«І ДЕ Б НЕ БУВ, А НА ДНІСТРІ Я ЖИТИМУ»

У нашому літературному світі Василь ВАСИЛАШКО знаний пе­редовсім тим, що років із вісім був головним редактором видавницт­ва дитячої літератури «Веселка» – можливо, другого у світі за сумарним накладом дитячих видань (за роки своєї діяльності воно видало понад 10 тисяч видань загальним накладом один мільярд 131 мільйон примірників), і це, либонь, найцікавіша сторінка його навкололіте­ратурного життя. Перед тим він ще років із п’ять опікувався видавницт­вами художньої літератури в Держкомвидаві України. Якщо мені не зраджує пам’ять, саме з його іні­ціативи свого часу головною ре­дакторкою славного видавництва «Дніпро» стала геніальна редак­торка Світлана Жолоб. Пам’ятаю і те, що перед Міленіумом Василашко як начальник одного з управлінь Мінінформу разом із літераторами і митцями їздив по змосковщених містах сходу і півдня з ідеєю мовного відродження цих країв (від Спілки письменників України ці творчі бригади надихав незабутній Юрій Мушкетик).

Василь Василашко – заслужений журналіст України (1999), лавреат декількох літературних премій; 38 років працює в товаристві «Знання» України й за­несений до його Книги пошани (2009).
Віршованих текстів, розсипаних у періодиці, Василь Федорович опублікував чимало. Видав авторські поетичні збірки: «Течія доріг» (1981), «Ясенець» (1988), «Чи Україні ти син?» (1994, 2004), «Усміхнись веселкою з грози» (1999), «Казка-байка: чесний Лис» (2006), «Заговори, щоб я тебе побачив» (2011, 2014, 2019), «Шевченко – мій!» (2014). Було б логічно додати до цього списку «Вибране» поета, але «є те, що є» (як сказано в «Гам­леті»); отсю ювілейну сходинку він зустрічає без «етапно-підсумкової» збірки…
Поетичну іпостась Василашка доповнює його патріотично-­просвітницька публіцистика – книжки «Розвиток просвітництва в Україні в ХХІ столітті» (2001), «Україні – українську!» (2002), «Знання: Традиції і сучасність» (2003, 2004), «Через терни – до України» (2006, у спів­авторстві з Василем Кушерцем), «Відроджуймось – не переро­джуймось» (2007), «Голодомор на теренах Поділля» (2014), «Голодомор на теренах Поділля та Донбасу» (2015), «У пеклі голодоморів» (2018, 2019).

Доля України, її мови й Голодомор-геноцид, феномен Великої Трійці (Шевченко, Франко, Леся Українка) – це найважливіші теми поезії та публіцистики Василашка. Тут треба згадати, зокрема, книжку «Шевченко – мій!», яку поет видав до 200-річчя українського генія.
Розглянути тут Василашкову філософію мови детальніше не дозволяє формат публікації. Обмежуся тим, що післямову до однієї з публіцистичних книжок Василашка доктор філософсь­ких наук, професор, голова правління товариства «Знання» України Василь Кушерець на­звав лаконічно й афористично:
«Є мова – є нація…» (2007). Цитую початок цього тексту: «На перший погляд, ця книга Василя Василашка – лише про проблеми рідної мови. Але якщо без мови нема нації, а без нації нема держави, то це видання – і про долю нації, про долю країни, про духовне відродження. Титульна українська нація не може миритися у своїй країні із втратами позицій державної мови замість її утвердження».

Його літературним навчителем був славетний байкар Микита Годованець. Оскільки першу професійну освіту культосвітнього працівника Василь Василашко здобував у рідному для Годованця Кам’янці-Подільському, Василь уже тоді відчував себе одним із подільських поетів; це відчуття й досі живе в поетовому серці, хоч він ось уже мало не шість десятиріч мешкає у столиці.

У знаковій для Василашка поетичній збірці «Чи Україні ти син?» є однойменний, семантично центральний розділ, а в ньому – глибоко символічний вірш «Сосна алеппська», де ота сосна завжди нахилена й немовби рветься своїм гіллям у бік рідної землі… І я не можу й тут не привернути увагу читача до образу сосни алеппської та збірного образу Поділля, який постає щоразу з кожної з поетичних книжок і нових публікацій Василя Федоровича. Даруйте мені сентиментальне порівняння, але у своїх симпатіях до роду і народу, до нашого Поділ­ля поет скидається якраз на оту сосну алеппську.
Василашко, звісно, свідомий того, що читачам з інших куточків України мало що скажуть топоніми Маринка чи Тайнa, назви сіл Курaжин чи Хребтiїв, але не писати про них – над його сили. Тривожать душу поетові і давні образи рідного села, і його сучасні проблеми. Вже три десятиліття живучи в Києві, він – після однієї з мандрівок на Поділ­-ля – занотовує свою, умовно кажучи, «Поему про море», маючи на увазі варварські наслідки будівництва Новодністровської ГЕС, водосховищем якої затоп­лено тисячі гектарів найродючішого грунту:
«Чудовий край!
Та серед ГЕС на дні
Чорнозем, який ворог
крав вагонами».

Політика провінціалізації духовного життя в усіх регіонах України, що свідомо провадилася тоталітарним режимом, не могла не призвести до того, що шар справжньої еліти в провінції був досить тоненьким, тож, прихиляючись до подільської землі, поет немовби прагне повернути їй свій синівський борг.
Рідна земля для поета – це завжди щось набагато більше, ніж те, по чому ми ходимо і де будуємо свій добробут.
…Гортаючи збірочку Василашка, натрапив я оце на такі поетові рядки:
«…Давно тут жив я?
І тепер живу!
І де б не був, а на Дністрі
я житиму».

І здалося мені, що це десь на рівні підсвідомого озиваються поетові генетична пам’ять і любов до землі, що вродила його, – тож, власне, про це й написалися мої «Октави психоаналізу» (1999), що я їх присвятив нашому землякові.
Збіркою «Чи Україні ти син?» (1994) Василь Василашко – тоді головний редактор видавництва «Веселка» – винесене на обкладинку тієї книжки запитання адресував, по суті, не лише дітям, хоч і дітям насамперед. Якщо взяти до уваги, що ще донедавна вся система освіти формувала «єдіную історіческую общность» (тобто забезпечувала тотальну манкуртизацію); що наприкінці 80-х років більш як половина учнів України (!) навчалися російською мовою; що фактичний стан речей у системі загальної освіти та й освіти загалом різко контрастував із проголошеним Україною курсом на побудову самостійної держа­ви, – годі й казати, що поет зачепив одну з найтрепетніших струн української душі.

В одному з віршів поет визначає наш час як «Час до батька вертатися блудним синам», і мені мимоволі завжди пригадувалася відтак – за асоціацією – доповідь доктора філософії Євгена Сверстюка «Блудні сини України» (1990) «про вирваних із коренем, національно неприкая­них і збайдужілих, позбавлених спадку традиції дітей жорстокого віку – дітей імперії».

Душам блудних синів адресовано чимало пристрасних монологів поета:
«Чи зігрієш поріг
У краях загадкових,
Як тепла не зберіг,
Де колиска вербова?
Чи ти мові чужій
Будеш вірним до скону,
Коли зрадив своїй,
Від ганьби не борониш?
Чи Вкраїні ти син,
Її вірна опора,
Коли рідних сивин
Не помітив у горі?».

Збірки «Усміхнись веселкою з грози» і «Заговори, щоб я тебе побачив» стали новими вершинними книжками відомого поета, які належно оцінили читачі; цінність другої з них помітило й журі премії імені Євгена Плужника.
З-поміж літературознавчої братії прихильне ставлення до літературної та публіцистичної творчості Василя Василашка не раз виявляв директор Інституту літератури НАН України, академік Микола Жулинський. Ось його думка: «Якщо болить тобі доля культури, майбутнє української нації, доторкнися серцем до виношених, щирих роздумів Василя Василашка про мову, до живого пульсу його енергетичних віршів».

Може, саме за цю Василашкову енергетику та щирість його охоче друкують такі авторитетні столичні видання, як «Украї­на Молода», «Слово Просвіти», «Українська літературна газета», «Літературна Україна».
Василеві Василашку доля дарувала багаторічну дружбу з незабутнім Дмитром Григоровичем Білоусом – класиком української дитячої літератури, лав­реатом Шевченківської премії, автором видатної поетичної книжки для дітей «Диво калинове» (1988), почесним академіком Академії педагогічних наук України.
Білоус дуже любив дітей і був, либонь, найчастішим гостем українських школярів за ціле ХХ сторіччя. Його пристрасть до спілкування з дитячою авдиторією перейняв і Василь Василашко.
До школярів Василашко часто звертається віршем «Пригорни найспівучішу з мов»:

«Все життя – усім серцем відчуй –
Йде урок української мови.
Й на перерві чуже не мавпуй,
Не цурайся ти рідного слова.
Бо перерви в любові нема,
Бо на зраду чатує спокуса.
Честь вкраїнська була не німа
У смертельній катівні у Стуса.
Не мавпуй, щоб до зради не звик,
Щоб у мови був лицар завзятий,
Щоб не міг і «могучий язык»
Мови рідної в тебе злизати!».

Петро Осадчук якось відзначив, що Василь Василашко – насамперед лірик.
Як і в багатьох інших зрілих українських поетів, читач зна­йде у Василашка і цікаву метафору, і життєву мудрість, і відточений афоризм; і ліричні, й публіцистичні, і філософські вірші. Деякі притчі викладені поетом у вигляді мініатюр на чотири рядочки, від чого напруга думки тільки зростає.
Камертоном оригінальності та людської порядності нашого поета-подолянина можуть бути його вірші, присвячені матері. Вони осяяні не тільки щирим золотом почуттів, а ще й, як правило, довершеністю форми. Не можу обійти класично-різьбленої мініатюри «Спогад»; усього, як на те, чотири рядки:

«Мати довго не білила комина.
Тиф. Зима. Так сумно без малечі.
Лиш сліди від пальчиків – мов коми
В недописаному реченні».

А за тими декількома рядками – вся майже стефаниківська глибина материнської трагедії й материнської любові.
Василашкову поезію актив­-но просувають до читача його пісенні тексти. Оскільки дискографії його пісенного доробку не існує, то пошлюся на Українську Вікіпедію, де зазначено, що пісень у нашого ювіляра – понад 70.

Дмитро ПИЛИПЧУК, член НСПУ,
заслужений працівник культури України.