ВІТРИ ДНІСТРОВСЬКОЇ КУЛЬТУРИ

Весь минулий тиждень у селах нашого району над Дніст­ром було кольорово. Тут завдяки ініціативній родині Вітрів пройшли «Дні Дністровської культури».

ЧЕРЕДА І СВЯТО

…П’ятниця, полудень, спека. З обійстя етномузею «Чарівна хата» доноситься збуджений дитячий гомін. Там тривають приготування до реконструкції обряду весілля.
Дівчата переодягаються у старі та сучасні етнострої, хлопці носять воду з джерела, біля фотозони (яскравий буко­винський килим у червоних трояндах) раз по раз хтось влаштовує фотосесії. На пе­рехресті ж біля музею стоять, хто поодинці, хто групками, мешканці Грушки. Чекають повернення череди. Яскравої метушні біля мальованої хати ніби й не помічають – хоча от же вона, за 50 метрів, зовсім поруч. Погляди в телефонах – і ли­ше зрідка хтось коротко зирк­не на «Чарівну хату», щоб потім знову пірнути в інтернет.
Час від часу трасою на Чабанівку пролітають автівки. Пасажири аж шиї скручують у намаганні роздивитися, що ж за дійство тут відбувається. Але транспорт теж не зупиняють, поцікавитись, що ж це, чи то лі­нуються, чи то бояться.
Вічна подільсько-провінційна історія: культуру намагаються зберегти або відтворити ті, хто прибув у наддністрян­ські села здалеку, місцеві ж до цього всього ставляться підкреслено-нейтрально. І сором, і шкода.
Та давайте про Дні Дністров­­ської культури.
Про подружжя Вітрів «Подолянин» вже писав декілька разів, та коротко нагадаємо їхню біографію. Родина айті-спеціа­лістів (Андрій з Хмельницького, Андріана – киянка) об’їхала весь світ, певний час мешкала у США та, приїхавши якось на Бакоту, вирішила залишитись тут. Грушка була взагалі першим в житті селом для Андріани. Жінка сміється, що саме на Поділлі вперше в житті побачила справжню корову. З 2016 року сім’я оселилась у Груш­-ці. Тут донька Софія пішла до школи, тут навчається вокального мистецтва у викладачки Лілії Рудик.

ПОДІЛЬСЬКА – ЧИ ДНІСТРОВСЬКА?

Просто працювати віддалено і жити, насолоджуючись спокоєм, у Андріани не виходить. Як наслідок, ще чотири роки тому вона з сестрою Тетяною, яка за професією є іконописицею, взялися розмальовувати старі муровані криниці у селі. Далі більше. Яскраві візерунки у стилі подільського наїву з’являлися на парканах і брамах. А зараз вже – і на кількох хатах у Грушці та Гораївці.
Спочатку малювали за свої, потім почали з’являтися і ме­це­нати, котрі оплачували дороговартісні фарби. Орнаменти, характерні саме для по­дільсь­ких народних розписів, Вітри шукали у давніх публі­каціях та старих світлинах.
Андріана по-­дитячому тіши­лася, коли кілька місяців тому їй вдалося у Хмельницькому віднайти в архівах матеріали етнографічних експедицій над­дністровськими селами з 1970-1980-х рр. та кілька ди­сертацій, написаних на основі цих експедицій.
З’явилося розуміння цінності старих речей із затоплених Дністровським водосховищем сіл, адже до нашого часу збереглися лише крихти з усього масиву побутових артефактів. Вітрів дуже засмучує той факт, що сучасні мешканці Кам’янеччини майже повністю втратили ту естетику побуту, котра так вирізняла наших земляків ще якихось сто чи п’ятдесят років тому.
Зараз Вітри вишукують по селах та у колекціонерів старовинні сорочки-вишиванки, меблі, збирають старі образи та килими. Подивишся на ці шедеври народного ткацтва – і мимоволі згадуєш Буковину. Таке буяння кольорів нібито було притаманне лише нашим сусідам з правого берега Дністра. Та Андріана впевнено заперечує: каже, що до створення Дністровського моря зв’язок між обома дніст­ровськими берегами був міцний. У тому числі та культурний. Хтось колись міг привезти, приміром, з Атак чорний килим у червоні ружі – і створити своє­рідний тренд на такі речі у селі. Андріана стверджує, що майстрині і з подільських, і з бесарабських сіл переймали одна в одної цікаві прийоми та техніки.
Тому в розмові про місцеву культуру Андріана старанно уникає слів «подільський», «буковинський» чи «бесарабський» – і воліє говорити про культуру дністровську, стверджуючи, що тут був своєрідний культурний мікроклімат і що і звичаї,
і орнаменти, і одяг наддністрян з Дурняківців на лівому чи Комарова на правому березі ріки були дуже схожі, але відрізнялися від одягу та орнаментів подільських сіл, розташованих трохи далі від Дністра. Андріана мріє написати книгу про дністровську культуру і стверджує, що матеріалу для такої монографії є вже чимало.

МРІЯ ПРО МАЛЬОВАНЕ СЕЛО

Всі ці роки Вітри намагаються розбурхати і сільські громади. Щирість і доброта подолян були, власне, одним з факторів, чому родина переїхала у Грушку з-за кордону. За цю щирість і гостинність хотілося якось віддячити, зробити щось гарне навзаєм. Так спочатку народилися криниці – мініатюрні етно-арт-об’єкти, а далі… Далі був красивий літній фестиваль «Санта Бакота», який Вітри провели для краян у липні 2021 р. над Бакотською затокою.
Згодом народилася мрія про мальоване село. У ній вся Грушка, а через село йде дорога на Бакоту, яку щороку долають десятки тисяч туристів – перетворювалася на гігантський витвір народного мистецтва. Андріана бачила це в уяві: село як писанка, з орнаментованими брамами, клунями, парканами та хатами. Це могло б стати ще однією – і якою! – туристичною родзинкою Кам’янеччини. Та ще на етапі з мальованими колодязями Андріані та її сестрі Тетяні довелося зіштовхнутися з не такою позитивною рисою характеру наших селян.
Намалювавши ескізи, дівчата пішли по сусідах із запитаннями, не можна ж малювати на чужому колодязі без дозволу господаря? І ті самі подоляни, котрі ще вчора вражали родину гостинністю і щирістю, виявилися абсолютно байдужими до будь-яких культурних ініціатив. «А нашо вам це?» – лейтмотив всіх комунікацій з селянами як у родини Вітрів, так і в авторки цієї статті, котра кілька десятиліть їздила глибинкою, фотографуючи нашу архітектурну спадщину. Люди ставилися до ініціативи з колодязями з підозрою, часто відмовляли, не могли повірити, що все це робиться не з метою видурити у них гроші. Десятиліття вдовбування у голови тез про меншовартість української загалом і сільської зокрема культури таки дали свої плоди. Культура, естетика була багатьом нецікава.
Ситуацію змінила практика. Отримавши таки кілька дозволів та розписавши кілька криниць, дівчата розтопили кригу тотальної недовіри – і вже до них потяглися жителі інших вулиць з проханням розписати керницю і біля їхньої хати.
…Коли Вітри купили пів хати у Гораївці, Андріана відразу заявила Андрію, що у нерозписаній хаті жити не хоче. Так «мальоване село» перекинулося і на нову адміністративну одиницю. В Гораївці про Вітрів вже чули – і дуже тепло поставилися до наміру розписати кілька об’єктів. Реальність завжди коригує наші мрії, та мрія Андріани про мальоване село не лише не зникла – вона масштабувалася. Тепер мисткиня хотіла б, щоб проєкт охоплював щонайменше п’ять сіл. Звісно, не всі хати у них мають бути розмальованими – вистачить кількох яскравих етнооб’єктів на населений пункт, щоб туристам стало цікаво на нього поглянути. А переміщатися між селами можна буде верхи: Андріана вже зараз розробляє кінні етномаршрути. Це вже плани на 2025 рік.
Вітер – могутня сила, яку не зупинити. Родину Вітрів, схоже, теж. Андріана зуміла залучити до проєкту і місцевих жительок: у туризму багато облич, і одне з них – гурманське. Запропонувати мандрівникам страви дністровської кухні – і правильно, і цікаво. Це все теж у найближчих планах.

ВЕСІЛЛЯ У ГРУШЦІ, ТОЛОКА-МАЛЬОВКА У ГОРАЇВЦІ

2023 року завдяки грантовій підтримці Українського культурного фонду Андріана змогла втілити у життя проєкт «Тисячолітні Скарби Бакоти». У вересні того ж року стара глинобитна хата у Грушці перетворилася на мініскансен, етномузей «Чарівна хата», куди зараз вже приїжджають екскурсії. Цього року УКФ знову підтримав ініціативну родину – і проєкт «Тисячолітні скарби Бакоти» продовжився.
У його рамках і відбулися 12-17 серпня Дні Дніст­ровської культури. Активну участь у них взяли… ні, не місцеві селяни, а учні краєзнавчого гуртка Ка­м’янець-Подільського ліцею №10 під керівництвом енергійної Тетяни РИБАЛКІНОЇ. І програмі, яку вдалося втілити в життя за ці кілька сонячних днів, можна лише позаздрити.
Діти плавали на каяках Дністровською затокою, брали участь у майстер-класах з гончарства та подільської обрядової випічки (готували вироби з тіс­та – маченики та маторженики); прослухали лекцію про традиційний подільський одяг. Дізналися і про звичку прикрашати капелюхи пташиним пір’ям, і про те, що жодна жінка не вийшла б на вулицю лише у полотняній сорочці, і про те, що на Буковинському Поділлі чоловіки часто носили шкіряні штани, а не лише полотняні гачі.
У вівторок відбулася толока-мальовка у Гораївці, де всі охочі могли спробувати розписати паркан та столітню хату традиційними орнаментами. Спробувала свої сили і авторка цих рядків, тільки її червоні квіти потім довелося перемальовувати Тетяні, сестрі Андріані. Не така це й проста справа, виявляється, – акуратно і красиво орнаментувати хату.
Дуже щемким став день пам’яті, організований для переселенців із затоплених сіл Бакота, Теремці, Студениця, Конилівка, Наддністрянка, Атаки та інших 14 серпня. Старенькі з’їхалися сюди не лише з Хмельницької, а й з Чернівецької області. Їх чекав концерт заслуженої артистки України, скрипальки Майї ОНИЩУК та Івана ЛІРНИКА, який акомпанував собі на лірі, та гурту «Дністряночка». Далі була меморіальна хода до Дністра та пускання вінків над затопленою малою батьківщиною з борту катера. Приїхало на Зустріч пам’яті понад 130 мешканців затоплених сіл.
Кульмінацією Днів стало відтворення традиційного для цієї місцевості весільного обряду у п’ятницю. Спеціально для нього відтворили за старими світлинами та описами вінок нареченої з барвінку та яскраві, пишні віночки дівчат-дружок. Від троїстих музик, вічного музичного супроводу наших весіль, відразу відмовилися. Андріана вважає неетичним гриміти музикою в час війни, коли у сусідніх хатах чиясь мати оплакує загиблого сина, а в іншому дворі чоловік пропав безвісти. Тому за звуковий супровід відповідав аматорський жіночий хор «Трудівниця» з Гораївки. Стільки старих весільних пісень, певно, ніхто з юних відвідувачів свята ніколи не чув. У роль нареченої перевтілилася донька Андріани Софія. Нареченого вибрали з хлопців з краєзнавчого гуртка – і він віднісся до ролі з усією серйозністю. А найбільший ажіотаж у гостей свята стало розкидання «молодятами» цукерок та обряд переливання їм дороги з подальшим викупом.
Хмельницька дизайнерка Тетяна ГАРМАТЮК привезла у Грушку свою нову колекцію етносуконь для дівчат «Мотанка»: колекція побувала вже у кількох країнах, а перед Поділлям демонструвалася у Франції.

Ірина ПУСТИННІКОВА.