НАРОДНИЙ ПОЕТ З-НАД ЗБРУЧА

Довелося побувати днями на колись популярній, а нині забутій та закритій базі відпочинку «Лісова казка» Кам’янець-Подільського приладобудівного заводу, розташованій на Збручі поблизу села Жабинці. Їхала туди, щоб ді­знатися, як справи у найбільшого мозаїчного панно Кам’янеччини (стоїть), а натомість зустріла народного поета-­самоука, котрий дихає, живе віршами.

Володимиру СЛОВІКУ 67 ро­ків. Родом він з подільського села Королівка на Борщівщині, відомого найдовшою в Європі печерою «Оптимістичною». Вірші почав писати ще в школі, їх публікували у шкільній стінгазеті. Та ті дитячі опуси загубилися з часом. На на­вчання Володимира батьки відправили до Кам’янця. Закінчив тут ПТУ, працював на кількох ка­м’янецьких заводах, мешкав на Підзамчі на вул. Кір­гізова.
У вільний час Володимир Тадейович підробляв покрівельником. 1994 року приїхав до Жабинців – на будівництво місцевої церк­ви. Закохався – і залишився на­зав­жди. Зараз працює сторожем «Лісової каз­ки».
У 32 роки повернувся до дитячого захоплення: знову почав писати вірші. Записував їх у товстий зошит. Каже, що варто його відкрити – і вірші народжуються самі. Заздалегідь їх не продумує, просто сідає і записує, аби була цікава тема. З того часу написав понад 700 творів: наївних, щирих, простих. Пише як з римами, так і білі вірші.

Більшість своїх віршів народний поет знає напам’ять – і з задоволенням декламує охочим їх по­чути.

Ірина ПУСТИННІКОВА.

***
Твою маму вбили вороги прокляті,
ти лежиш на ліжечку у холодній хаті.
Ручки замерзають, плакати не може.
Боже, ти є добрий! Йому допоможеш!
Пошлеш на світанку промені від сонця,
щоб дитя зігрілось там, біля віконця.
Маленький сміється, ручки простягає,
але він не знає, що мами немає.
Малий хоче їсти, до грудей припасти
і маленьку ручку на цицю покласти.
І синочку сниться, як він виростає,
школу вже закінчив, дівчину кохає…
Але знову вибух – маля пробудилось
і не розуміє, що саме лишилось.
Дитину побачив воїн добробату.
А маленький каже: «Врятуй мене, тату!»
Ніжно взяв на руки маленьку дитину:
«Я тебе віднесу у свою родину.
В нас сім’я велика – наша Україна.
Сорок мільйонів – це твоя родина».

***
На схилах Збруча
хрест стоїть кам’яний.
Там спалений був
командир бойовий.
За вільну Вкраїну
він голову поклав,
щоб чобіт москальський
її не топтав.
Не хотів він,
щоб неньку шматували невірні.
Він зібрав своє військо.
Хлопці були добірні.
І вони готувались
до нерівного бою,
щоб принести народу
віру в Бога і волю.
Щиро вірили всі,
що настане ця днина,
коли разом збереться
українська родина.
І обнімуться всі
у братерському крузі –
Ми є рідні, ми друзі.
Дуже цього хотів
славний наш отаман.
Для одних він Тарас,
а для друзів – Роман.
Як боялись його
більшовицькі шакали!
Тіло кулями всіяне ще катували.
Мертве тіло його
комуняки спалили,
та зламати героя
не знайшлося в них сили.
Тож віддаймо ми шану
для Чупринки мовчанням
та боріться як він –
без утоми й вагання.

Володимир СЛОВІК.