РІВНЯННЯ – НА ПІСНЮ!

Якось знайомі запропонували піти з ними на репетицію самодіяльного хору. Мовляв, дехто з учасників захворів, а завтра – виступ, тож на рахунку кожен голос… Вагалася я недовго: «А чому б не спробувати? Зрештою мене колись, у далекому дитинстві, навчали грі на скрипочці (правда, я тоді полюбляла більше смичок натирати каніфоллю), та й за плечима в мене один клас «музикалки»…

Керівник поставив мене до тих, хто вів другу партію. Та, захопившись, я вже не чула інших, співаючи різними голосами. Диригент доволі часто красномовно поглядав у мій бік, але мене вже важко було зупинити. Отож, по закінченню репетиції він делікатно попросив мене не приходити на концерт, ну, хіба що як глядачка. Так мені не судилося «підсилити» хор.
Утім однієї репетиції цілком вистачило, аби зрозуміти, що хоровий спів – справа надзвичайно серйозна, бо ж ідеться не тільки про слух (цього замало) чи потужні голосові зв’язки, а й про вміння чисто інтонувати, підлаштовуватися під партнера, чітко артикулювати, а ще про багато речей, на перший погляд, навіть не пов’язаних із правильним «видобуванням» звуків.
Найкраще про все це знає хормейстер – у цьому випадку керівниця відомого на Хмельниччині міського народного аматорського хорового колективу «Вечірні зорі» ім.А.Малика Ольга ПІДГОРОДЕЦЬКА.

– Ольго Корніївно, знаю, що Вашим «зорям» переважно від 65 до 85 років, що означає величезний досвід кожного з них, усталений погляд на життя, заслуги перед суспільством, непрості характери, звички, не без питань і щодо здоров’я.
– Хочете запитати, чи не важко? Уявіть собі, що ні. Жалітися не буду, хоча подекуди з дітьми буває легше, та ця робота – моє життя, моя любов. Мені було лише двадцять, коли студенткою-практиканткою прибула до Нігина, щоб підготувати до фестивалю хор, який відві­дували дорослі, поважні люди різних професій. Але страху не було, бо я зі співочої родини: батько володів практично грою на всіх інст­рументах, а керував духовим ор­кестром. Мама – регент церковного хору, взяла мене туди в п’ять роч­ків. Старший брат – музикант, навчав мене грі на баяні. Власне, я постійно перебувала у звичному твор­чому середовищі, де завжди почувалася комфортно.

– А якщо людина, м’яко кажучи, не може похвалитися вокальними здібностями, а душа просить пісні…
– Якщо просить, значить співатиме. Підшукаємо відповідний репертуар, який їй під силу…
Адже наша спільнота дає можливість не лише реалізовувати талант, а й отримувати якісне дозвілля у дружньому колі, розраду, відчуття затребуваності, хай і в поважному пенсійному віці, а відтак артист підтримуватиме себе як у фізичному, так і в морально-духовному планах.

– Останнє сьогодні вкрай акту­ально у зв’язку з військовою аг­ресією, розв’язаною підступним «сусідом».
– Ви праві. Справді, в багатьох учасників хору (прізвища не називатимемо з міркувань безпеки) рідні чи близькі перебувають на пе­редньому краї жорстокого протистояння.
А пісня, як відомо, це і позитивний настрій, і ліки від болю втрат, депресії та відчаю, і зброя, звісно.
І слава, що підтримує віру й гідність.
Ще з часів АТО/ООС надаємо перевагу виступам перед нашими захисниками і їхніми родинами, перед людьми з особливими потребами, самотніми…
Збираємо кошти на потреби ЗСУ. Благодійні акції незмінні в «репертуарі» хору.

– Інколи світові зірки та й, буває, найдрібнішого масшта­бу ви­ставляють організаторам гаст­ролей зависокі умови: готель – багатозірковий, обслуга – чималий штат, ресторани – з екс­клюзивним меню, а одна дивачка во­зить за собою власний унітаз…
– Чула про таке, та, на щастя, ми не з «когорти обраних», аби перей­матися такими заморочками. Ви­йшли з народу і працюємо для нього. Об’їздили мало не всі райони області, не випрошуючи для себе пільг, незалежно від погоди…
Безумовно, нам допомагають із транспортом, костюмами, а в принципі ми самі собі організатори, продюсери й режисери…

– Виступати зможете й на зліт­ній смузі, якщо знадобиться?
– Де завгодно. У полі й невеличкому фойє, на алеї скверу та у дворах житлових масивів, біля фортечних споруд, у роздягальні підприємства – нам не звикати. Йдемо до людей. Народ у колективі мобільний, тільки клич кинь!

– Тобто з датою народження в паспорті різниця суттєва?
– Сто відсотків. Ну, і наш контингент – дисциплінований та відповідальний. Інколи мені закидають, що я дуже вимоглива. Можливо. Не питання і вибачитися, якщо була різкувата. Намагаємося разом із головою самоврядування Валентиною Францівною Олійник дати всьому раду.
Хочеться, щоб наш хор був найкращим, а без підняття «планки» цього досягти непросто. Щодо моєї найзаповітнішої мрії, то про це легко здогадатися, бо ж вона в усіх одна: якнайшвидше заспівати переможних пісень у «день, коли закінчиться війна».

Серед артистів хору – колишні працівники сільського господарства, товарознавці, вчителі та діловоди, енергетики й медики… Що не прізвище, то цікавуща історія (як за Гоголем), кот­ра, безперечно, заслуговує на детальне висвітлення, та читача не втомлюватимемо, адже про деяких хористів розповідалося раніше на шпальтах місцевої преси. Нині ж звернемо увагу на окремі яскраві штрихи, котрі є типовими для буднів і свят колективу.
Наразі подумки перенесемося до читального залу одного з найстаріших закладів, уславлених своїми випускниками – фахівцями й героями, що боронили й нині відстоюють незалежність України, – коледжу архітектури, будівництва та дизайну. Аудиторія – зовсім юна. Як то сприйматимуть бабусь і дідусів, які завітали до них на гостину з піснями? Сьогодні, наприклад, студентам і їхнім наставникам хор подарував «Марш будівельників». Невдовзі він уже виконується всією залою. Здивувало молодь і те, що артист Микола Ткач – знаний у місті інженер – півстоліття тому закінчив цей за­клад із червоним дипломом, а одна з хористок зізналася, що колись у цих стінах знайшла свою долю – другу половинку.
Чого боїться будь-яке творче об’єднання? Байдужості глядача, коли в залі дивляться на годинник, виходять посеред номеру, «зависають» у айфонах…
Цей концерт відбувається на одному диханні, аплодисменти не вщухають. Заворожує ака­пельний спів жіночого тріо у скла­ді дуже талановитих співачок – Ольги Підгородецької, Ірини Рябоконь і Людмили Матковської. До речі, Людмила не пропустила жодної репетиції – чемпіон­ка з відвідування, можна сказати. Отримує схвалення і гумористка Ніна Матушкова. А ось ця скромна жінка – Валентина Тимофіївна Олійник (артисток із таким прізвищем дві) – 18-ра­зова чемпіонка області з шахів, і, уявіть, грає донині. Ніхто з глядачів навіть не здогадується, що отой «парубійко» у брилі (йому 73), який весело танцює, має хворі ноги ще змолоду, коли солдатом строкової служби Іван Назарійчук став ліквідатором Чорнобильського лиха, неодноразово «навідуючись» до смертельно небезпечного реактора. Коли ж почалася рашистська навала, з Харкова переїхав до міста над Смотричем, співати не полишав, адже мама з бабусею виростили його на пісні.
Помічаю хвилювання співака й поета (колишнього військового моряка) Володимира Бурнова. Посилається на слова знаменитого співака, котрий стверджував, що не хвилюється перед виходом на сцену хіба що ремісник…
А в ці хвилини продовжується динамічна, яскрава вистава – ви­ступ, коли зала підспівує, щиро сміється із вдалого жарту ведучої, кружляє з артистами у «Валь­сі ветеранів».
Словом, діалог відбувся, про що мріє кожний творчий колектив.
Багато пісень (музика і слова) написані керівником цього хору.
Ми достеменно не знаємо, скільки нервових клітин згорає на виступах у Ольги Корніївни щоразу (і це природний процес), але впевнені, що море позитиву народжується під час таких феєричних дійств як у артистів, так і в тих, хто приходить на побачення з ними.
А наші аматори вчергове збираються на репетицію, аби вкот­ре поділитися своїм натхненням, піднесеним настроєм, отримуючи навзаєм вдячність, яка зігріває, надає енергії і подовжує роки.
Між іншим, одна з дослідниць людської психології вважає, що тривалість життя залежить не стільки від збалансованих дієт (хоча і це має значення), скільки від наявності мети в людини поважного віку. Тож можна сміливо привітати артистів «Вечірніх зорь», бо насправді мета в них вельми шляхетна – прислужитися співвітчизникам через активну (не будемо вживати малоестетичне слово «старість») зрілість.

P.S. Є в Івана Назарійчука, про якого згадувалося вище, хобі ще з дитячих років – любить готувати, має і секрети, з якими радо ділиться: «Знаєте, коли розкачуєш тісто… з піснею, то вареники не те що смакують – тануть у роті…».
Перевіримо?

Леся СНІЖКО.