МИСТЕЦТВО – ЯК МОВА ДУШІ ТА МІСІЯ ЖИТТЯ

Є люди, чиї біографії неможливо відокремити від місць, які вони оживляють. Це висловлювання цілком характеризує Олену САВЧУК, природжену художницю, чиї роботи знаходяться в музеях України та купуються за кордоном, члена Національної спілки художників України та директорку Кам’янець-Подільської художньої школи. Вона народилася в сім’ї художника, виховувалася між етюдниками й палітрами, зросла до професійної живописиці, а згодом сама стала наставницею для сотень юних талантів. 35 років тому вона ввійшла до школи як молода викладачка, а сьогодні керує нею вже 14 рік поспіль.

Як вдається одночасно бути мисткинею і менеджеркою та поєднувати, здавалося б, прямі, які не перетинаються, – прагматичні підходи господарника та ліричність творця. Про розмаїту палітру життя Олени САВЧУК говоримо в переддень її 55-річчя, яке вона відзначатиме 9 квітня. Розмова обіцяла бути цікавою, і коли вийшла з робочого кабі­нету, немовби побувала в картинній галереї, одухотворена магією образо­творчого мис­тецтва, що живе у школі та її керівниці.

– Це, мабуть, сама доля так розпорядилася, що я тут у такій ролі. Чесно кажучи, ніколи не уявляла себе викладачкою, тим більше директоркою, – несподіваним зізнанням розпочинає Олена Іванівна. – Але моє життя тісно переплетене з цією школою – тут працював тато. Пам’ятаю, як приходила до нього, вдивлялася в усе, бачила перших педагогів. А 1981 року сама стала ученицею. Мій педагог Олександр Брензей був неймовірною людиною: він не просто навчав нас малювати, а відкривав цілий світ мистецтва. Це були справжні уроки життя. І нині я розумію: саме таке викладання, коли ти не просто передаєш навички, а формуєш особистість, – найцінніше. Потім було Республіканське художнє училище в Кишиневі, повернення в Кам’янець-Подільський і запрошення на роботу від тодішньої директорки Катерини ДЕГТЯР. Так у 19 років я почала викладати і затрималася аж до сьогодні.

– Як із викладачки підвищилися на керівницю?
– 2011 року попередній директор пішов, і мені запропонували цю посаду. Погодилася, хоча розуміла, що я не адміністраторка, більше творча людина. Беру все до серця, хочу контролювати кожен процес, щоб усе було виконано на совість. І не оглянулася, як майже 14 років керую школою. Мені пощастило застати таких маститих викладачів, як Дмитро БРИК, Олександр БРЕНЗЕЙ, Юрій ЮРЧИК, Віктор БУРДЕЙНИЙ, Володимир ПАВЛОВИЧ. Усі вони були талантами, працювали творчо, і це передавалося нам, молодим. Ми не полишаємо закладених ними традицій організації викладацьких виставок донині, що, як каталізатор, підштовхують до саморозвитку. І от, рівняючись на них, я теж робила різні спроби пензля, займалася творчим пошуком, виробляла свій художній стиль. Потроху почала виїжджати зі своїми картинами за межі міста, подавалася в Київ на виставки в Будинок художника. Там узагалі суворий відбір на участь. Потрапила раз-другий, зазнавала і невдач, але врешті вдалося набрати необхідну кількість експозицій і вступити в Національну спілку художників України. Радість, яку реально треба було виносити на своєму горбу. Постійні поїздки, час без сім’ї, важкі картини, які возиш, носиш туди-сюди. Творчість – не все так, як на картинці, вона показує лише верхівку айсберга, під якою ховається нелегка праця. Свою фаховість піднімала, також паралельно навчаючись на факультеті графіки в Українській академії друкарства ім.Івана Федорова у Львові. Мабуть, мою праце­здатність, таку цілеспрямованість, деякі амбіції побачили не лише зорі, а й у школі, яку довірили очолити.

– Чим живе школа сьогодні?
– Наш заклад – це 55-річний до­свід виховання дітей творчістю і культурою, й моєму колективу дуже цінно бути частиною цієї історії та випускати у світ гармонійних особистостей. Наразі школа проходить реформування. Ми почали приймати дітей із 6 років, а програма розрахована на 9 років навчання замість 4. Це дає можливість раніше виявити таланти. Ми вже відчули результати експерименту: в нас навчаються 325 дітей, що набагато більше, ніж коли я почина­ла – 164. Звісно, не всі залишаються з нами до фінішу, проте щороку майже половина з 40 випускників іде далі творчим шляхом і вступає у вищі художні заклади. А ті, хто не пов’язує життя з мистецтвом, все одно згадують навчання з теплотою. Коли приходять вихованці й кажуть, що пам’ятають уроки, – це найбільша нагорода. Учителі вкладаються у справу з любов’ю та діляться з підопічними всією майстерністю. Вони всі на своєму місці й на одному диханні вболівають за спільну справу. Щоб бути гідним авторитетом для учнів, постійно вдосконалюються і педагогічно, і творчо. Нині ми жваво зай­маємося підготовкою до проведення ювілейного Х Всеукраїнського конкурсу-пленеру «Замковий етюд», на який з’їжджаються діти та викладачі з усієї України. Важливо не лише навчати, а й взаємодіяти з іншими школами, обмінюватися вміннями та прогресувати. А наш Кам’янець-Подільський – місто, де кожен камінь дихає історією, а кожен куточок просить, щоб його намалювали. Це надихаюче місце, де художники вчаться бачити характер кожного місця, його історію, його душу. І саме на пленерах часто з’являються найщиріші, найбільш живі роботи.

– Серед напруженого робочого графіка та безконечних організаційних питань чи знаходиться час на особисту творчість?
– Це найскладніше в роботі, але я стараюся знаходити можливість творити. Згадую часи, коли могла годинами малювати у своїй творчій майстерні, і це був як ритуал, тепер можу собі таке дозволити рідко. Щоб не пропустити останню виставку, наприклад, працювала безпосередньо у школі та створила серію робіт у техніці монотипії. Вважаю: якщо художник не пише постійно, то йому важко повернутися до творчого процесу. Так, є картини-спалахи, які приходять в якусь емоційну мить, та переважно тво­-ри треба виносити і народити. Мож­на картину малювати до місяця, бо це щоденна розумова напруга, ідейне осмислення, деталізація, композиційне оформлення. Малювання – це не про суцільне задоволення та музи, це наполеглива робота, практика. Нам потрібно так само тренуватися, як спортсменам. Не можна боятися експериментувати. Кажу учням: «Не бійся, що вийшло неідеально, це твій погляд». А ще вчу їх уникати плагіату: художник має створювати власне, а не копіювати. Справжній художник – це новатор ідеї. Як Ван Гог, якого не розуміли сучасники, а потім його геніальність стала очевидною.

– Олено Іванівно, якій техніці віддаєте перевагу?
– Моя пристрасть – живопис на склі. Цей вид особливий: ти малюєш зі зворотного боку скла, спочатку дрібні елементи, потім узагальнюєш. Коли перевертаєш – відкривається дивовижне відображення. Роботи виходять стилізовані, спрощені, декоративні, в них немає реа­лізму, більше моєї фантазії. Часто на українську тематику – традиційні обряди, народні мотиви, символічні образи, спогади з дитинства.
Моя творчість чимось перегукується з діяльністю австрійського художника-модерніста Густава Клімта. Завжди були до вподоби його роботи, які мали певний вплив на мою самореалізацію.

– Ви – спадкоємиця творчої родини. Ваш батько Іван КЛЯПЕТУРА був художником. Як він вплинув на Ваше покликання, крім того, що нагородив талановитими генами?
– Він був живим прикладом. У нашому домі завжди були олівці, фарби, папір. Пам’ятаю, як ми із братом розкладали великі аркуші на підлозі й могли годинами малювати. Тато прищепив любов до процесу творчості. Мій брат Сергій КЛЯ­ПЕТУРА став відомим скульптором, заслуженим художником України, син Андрій – художником по металу, реставратором. Тому наша родина – справжня творча династія, і я пишаюся бути її представницею.

– Завжди хотілося почути з перших вуст, чи важливо для художника мати талант, чи пейзажам і натюрмортам можна навчитися?
– Це спірне питання, на яке важко відповісти й людям творчим. Я вважаю, що талант має бути, але знову ж таки без наполегливої праці його не розкрити в повний зріст. Бувають діти, які спочатку не вирізняються, але завдяки старанності досягають успіхів. Головне – бажання вчитися. Ми запитуємо в дітей при вступі, чи сам прийшов, чи мама за руку привела. Бо, як свідчить практика, хто малює посередньо, але має запал, часто обганяє «талановитих ледарів».

– Якби мали намалювати автопортрет словами, як би вони звучали?
– Я – перфекціоністка, цілеспрямована, віддана справі й занадто самокритична. Естетка по життю, яка хоче бачити прекрасне й уміти його робити власноруч. Буду гратися з інтер’єром, декорувати, майструвати мотанку, люблю сувеніри, старий посуд, керамічні вироби. Колекціоную різні горнятка, хоча п’ю з одного. Куди не їду, обов’язково привезу красиву дрібничку, приємну оку, для самонадихання, бо це мені гріє душу. І, нарешті, людина, яка вірить, що мистецтво змінює світ на краще, хоче його тиражувати та допомагати зріти новим талантам, нащупувати їм свою творчу жилу й розкривати всі свої якості.

– Яку мрію загадаєте на день народження?
– Усе, що хотіла довести собі й іншим, уже зробила. Але є мрія: поїхати до Єгипту, Риму, Іспанії, аби побачити світові шедеври не на екрані, а наяву. А ще – щоб кожен мій учень знайшов у мистецтві щось своє: професію, відпочинок чи просто радість творчості. Бо мистецтво – це те, що тримає нас на плаву навіть у найважчі часи, це те, за що стоять наші відважні захисники. Без музики, танцю, живопису ми б оніміли, стихли, стали безкольоровими, сірими, непомітними. Втрата культурних надбань, традицій, історії, сімейних цінностей рівняється страті. Сьогодні триває боротьба з ворогом за те, аби зберегти свій прапор і гімн, мову, вишиванку, гопак, усе те, що називає нас українцями, і нам немає як відступати.

Розмова пролетіла непомітно: за переглядом картин Олени Савчук, випускників школи, які вони подарували із вдячністю своїй альма-матер і з незмінними переконаннями живописи­ці про силу мистецтва. «Є в нас дів­чинка з Маріуполя, яка раніше не вчилася малювати, в перші місяці не розмовляла, була замкненою. Образотворче мистецтво і викладач допомогли розкритися її таланту. І нині її роботи беруть нагороди у прес­тижних конкурсах», – із гордістю каже вчителька. Саме в такі моменти розумієш: справжнє мистецтво не в техніці чи сла­ві, а у здатності торкатися сердець. І саме цього навчають у художній школі під орудою Олени Савчук.

Юлія ЛІЧКЕВИЧ.