НЕВИДИМІ ПОРАЗКИ ВЕЛИКОГО ШЛЯХУ

Нещодавно літературні шляхи привели зі столиці до Кам’янця-Подільського юриста, науковця, письменника, організатора всеукраїнського літературного рекорду й рушія сили унікальних колективних проєктів Сергія БАТУРУ. Він привіз із собою в наше місто не тільки історію успіху, а й нові ідеї, які здат­ні об’єднати навколо слова цілу країну. «ПОДОЛЯНИН» зустрівся з автором, аби дізнатися, як перетворити творчість на рух, який об’єднує сотні людей, чому бажання – понад усе, і навіщо сьогодні письменникові мріяти про сцену.

ТЕРНИСТИМИ СТЕЖКАМИ ДО УСПІХУ

– Народився я в Дніпропетровську 1982 року. Але коли мені було п’ять, помер батько, – розповідає пан Сергій. – Це змінило все. Мама змушена була повернутися до рідного села на Івано-Франківщині. Так я опинився в Гуті – серед зелених Карпат, поруч із бабусею Євдокією. Саме там пішов у перший клас.

– Ви часто згадуєте цей період?
– Так. Це один із небагатьох моментів дитинства, які згадую з теплом. Бабуся була для мене цілим світом. Але це тривало недовго – вона померла, і ми з мамою знову рушили далі.

– Куди Вас привело життя потім?
– На Поділля. Ми жили в селі Марківці Летичівського району, біля Південного Бугу. Я вчився в сільській школі, плавав на старих човнах із хлопцями. У початкових класах активно відвідував місцеву сільську бібліотеку і читав казки. Із захопленням, тому що казки дозволяли вирватися з тієї сірої буденності, яка тоді панувала, а це були 90-ті роки. І, відповідно, це мою фантазію збуджувало і розвивало. Потім після цих книжок пішли підліткові. Любов до літератури в мене прокинулася з раннього дитинства. Це було таке прос­те і щасливе дитинство. Але й воно закінчилося. Мама шукала кращого заробітку – Тернопільщина, Запоріжжя, постійні переїзди. Змінював школи, відставав у навчанні.

– Звучить як доволі непросте дитинст­во…
– Саме так. Врешті ми знову повернулися до Марківців. Але коли мені було 12, мама не змогла більше мене забезпечувати. І так потрапив до інтернату на Хмельниччині.

– Що пам’ятаєте з того періоду?
– Боротьба. За право бути собою. Колектив прийняв мене вороже, вчителі не вірили, що зможу наздогнати навчання. Але я дуже старався. Танці, спів, спорт, сценки – брався за все.

– Спорт також став для Вас важливим?
– Дуже. Почав бігати ще до світанку. 1997 року став одним із найкращих легкоатлетів області, а 1998-го виграв на всеукраїнському рівні. Потім вступив до Київського військового ліцею. Там теж був активним – командир взводу, чемпіон із боксу, лідер гуртків.

– А літературна творчість?
– Так, ще в ліцеї я почав писати детектив. У підлітковому віці спробував писати вірші. В мене їх було декілька, десь записував. І дуже шкодую, що вони втрачені на сьогодні. А до більш серйозної літературної праці повернувся, коли мені було 16 років, я тоді навчався в Київському військовому ліцеї імені Івана Богуна. І багато хто запитував, як я встигав поєднувати все, адже там режим, дисципліна, але я все одно писав у зошиті. Писав під впливом класиків-майстрів детективів. Вони справляли враження на мене, і я відповідно теж хотів написати детектив, зважаючи на той досвід, який на той момент мав. Саме так у зошиті з’явилися перші рядки детективу «Я стояв на балконі і курив свою кубинську сигару» (усміхається). Врешті зошит із рукописом потрапив до вчителів на редагування, і його вже ніхто не повертав, і я був змушений відкласти мрію про написання книги та віддався справам ліцею. І вже відтоді не писав. Можливо, й добре, тому що той досвід ще був недостатнім, аби міг охоплювати більш масштабні й серйозні проблеми.

– Пане Сергію, у Вас була підтримка?
– Родина друга Артема стала мені близькою. Його мама переконала мене обрати не військову справу, а цивільну освіту. Я вступив до МАУП, а потім перевівся в університет ім.Т.Шевченка. Там зустрів Володими­ра Бугрова, який провів зі мною співбесіду і прийняв на факультет.

– Ви були активним студентом?
– Так. Організовував круглі столи, дискусії, став головою ГО «Молодь і політика». У 19 років уже проходив практику у Верховній Раді. І залишився там працювати.

– А з наукою як склалося?
– 2006-го здобув магістерський ступінь із політології, 2008 року – диплом юриста-­міжнародника. А 2016-го захистив кандидатську з юридичних наук і почав викладати в Міжрегіональній академії управління персоналом.

ГУМОР ІЗ ГІРКИМ ПРИСМАКОМ ПРАВДИ

– Сергію Васильовичу, здебільшого в якому жанрі працюєте?
– У сатиричному. І цей жанр викристалізувався на фоні моєї роботи. Адже я більше як 20 років працював у Верховній Раді України і бачив десь справедливість, десь несправедливість. І от на фоні цього всього сформувався сатиричний жанр. Тому я і почав писати свій основний роман «Золотавий кудрявець і долі невипадкових людей», над яким працював 8 років.

– Яку мету ставите перед собою як письменник і громадський діяч у контекс­ті розвитку української літератури?
– Дуже хочу розвивати літературу в Украї­ні. Хочу, щоб прокидалися нові таланти. Щоб письменники розкривалися. Щоб ми мали авторів, які могли би представляти свої роботи на міжнародній літературній арені. Ще більше, ніж вони нині представляють. Аби ми показували такий цікавий, гарний рівень. Відвідуючи понад 40 шкіл на території всієї країни, я помічаю дуже багато талантів. І от ці таланти розкриваються за допомогою таких загальних літературних площадок. Щодо власного літературного шляху, то вважаю, що дуже багато попереду роботи, бо досконалості не існує. Тобто ми всі повинні працювати над собою постійно, постійно, постійно. Покращувати навички, вміння і працювати. Тому тільки це.

СЛОВО ЗА СЛОВОМ – І НАЦІОНАЛЬНИЙ РЕКОРД

– У червні минулого року понад дві сотні українських авторів об’єдналися в унікальному літературному проєкті «Босорка», що ввійшов до Національного реєстру рекордів України. І саме Ви, Сергію Васильовичу, є ініціатором та організатором цього масштабного задуму.
– Насамперед хочу сказати: рекордсме­ни – ми всі. Бо 228 авторів із різних куточків України працювали над одним твором. І здобули два рекорди за найбільшою кількістю співавторів в одній електронній книзі (228) та сторінок (2833). Це унікальна подія в українській літературі. А нині ми маємо ще декілька команд, які продовжують цей рух. Наприклад, над молодіжною книгою «Рятувати Білобога» вже працює потужна команда. Також ми запустили роботу над проєктом «One time is short».

До речі, авторка цієї статті також брала участь у встановленні рекорду, написала свою частину до електронної книги під назвою «Голос», а ще на волонтерських засадах працювала у складі редакторського колективу. І цей досвід став справжнім одкровенням. Тепла атмосфера, взаємопідтримка, шалений темп, спільне натхнення – все це створювало відчуття літературної родини. Коли ти не просто пишеш текст, а працюєш з авторами з усієї України – від першого слова до останньої крапки – відчуваєш, що створюєш щось справді значуще. І саме тоді народжується спільна енергія, яка здатна ламати шаблони. А як працює сам механізм літературного печ­ворку, і чи складно координувати такий масштабний процес, ми запитали в Сергія Батури.

– Насправді все просто. Усе обертається навколо прологу – літературного ядра, – пояснює пан Сергій. – Хтось із авторів створює пролог, в якому окреслюється художній світ, ключові персонажі, концепція твору. Далі кожен учасник дописує невеличку части­-ну – оповідання, новелу, навіть п’єсу чи вірш. І всі ці різножанрові клаптики складаються в єдину структуру – як ковдра печворк.

– Як виникла сама ідея такого масштабного проєкту?
– Ідея з’явилася приблизно в березні. Мені хотілося створити щось, що об’єднає дуже різних авторів – із різним стилем, жанром, досвідом. Тож ми не обмежувалися лише фентезі чи якоюсь іншою нішею. Я запропонував декілька тез про концепцію печворку – вони змінювалися, еволюціонували. У квітні остаточно склалася ідея про літературний трамплін – пролог, з якого автори стрибають у свої напрями.

– Наскільки активно автори відгукнулися на ідею?
– Дуже активно! За три тижні ми написали величезну кількість текстів. Пам’ятаю, як пра­цювали в чатах, підтримували одне одного, навіть технічні поради давали – як ілюстрацію вставити, як текст оформити. Це була справж­ня літературна родина. До речі, ви ж були в редакторському колективі, тож самі знаєте, наскільки це був живий і теплий процес.

– А що для Вас означає встановлення рекорду? Це головна мета?
– Насправді – ні. Це лише один з етапів. Ми не ставили собі мету лише потрапити в книгу рекордів. Головне – співпраця, знайомства, творча атмосфера. Це як поїздка в одному вагоні з цікавими людьми – головне не пункт призначення, а дорога. А рекорд – це мотиватор, підтвердження, що ми на правильному шляху.

– Чи бачите Ви, що цей проєкт допоміг авторам розкритися?
– Однозначно. Деякі автори роками писали «у стіл», а тут – вперше вийшли на світло. Багато хто почав друкуватися, заявляти про себе. Хтось вийшов з-під анонімного аватара – і це неймовірно.

– Як вважаєте, що найважливіше в досягненні таких висот?
– Бажання. Більше за талант і натхнення. Навіть якщо не виходить, головне – працювати. Пишеш погано? То через місяць будеш писати краще. І так – до свого рівня. Дуже важливо підтримати людину, дати їй шанс. У літературі це критично.

– А які Ваші творчі чи особисті плани на найближче майбутнє?
– Найближчим часом хочу завершити наші поточні проєкти: «Врятувати Білобога» – це буде нова спроба встановлення рекорду України, а далі – йти до рекорду Гіннеса. Паралельно працюю над науковим обгрунтуванням цього формату як нового літературного жанру – «гіпержанру». Восени плануємо театральну адаптацію «Босорки»: кожен автор адаптує свій уривок у вигляді п’єси, і ми поставимо ці сценки по всій Україні – в місцевих будинках культури. Хтось зіграє свою роль сам, хтось – із гуртками. Це буде насправді унікальний театральний проєкт!

– Пане Сергію, а чи плануєте повернутися з новим проєктом до Кам’янця-Подільського?
– Обов’язково! Кам’янець-Подільський – це місто, яке справляє надзвичайне враження. Цікаве поєднання сучасності та класики. Обов’язково повернемося з новими ідеями і теплом у серці.

Сюзанна СИРОТЮК.