«ВАЖЛИВО МАТИ ВДОМА ХУСТКУ»

7 грудня ­ День української хустки

Із 2011 року Лілія НАДОЛЬСЬКА з Кам’янець-Подільського району колекціонує українські хустки, вчить традиційних технологій зав’язування та поширює історію цього елементу українського одягу. Чому? Як? Навіщо? Якими силами? Про це ми дізнавалися в нашій розмові напередодні Дня української хустки, який відзначається 7 грудня.

КОЛИ Й ЧОМУ ВСЕ ПОЧАЛОСЯ?

У далеких 1970-х звичайний комбайнер Микола з Кам’янеччини поїхав на заробітки на Кубань. Сезон жнив – якраз те, що треба! Вдома залишилися дружина та двоє дітей, але що є, то є, потрібно їх забезпечувати. Поки був там, виторгував дві прекрасні хустини – чорну й білу. Повернувся додому і презентував чорну дружині, а білу – донечці. Доні так запала в душу та хустка, що після батькової смерті вона не розлучається з хустками.

Прийшовши на посаду завідувачки клубу в своєму селі Слобідка-Рахнівська Маківської тергромади, пані Лілія започаткувала колекцію. Бабуся і мама також любили хустки й носили за кожної можливості. І пані Лілія, коли готувала мамі й бабусі подарунок, завжди знала, що дарувати.

З усієї колекції, що складається з понад 200 хусток, головним експонатом є батькова біло-молочна хустка 1,5 на 1,5 метра. Але найстарішою є темно-коричнева шовкова хустка, яку передала односелиця. Жінка розповіла пані Лілії, що бабка була 1792 року народження й у свої 70 казала, що скільки себе пам’ятає, стільки та хустка є на світі.

ЗВІДКИ БЕРУТЬСЯ ХУСТКИ?

Колекціонерка шукає, купує, виторговує хустки, де тільки може й куди не поїде. Але завжди висловлює глибоку подяку, коли приносять знайомі, односельці та просто передають люди на заходах. Лілія Миколаївна дуже вдячна всім людям, що не просто викидають чи спалюють свої сімейні реліквії, а шукають їм новий дім.

Жила в її селі одна жінка, яка мала багато дуже гарних хусток, якого кольору там тільки не було. Після її смерті діти взялися прибирати. І коли пані Лілія запитала в сина жінки про хустки, той засмучено відповів, що вже всі, крім декількох собі на пам’ять, спалили. Пані Лілія дуже картає себе, що раніше не згадала, не прийшла.

– Коли я почула, мене током вдарило. Мені шкода до сьогоднішнього дня, що втратила можливість купити такі експонати, – згадує, похнюпившись.

ДОГЛЯД – ТО НЕПРОСТА СПРАВА

Щоб хустки залишалися в хорошому стані, щороку їх потрібно посушити, доглянути та переглянути. Найважливіше – захистити від молі. Пані Лілія розповіла про різні способи цієї боротьби: клала сигарети з кам’янець-подільської тютюнової фабрики, розкладала нафталін, найсвіжіший спосіб – каштани. Все, що потрібно, аби зберегти цінні експонати. На жаль, нині в пані Лілії немає постійного місця для демонстрації своїх скарбів, тим більше немає місця з відповідними температурою та вологістю для зберігання такої делікатної колекції.

Колись хустки були прості, наче просто шматок тканини, де всі сторони однакові. Пізніше їх почали прикрашати вишивками. Вишивали різними нитками. Робили хустки з шовку, шерсті та більшості відомих тканин. Від цього їхнє зберігання ускладнюється, тому що кожен матеріал повинен зберігатися та доглядатися по-своєму.

У колекції зберігається мікс різних регіонів, матеріалів, вартості та віку.

ОДЯГАЮ Й НА РОБОТУ, Й У СВЯТО

Якщо якесь велике свято, то пані Лілія одягає свою головну білу хустку. А якщо до церкви в неділю чи просто в будній день, то щось сучасніше. Хоча, на жаль, уже другий рік вона одягає чорні хустки жалоби…

Пані Лілія любить зав’язувати хустку якось цікаво:

– У нас, на Поділлі, зав’язка традиційно проста. Але запорізька також мені подобається, вона трохи складніша. Колись робила собі зав’язку з «вушками». Там зав’язуються дві хустки. Ну, в них жарко, і вони важкі. Щоб зав’язка добре трималася, під низ зазвичай одягають очіпок або маленьку білу хусточку.

У Слобідці-Рахнівській пані Лілія навіть створила гурток хусткування. Односелиці приходять, спілкуються і пробують одна на одній різні хустки та стилі пов’язання. Дехто приходить одразу зі своїми, а ще поповнюють колекцію.

Декілька разів пані Лілія була в Кам’янці-Подільському з презентацією в НІАЗі «Кам’янець».

– У мене є книга відгуків, де написано багато теплих слів. Ось уже стільки років постійно кудись запрошують, – розповідає пані Лілія. – Книга – це спогад і пам’ятка про всі зустрічі в різних куточках області, майстеркласи з пов’язання хусток та інтерв’ю для регіональних медіа.

ДІЛИМОСЯ – ЄДНАЄМОСЯ

29 серпня минулого року, в День пам’яті захисників України, пані Лілія передала зі своєї колекції новенькі хустки матерям воїнів, які загинули, захищаючи нас:

– Цей подарунок не поверне їм синів, але це буде щось, аби вони трималися і пам’ятали про те, що Перемога буде.

Пані Лілія розповідає, що їй не шкода комусь подарувати хустку, аби люди мали свої та одягали їх:

– Я дарую. Хай людина пам’ятає про мене. Хай люди носять хустки. Важливо мати вдома хустку, аби наступні покоління знали, що це, могли скористатися та дізнатися більше про нашу культуру, спадщину.

УСЕ ЗМІНЮЄТЬСЯ

Велика частина українських традицій пов’язана з хустками. Вони були буденними і святковими, на будь-який сезон. Мабуть, одна з найвідоміших традицій, яка збереглася досі, – покривання нареченої. Колись дівчина повинна була скинути хустку до трьох разів перед тим, як дозволити її зав’язати.

– Колись більшість жінок зав’язували хустки, коли йшли на город. Це чудовий спосіб зупинити піт від потрапляння в очі. Але нині такого немає, – каже пані Лілія.

Хустки використовувалися всюди. Навіть новонароджених загортали в них – так бажали доброї долі. Радує, що хоча б на різдвяні свята колядники, і не тільки, одягають хустки та поширюють добру звістку.

– Я б хотіла, щоб хустка завжди була. Ви ж бачите, ми от живемо, всі в моді ходять. Міняються всі звичаї. А хотілося б, щоб діти щось знали. Потрібно доносити їм, розповідати, показувати.

Уляна МЕДВІДЬ.