«УСЕ ЗАБОРОНЯЛОСЯ, АЛЕ МИ СВЯТКУВАЛИ!»

Традиції святкування Різдва на Поділлі вписуються в загальнонаціональну парадигму відзначення одного з найбільших релігійних свят. Враховуючи майже столітній період радянської окупації, багато духовних надбань сьогодні втрачено. Безглузда боротьба тоталітарної влади з релігією, повзуче засилля наукового атеїзму, репресивні заходи, застосовані до автохтонного населення, призвели до незворотних наслідків: поруйновано сакральні історичні споруди, вихолощено давні українські традиції, знищено духовну пам’ять народу. Переслідування вірян за релігійними поглядами тривало аж до часів так званої горбачовської перебудови, і лише із проголошенням Української Незалежності розпочалися уповільнені процеси навернення до забутих національних звичаїв.

Сьогодні від носіїв фольклорних традицій, котрі народилися наприкінці 40–50–х років ХХ століття, ще реально зафіксувати уснооповідні тексти про традиції святкування Різдва у глухі тоталітарні часи. Цікавими є наші спостереження про святкування Різдва в селі Оринин на Кам’янеччині.

***

МОКРИЦЬКА Євгена Миколаївна, 1944 р.н., освіта середня спеціальна, уродженка с.Оринин.

– Як у Вашій родині велася підготовка до Різдва?
– У нашій сім’ї постили, бабка наша була богомільна, ходила до церкви і соблюдала всі пости.

На Святу вечерю готовили кутю, борщ, пиріжечки, узвар, вінєгрєт. Дуже пильнували, щоби на столі було 12 страв. Вареники були з вишнями, картофлями, з капустою. До борщу жарили балабушки, з картошкою, капустою. Борщ був обов’язково, пісний з грибами. Всьо готувалося на грибах. За літа бабка сушила їх і притримувала до свят. Рибку ставили на стіл, навіть тюлька була. Мойву жарили, зараз про неї й забули.

А як сідали вечеряти (донині воно мені в очах), тато брав солому з дідуха, а житня солома має стебло, і з того стебла робив хрестик. Клав коло куті, коло пшениці.

Всі ставали коло стола, бабка казала: «Мовте, діти, Отче Наш!». Тоді хазяїн, тато, перший пробував кутю, а потім вже бабка. Пшеничка, був мак, цукерочки-горошки. Вечеря була пісна. Помню, ми, діти, казали мамі: «Дайте ковбаси нам! Ви наробили ковбас, а нам не даєте». Свічка обов’язково світилася. Горіла до тих пір, поки не коньчиться вечеря.

Підлоги в хаті не було, земля була. Перед Святим вечором ту землю встеляли соломою. Як повечеряли, ми квокали. Нам, дітям, кидали під стіл горіхи, канфєти. Як мали копійки, то кидали. Не дуже ті гроші були в людей. А ми кричали «кво-кво-кво», порпалися в тій соломі. Дідухом обв’язували дерева. Робили з тої соломи перевесло. Щось тато при тому ще й казав, видно, щоб родило добре. То було на другий день після вечері.

Коли вже повечеряли, тато казав: «Дівчата, беріть зі стола ложки і йдіть на подвір’я, ставайте на вугол хати, тарахкайте ложками і слухайте, в яку сторону пес буде гавкати, то там ваш суджений!». Боже, як ми тарахкали! А мені пси гавкали там, де жив Буйняк, тако через город. Я й кажу, в Буйняка пси гавкають, невже Шурка мій?! А ті пси гавкали в той бік, на Селеско (район Оринина, участок кажуть – О.Р.), звідки Володя, чоловік мій (сміється).

Закінчувалася вечеря молитвою. А ще казали, щоби з стола нічого не збирати, бо прийдуть вночі душі святу вечерю їсти. Дуже тато мамі наказував: «Дивись, лишки не збирай! Бо забереш лишки, то чим вони будуть їсти». А ми так вночи слухаємо, чи не тарахкають душі лишками.

Як повечеряли, ми несли вечерю хрещеним. І до нас вечерю приносили, бо мама тоже тримала дітей до Хресту. Несли хрещеним, а хрещені нам тоже щось давали. Хлопчикам купляли якісь майочки. Брати приходили і хвалилися: «Майочку мені дали». А нам, дівчаткам, – хустинку. Так ся тішили. Хрещені приглашали нас за стіл, а ми шо вже їсти хотіли, як тільки за свого встали. Казали: «Запрошуємо вас до нашої вечері». А ми їм: «Прийміть нашу вечерю, Богу дякувати, що дочекалися!».

То такі були часи, що не розрішали ні колядувати, ні щедрувати. Хто був на керівних роботах, то той боявся, а хто їздовий, такий-сякий, то ходили, на санях їздили колядувати. Діти ходили, а потім за це страждали. І на лінєйку викликали, і з школи казали виключать, і батьків визивали.

– Перевдягалися, як ходили колядувати?

– Вдягалися в хустки тернові. Мама замотувала нас по самі очі. А так перевдягалися тоже. Помню, брат мій як намалюється, і не впізнаєш його. Ходили, робили з себе якихось. Зірку носили.

А на другий день старі їздили по селі кіньми. Ті вже колядували відкрито. Пили горівку, вгощалися, їден до другого ходили, в гості кликали. Каждий старався зарізати свиню і налагодити всього на свята. Різали свині і околотом смалили, дуже рідко в кого тоді лампа паяльна була. Якщо в тебе ще мала свиня, щоб різати, то пожичали м’ясо один в другого, а потім віддавали. «На другий раз ти мені віддаш, ти на Паску будеш різати, то віддаш мені», – казали. Записують у зошит. – «Я тобі дала ножку, сала, дивись, щоби ти не забула мені віддати!» (сміється).

З м’ясних обов’язково була ковбаса, в бочках коптили. В кожного вдома така бочка була. М’ясо на котлєти рубали, м’ясорубок не було. Допустім, бабка якимось сікачиком так м’ясо посіче, що я, навєрно, м’ясорубкою так не зможу. Начинка була, мама пляцок пече, м’яса туди дає. П’єц палили, всього налагодять і всувають у п’єц. Закривали і вже на другий ранок на саме Різдво відкривали, і воно всьо таке тепленьке. Голубці, капуста. На Святий вечір робили капусту пісну, а до п’єца з м’ясом. На другий день так чекаємо, що мають нам з п’єца витягнути. А воно пахне, ай, Боже, лиши!

Тато брав ложкою кутю і підкидав до стелі. А я всьо кажу: «Чого то він в стелю підкидає?». Нащо воно так робилося, я не маю поняття. Казав: «Ану, чи вона пристане до стелі, чи нє». Мені кажеться, це він робив, коли іно сідали вечеряти. Зараз де таке робиться. А ще під скатірку клали по зубчикові часнику, по штири з різних боків стола, щоб нечистих із хати гонити.

Як повечеряли, обов’язково треба було дати корові пиріжок. А я кажу: «А корова його буде їсти, де вона пиріг їсть?». – «Так треба». Псови носили. До хліва носили. Казав тато мамі: «Давай я віднесу корові вареника».

Ходили в Привороття до церкви, а як трохи більші ми були, в Ріпинці мама йшла. А я з бабкою ходила до Привороття і раз була у Красноставцях. Пішки йшли, снігами.    

***

РАРИЦЬКА Світлана Йосипівна, 1947 р.н, освіта середня спеціальна, уродженка с.Оринин

– Як здійснювалася у Вашій сім’ї підготовка до Різдвяних свят?

– Люди жили бідно. Не було такого добра, як зараз. Хто як міг, так і виживав, тяжко коло хазяйства і городів люди працювали. В будні дні просту їжу готували, а вже до Різдва старалися налагодити, щоб відчувалося свято. Ми були малі, в мене ще сестричка менша на п’ять років. Перебирали крупи на кутю, гречку на голубці, бо і камінчик міг попастися, і могло бути якесь насіння, остюки. Старалися, щоб скрізь чисто було, прибирали в хаті, на подвір’ї, мама пильнувала, щоб усі вимиті були, вдягала нас у новеньке – всі чекали свята.

Саме основне, щоб на Святий вечір кутя на столі була. А яка та кутя була? Зараз на узварі роблять, а тоді кип’ятком пшеницю заливали. Добавляли горішки, цукерочки горошки, мак не знаю, чи й терли, яблучка кришили дрібненько, та й така була кутя. Цукром солодили, меду ніхто не давав, бо ніхто його не мав.

– А як починалася вечеря, з молитви?

– Аякже. Мовили Отче Наш і сідали за стіл. Першою пробували кутю. Їли із загальної миски, які там тарілочки. Це тільки тепер почали кожному окрему тарілку ставити.

Перша зірка на небі зійшла, та й починали вечеряти. А як повечеряли, батько заносив дідух. З війни він вернувся інвалідом, без ноги. Бере палицю, йде надвір. Десь там він заховав околіт соломи. Солома була заперезана перевеслом, видно, більше метра той сніп завбільшки. Заходить тато до хати, розв’язує перевесло і розстеляє дідух по підлозі. А ми з сестричкою раді, бігаємо по соломі. Кидає батько горішки, може, кілька цукерків має, а ми шукаємо, перевертаємо ту солому, хто більше найде.

Дідух стояв у хаті всі свята, аж до Водохреща. А на Івана Предтечі, це на третій день після Водохреща, його виносили надвір.

А яка радість для дітей ялинка була! Ставили її у великій хаті, там не опалювалося, і вона довго стояла й не обсипалася аж до Водохреща. Як ми любили ту ялинку наряджати! Іграшок не було, то прив’язували на ниточку яблучка, цукерочки, а в горішки забивали цвяшки і намотували на гілочки. Сніжинки вирізали з паперу. А з вати робили сніг і розкидали по ялинці. Натішитися не могли.

А вже як підбільшіла я, то ложками калатала після вечері. Звідки пес обізветься, там доля чекає. На Котрубівці через річку (Вовкотрубівка, район Оринина – О.Р.) відізвався пес. Заходжу в хату, розказую татові і мамі, сміємося. Так воно і вийшло, мій чоловік з Котрубівки був.

– Коли закінчувалася вечеря, як продовжувалося святкування?

– А вже як повечеряли, йшли колядувати тим кутком, де жили. Селеско наше було дуже співуче. Дорослі і діти ходили колюдувати. Дітям дадуть яких п’ять копійок чи пончик, а вони й тому раді. З чого ті люди мали більше давати, як у колгоспі нічого не платили. Але то було дуже весело. І дорослі, і діти ходили компаніями. Співали колядки «Добрий вечір тобі», «По всьому світу», «Нова радість стала».

– А наступного дня свято продовжувалося?

– Наашож, свято продовжувалося, тоже ходили колядувати. Гостей запрошували, одні до других ходили. І на Миколая, і на Різдво. Так ціла ніч проходила. Пішли до одних посиділи, як вже були в одних, то до других йдуть.

– А в заміжжі як святкувалося Різдво?

– Та так само. Не було достатків, як могли, так і святкували. За вечерею першою їли кутю, а потім на стіл ставили борщ з пампушками. Мама моя на Святу вечерю борщ ніколи не готувала. А тут другою стравою обов’язково був борщ з пампушками. Пісний, з грибами. Я цієї традиції дотримуюся до сьогодні, і борщ вару, і пампушки жару.

Мені дуже дивно було: Різдво, а тут ніхто не колядує, ніби й свята нема. Гості були, брат завжди приходив на Святу вечерю, но щоб йшли люди вулицею колюдувати, то ніхто не йшов.

Мої батьки на Різдво завжди приходили до нас на Вовкотрубівку. Приходили, заколядували і сідали за стіл. Брали дзвіночок, як же він гарно видзвонював, ми виходили з хати і разом колядували – душа на небо злітала.

Коментарем долучається Валерій ГАЙШУК:

– Хочу сказати, що Вовкотрубівка практично в центрі села. А Селеско – це перифирія. Тут і міліції повно було, і партійного керівництва всякого хватало, тоді ще район в Оринині був. Тому на Вовкотрубівці не ходили і не колядували. А там – поза очима, дальше. Того там було настояще Різдво.

***

ГЕЛЕТА Надія Данилівна, пенсіонерка, 1951 р.н.

– В бабки моєї було 5 дітей, і всі вони на Святий вечір приходили до неї. Вечерю приносили. Хата невеличка, всіх вгостити треба. Такий обичай в нашій родині. Об’язатєльно це мало бути, так як бабка – старша жінка в нашій родині. Вона в нас була купчиха, по-вуличному її так називали. Дід Степан був торговцем. Помер молодим, в 52 роки бабка лишилася сама. В 30-х роках їх розкулачили, розігнали, вислали на білі медведі. «Діти, – казала вона, – я була на білих ведмедях!». Хто трудився, робив, і там виживав. Повернулися вони назад в Україну. Десь на Сєвєр вислані були. Що-небудь бабка казала: «Я була на білих медведях».

Як повечеряли, ми ходили до родини, розносили Святу вечерю. Батістова хусточка мала бути новенька, посередині тої хусточки клали колач і все, що в нас було з вечері на столі, потрошечки клали. Колач об’язатєльно повинен бути, пампушки спеціально пекли. З сиром, картоплею, капустою, вишнею, маком. Складали в баночку голубці. Оце всьо зв’язали у вузлик, і ми бігли й розносили родичам. «Відкривайте двері, ми прийшли і принесли вам Святу вечерю!», – кричали під вікнами.

В нас родина була не бідна. Всі були дуже трудящі, тяжко робили, тримали хазяйство велике. Вдягнутися то особенно не було в що, босі бігали, мали одні капці на двох. Зато на Різдво і гуска була печена, і свиню різали на свято, коптили м’ясо. Замаринують клуб, кинули на три дні його в маринад. Воно постояло. Потім несли на гору, підвішували на патик у комінку, там воно задимлюється, коптиться. Тоді палили в плиті тільки дровами, це як коптільня була. Скільки часу воно димилося, я не пам’ятаю. Батько як вріже нам кусок, така вже смакота. То м’ясо не виймали все зразу. Покоптилося, батько поліз на гору, зрізав, ми з’їли, а то, що лишилося, дальше коптиться. Різалося, поки його не з’їли.

***

ГУМЕНЮК Ніна Миколаївна, 1935 р.н., освіта вища, уродженка с.Ріпинці, жителька с.Оринин

– Як у Вашій родині святкувалося Різдво?

– Мало що цікавого тоді було. Як я була малою, церкви не працювали, Різдво святкували тихенько, щоб і не знав ніхто. В Ріпинцях церкву розгромили, до 41-го року замість церкви був клуб. Казала моя бабка, – в мами були сестри, – пішли дівки до буди. А я собі думала, яка та буда, може, така, як колись сторож на полі собі робив. А як вже ходила в перший клас, кажуть учні: «Йдем подивимося, там з клубу роблять церкву!». За німців її назад реставрували. Так вона залишилася церквою і до сьогодні. Комуністи її не завалили, тільки то що забрали обладнання церковне, зняли хрест. Ця церква збудована давно, по всіх правилах, міцна така. Вона невелика, там є парадний вхід, два входи по боках. З одного боку колись заходили молоді до шлюбу, а з другого боку заносили мертвого, щоб відправити. Так вона побудована.

– Як у Вас вдома готувалися до Різдва?

– Не пам’ятаю я, щоб аж так дуже дотримувалися посту, бо що тоді було. А до Різдва готовилися. Варили кутю й лагодили, що могли, що мали. Під час війни і після війни тоже не було достатку, голод був.
У шість років в 41-му році я пішла в перший клас. Німці були, але я їх не бачила. Бачила, як в наше село приходили якісь, казали, що то мадяри.

В мене мало спогадів про Різдво. Варили кутю, пекли лежні, голубці були. Що могли, та й то готували. Дванадцять страв не рахували, нє-нє. Рибу жарили, що зловили в річці. Не помню, щоб і молилися перед вечерею. І свічку не світили. Може, десь хтось і світив, а в нас не світили, нє. Але то всьо було за Союзу, після того, як порозкуркулювали, люди боялися. Всьо було закрито, заборонено.

Як вже закінчилася війна, ходила я в третій клас. Бувало, ми пропускали школу, збиралися діти і йшли до церкви. Помню, пішли ми перед Паскою до церкви. Прийшли на другий день у школу, а вчителька каже: «Намалюю вас в газету, що ви пропустили уроки і пішли до церкви!».
Пізніше, вже в шістдесятих роках, було таке, що комсомольці і комуністи людей не пускали до церкви.

Помню, в Кадиївцях була церква, люди там дуже набожні. І там одна вчителька пішла на весілля, а молоді брали шлюб в церкві, і вона пішла з ними. То як ще був район тут в Оринині, її визивали в райком партії. Вона на колінах просилася, щоб її не виганяли з роботи. Дуже строго було і для вчителів, і для учнів. Не можна було до церкви ходити.
Від 44-го року я вже була без мами, жила тільки з татом, а знаєш, як чоловік, як міг, так і ратувався. Бідно було, а потому ще й голод настав і всякі другі неприємності.

Я прийшла у невістки в Оринин. Тут в чоловіка була велика сім’я.  Святкували вони всі свята і готовилися кожний раз. Чоловікова мама готовила кутю і дванадцять страв, і свічку за вечерею світили, і Богу молилися. І колядники додому до нас приходили, і на церкву ходили колядувати. Все заборонялося, але ми святкували!

Підготував Олег РАРИЦЬКИЙ, професор кафедри історії української літератури
та компаративістики К–ПНУ ім.І.Огієнка, доктор філологічних наук, сьогодні – військовослужбовець ЗСУ.