ПІДКОРЮВАЧ СВІТЛА І ТІНІ

26 лютого в конференцзалі НІАЗу «Кам’янець» (вул.П’ятницька, 9, Старе місто) відкрилася чергова персональна виставка найзагадковішого і, напевно, одного із найталановитіших фотомайстрів нашого міста – Романа УВАРОВА.

У наш час у кожного в кишені смартфон із камерою. Фотографія з унікального технічного винаходу в першій половині ХІХ ст. перетворилася на буденність. Чимало з нас амбітно претендують на звання фотохудожника, вичікуючи на правильне вечірнє світло чи цікавий ракурс. Світлини Романа Уварова змушують ці амбіції трохи притишитися. Розглядаючи результати його експериментів із технікою, папером, друком і ракурсами, розумієш: вміння дочекатися вечірніх променів у кадрі ще не робить людину фотографом.

На відкриття експозиції «Простори, погляди і постаті Поділля» прийшло стільки людей, що місця ледве вистачало. І літні знайомі фотографа, і зовсім юні студенти кам’янецьких вишів – усі хотіли побачити рідний край його очима. І так само всі хотіли почути й інтерпретацію творів автором. Та все відбулося, як завжди, на виставках пана Романа: радість для ока – і нуль подробиць від самого майстра. Хоч як намагалася ведуча події Тетяна Герасимчук і друзі Уварова витягнути з нього хоч декілька слів, пан Роман залишався максимально лаконічним і скромним. Свій виступ він закінчив за рекордні 50 секунд, на запитання глядачів давав дуже короткі відповіді, а після якогось із запитань засміявся: «Не влаштовуйте мені допит!».

Із короткого «допиту» з’ясувалося небагато: народився пан Роман у нашому місті 1973 року. Фотографує зі шкільних років. Закінчив місцевий індустріальний коледж. Працює в енергетичній галузі. Вільний час присвячує головному хобі свого життя – фотографуванню. Любить не цифрову, а «теплу лампову» аналогову, плівкову фотографію. Сам проявляє плівки і друкує кадри. Фотографує на різні камери та формати – від 24-36 мм до 9-12 см на старенький «Фотокор», має вінтажну студійну камеру ФКД 13-18.

Перший фотоапарат йому купила мама. Це була «Смена», з котрої починали знайомство з фотомистецтвом більшість радянських школярів. Невдовзі після отримання фотоапарата Роман сходив на гурток фотосправи в тодішній Палац піонерів. Сподобалося. Але більше туди не ходив. Фотографом себе не вважає. Каже, що фотолюбитель. Ну,  справді: він дуже любить фотографію.

Але для «Подолянина» майстер погодився розповісти дещо про свою творчість і життя.

– Пане Романе, у стінах НІАЗу це вже друга ваша персональна виставка. Перша була ще до повномасштабного вторгнення. Ваші твори експонувалися в Києві, Львові, Вінниці та інших містах. А скільки загалом уже було виставок?

– Якщо чесно, я не рахував. Можливо, понад десять. Але точно скажу, що цього року вже друга. Нині частина моїх робіт експонується також у Будинку офіцерів у Львові завдяки сприянню ГС «Т.В.О.Р.М«, членом котрої я є. Проте обіцяю, що розпочну вести підрахунок. Експозиція в НІАЗі теж проводиться за сприяння ГС «Т.В.О.Р.М.» у рамках Міжнародного мистецького проєкту «Одна подорож – безліч поглядів».

– У назві вашої експозиції – всі слова на літеру «п»: «Простори, погляди і постаті Поділля». У цьому є елемент якоїсь концепції?

– Ні, просто так співпало. Ідею виставки я формував за мотивами вірша «Красо України, Подолля!» Лесі Українки, чий ювілей відзначали за день до відкриття виставки. Намагаюся передати мальовничість того, що мене оточує.

– А взагалі можете сказати про себе, що ви – концептуаліст? Бо нам, глядачам, таке точно спадає на думку. Недарма Тетяна Герасимчук на відкритті відзначила, що кожна з відібраних робот є продуманою, що вона не просто демонструє якусь мить, що застигла, а схожа на картину. Те, що ваші твори нагадують власне живопис, відмітили ще декілька відвідувачів експозиції. У залі можемо побачити 36 фоторобіт – і всі вони дуже різні. Від кольорової документалістики з Буші – до складних технік із накладання різних кадрів в один або чорно–білих портретів.

– Усі ці твори об’єднані географією, зняті на Поділлю.

– Лаконічно. А чи можете назвати когось із фотомитців минулого, хто на вас вплинув?

– Найбільше на мене мала вплив творчість чеського майстра Йозефа Судека (1896-1976), котрий відомий своїми чорно-білими світлинами Праги, грою світлотіні в натюрмортах. Але також варто згадати сучасного британського фотохудожника Майкла Кенна (народився 1953 р.), який знімає нічні пейзажі з неймовірним світлом – часом із витримкою 10 годин; канадського портретиста Юсуфа Карша (1908-2002); американця Анселя Адамса (1902-1984), відомого чорно-білими фотографіями американських національних природних парків. Ще хочу згадати пейзажі бельгійця Леонардо Міссона (1870-1943), майстра пікторіалізму і фотоімпресіонізму. Роботи цих великих фотографів надихають і, сподіваюся, впливають на мене. На мою суб’єктивну думку, без минулого немає майбутнього, тому потрібно знати, вивчати і споглядати.

– Ваш товариш фотограф Віктор Попіль особливо відзначив те, що деякі з експонованих робіт складним освітленням, грою світла і тіні, глибиною кадру нагадують стиль Судека. А той самий Міссон використовував складні процеси друку (наприклад, бромойль), які робили фотографію схожою на гравюру чи вугільний малюнок. Ви теж ніколи не шукаєте у фотографуванні простих шляхів. Ми вже бачили ваші експерименти з дагеротипією, з камерою–обскурою, ви робите фото за допомогою пінхолу та монокля (!), самі виготовляєте папір для деяких творів. Який із кадрів, що нині експонуються, був технічно найскладнішим? Чи подобаються вам такі вистраждані дитята більше за ті, котрі просто «йшов і клацнув»?

– Чесно кажучи, я вже приблизно п’ять років не «ходжу і клацаю», оскільки в місті знаю майже всі «точки». Тому треба дочекатися потрібного освітлення і зробити відповідний кадр. Якщо, звичайно, все вийде на проявці. Технічно найскладнішим кадром із представлених на експозиції є «Сьогодення». Це мультиекспозиція на плівці, зроблена фотоапаратом, який для цього не призначений. Звісно ж, кадри, які мені не подобаються, ви не побачите. Щодо дагеротипії… Пробачте, але до самої дагеротипії я ще не дійшов. У моєму арсеналі, крім класичного срібно-желатинового друку, є ціанотипія, літдрук, масляний друк, емульсія на папері. Поки що це все. Проте є ще декілька варіантів друку, які я хочу спробувати найближчим часом. Тобто підготовка до таких експериментів майже завершена, але не вистачає певних реактивів. Деякі фотографії, які є на виставці, зроблені на стару фотокамеру «ФКД» 13х18, зокрема «Вірменська дзвіниця». Продовжую експериментувати зі старими камерами та об’єктивами. Світлина «Дорога до Храму» створена за допомогою простого скла від окулярів, тобто монокля.

Пояснимо для читачів, що згаданий «монокль» – це найдавніший і найлаконічніший тип об’єктива, який складається лише з однієї збиральної лінзи, в цьому випадку – від звичайних окулярів. Пан Роман зробив світлину, взявши звичайну плюсову лінзу і вставивши її в картонну трубку. Це не просто «просте скло від окулярів», це повернення до витоків. Монокль дає унікальний малюнок, який неможливо повторити сучасним дорогим об’єктивом: м’який фокус, навколо об’єктів у кадрі ніби розливається ніжне сяйво, ореол. Світло розмивається по кадру, створюючи ефект сновидіння або спогаду. Монокль – це ще й обов’язкові аберації, оптичні спотворення. Якщо в сучасних наворочених об’єктивах вони вважаються браком, то в техніці монокля працюють як фішка, як пензель фотомитця. Результат? Монокль малює композицію м’яко, приховуючи дрібні деталі та акцентуючи на формі й атмосфері. 2026 року займатися настільки давньою, античною технікою передачі світла і тіні може лише фанатично віддана фотографії людина. Але саме це і робить Романа Уварова унікальним.

– Ви знімаєте і портрети, і пейзажі. А який жанр подобається більше? Якщо портрет, то чи важливо, щоб ваша «жертва» позувала, чи любите спонтанно підловлені миті?

– Люблю і портрети, і пейзажі. Пейзажі знімати простіше. У портреті не завжди виходить передати задуманий образ. У позуванні чекаю саме на мить.

– На вашу думку, наскільки важливою для фотографа є його техніка, на яку він знімає: об’єктиви, фотоапарат? Чи впливає вона на кількість вдалих кадрів?

– На початку кар’єри техніка і розмови про техніку є надзвичайно важливими для фотографів (сміється). Техніка – це «технічна» сторона кадру, засіб для фіксування миті. Але ж сама мить виникає до того моменту (наприклад, у задумі чи ідеї або навіть задовго до самого фотографування). Кадр має бути саме у фотографа. Якщо говорити про кількість кадрів, то це не впливає на мене, адже деякі кадри я роблю пінхолом. Це маленький отвір у фользі. Роблю світлини камерою-обскурою, а вона взагалі не має об’єктива. І об’єктиви типу «монокль», і камера-обскура виготовляються самостійно, а також завдяки допомозі золотих рук мого товариша Дмитра Виходцева. Вадим Куриловський із фанери вирізав корпус для камери пінхолу.

– Фантастика. А як ви дізнаєтеся і про техніки фотографування, і про фотографів? Читаєте якусь спеціальну літературу?

– Звичайно, читаю, завантажую з мережі. Це дуже велика допомога і натхнення! Скажімо, був такий британський журнал «Camerawork», виходив у 1976-1985 роках. Інформації нині вистачає. Технік і авторів дуже багато, але все точно не встигнути. Головне, щоб із того інформаційного «вінегрету» в голові потім виходило щось путнє.

– А самі фотографуватися любите?

– Якщо чесно, то не дуже люблю, бо всі об’єктиви мене «повнять», – сміється кам’янецький «фотолюбитель». – А на завершення інтерв’ю хочу подякувати дружині та дітям за те, що вони терплять мої фотоексперименти.

Виставка триватиме до 19 березня. Вхід вільний.

Ірина ПУСТИННІКОВА.