«…НЕ ЗАБУВАЙМО! В НАС ЖИВЕ ЛЮБОВ!»

Напередодні Дня поезії ми пропонуємо нашим читачам познайомитися із творчістю кам’янчанки Любові ДІКАЛЬЧУК.

Пані Любов народилася в Лановецькому районі Тернопільської області. 2000 року закінчила фізико-математичний факультет, а через два роки – магістратуру Кам’янець-Подільського національного університету ім.Івана Огієнка. Понад два десятки років працює вчителькою математики в Кам’янець-Подільському ліцеї «Славутинка».

Має багато нагород і відзнак у благодійній діяльності, про яку не любить багато говорити, оскільки вважає, що добрі справи мають робитися тихо.

– Перші спроби пера були ще за шкільною партою, а згодом – під час лекцій із математики в університеті. Писала більше прозу. Тихо. В шухлядку. Пізніше рядки почали більше складатися в рими і казки про особливості нашої багатої культури, про те, що забувається або не цінується, – розповідає пані Любов. – Готувала власну збірку до виходу в світ, але розпочалася війна, яка змістила пріоритети і цілі. Було декілька публікацій у збірках сучасних поетів, але мрію повернутися до видання власної книги. Тому прочитати маленьку частинку від сотень моїх віршів пропоную і вам. А також це можна зробити на моїх сторінках у соцмережах.

Усіх причетних вітаю з Днем поезії! Нехай рядки Ваших творчих серць наповнюються силою і змістом у мирній, квітучій, багатій Україні!

ЛІТЕРА «Ї»

Її одну тримаю, як знаменно –
В ній міцність, гарт, пекельний біль від ран.
Нею милуюсь, знаю достеменно –
У ній себе побачу легко сам.
Цей код в двокрапках, ніжний та граційний,
Одягну мову, мов свою броню.
Я «Ї» несу, як України цінність,
Якою мрію, марю і живу!

***
Словом можна ранити, можна ним вертіти,
Можна одним звуком струни всі задіти,
Можна влити сили в закулісся серця,
Ложку дьогтю плюснути до меду відерця.
Пришиває крила і спускає в пекло
Кілька звукофразок, що лунають вперто.
Променем маніжать, зігрівають душу –
Всю словесну зброю чистити я мушу.
Якщо втрата совісті зовсім доостанно,
То манірним словом лестять філігранно.
Затискають Всесвіт в кулаці та страсі,
Мутять воду вміло, заховавшись в масі.
Найточніша зброя у цілому світі –
В ній воля та криця, мед у розмаїтті.

***
Українське село, як розписана писанка цвітом,
Чепурлива хатина мальована, як те дівча,
Огорожа та хвіртки – всі дихають срібленим літом,
І тополя над шляхом хитається, немов свіча.
У вишневому цвіті ховаються стишено хати,
Мальви горнуть до себе, збирають в барвисті пучки.
І криниця, мов горлиця з чистим яскравим відерцем,
Напуває усіх, працьовитих, живих, гомінких.
Вишиванками поле гаптоване, мов скатертина:
В кожнім клаптику світиться чиста та рідна душа.
Руки й серце, що трудяться кожної божої днини,
У земельці вирощують хлібні багаті жита.
Погляд кидає річка, що ниткою лагідно в’ється
Попід лісом, за полем, впиваючись у зеленгай,
Над цим всім в небі синьому сонце весело сміється,
Розливаючи промені посмішки ген-позакрай.
Посміхаюся я, насолодою ловлю фрагменти,
Заховаю у закутки, в пахви глибокі душі,
Воно завжди зі мною, мої прояви та сентименти,
Безкорисливі цінності, чисті від шлаку й іржі.

***
Ми мовим код народження і днини
Словами материнськими святими,
У мові заплітаються волошки,
Сира водиця і смачненький борщик.
У мові – вись вкраїнської блакиті
І рушники на покутті відшиті
Руками мами, сестроньки, бабусі,
У мові – дід у справному кожусі.
У мові – хліб пахнющий на обруску,
І борщ, і клекіт, як злітають буськи.
У мові хміль і трави чебрецеві,
І зорі!.. Ясні спогади серпневі…
Про серп, жнива і співи соловейка,
Іскристі роси, промені зраненька,
Грозу бурхливу, грізні блискавиці,
Красу дівчат і всіх, хто молодиці.
Про гострий розум, очі та характер,
Про чисті та підбілені всі хати,
Про гурт сімейства, друзів і родини,
Бо ми усі-усі із УКРАЇНИ!

***
Яке ми маєм право мірять долі?
Чому суддівський жезл ми берем?
У нас є власний дух і власна воля,
І справи наші, палені вогнем!
Навіщо сортувать чужу білизну?
Навіщо нам трусити всі дірки?
У кожного своїх гріхів безмежно –
Чого ж з катком іти в чужі стежки?
Порозгрібати варто власні шори!
Люстерко також часто нас спасе:
У кожній борозденці – гріхів море,
Але не помічаєм часто це!
Нам легше самоствердитись
у комусь –
Крутнути в серці вістрячком меча…
А самі такі чисті й «ні при чому«,
Хоч в когось захлинається душа!
Навіщо плугувати чужі рани?..
Навіщо посипати сіллю дно?..
Прикриймо лише чистими бинтами –
Щоб відживало й відмітало зло!
Бо хто ми є, коли Господь прощає?
Ми і самі себе не зовсім знаєм…

***
Ти намалюй мені світ,
Де щастям світитимуть очі,
Де радісні крики дітей
Будитимуть серед ночі.
Ти напиши мені час,
Де не літають ракети,
Де люди не знають біди,
Не пишуть шахеди сюжети.
Ти напиши мені день
Без смутку, без втрати, без болю…
Художник, він як пастель –
З пігментом, з м’якою душею!

***
А я сама собі вже варю каву,
Смакую терпким подихом життя.
Сама собі стаю щораз цікава,
Гортаю вже сторінки без виття.
Не годжу, не горжусь, не сумніваюсь,
Всі висновки я важу кантарем.
Не терпну, коли помиляюсь,
Не рву волосся від пустих проблем.
Терези завжди взір тримають в полі.
Лихі слова стікають, як вода, –
Вони не мають влади, в моїй волі
Не доторкатись. Стишилась хода.
Ласкаю посмішку. Не дму і не ховаю.
Тремчу без сну, гортаючи думки.
Щасливі митті в пам’яті зринають,
Погані відкидаю навіки.
Борти надій зриваю та рівняю.
У кожнім дні зупинки і злиття.
Зринають образи і спогади
зринають –
Вони у нас. Немає вороття.
Не гай надій! Вари скоріше каву –
Най ароматом обігне думки!
Мені з собою завжди вже цікаво,
А ти приходь, як можеш ще прийти.

***
А хто ми є? Якого ми є роду?
Чому нас кожен зараз жити вчить?
В нас кургани й могили при дорогах
Із тих, хто не зламався боронить!
Земля свята, що «молоком та медом»
Тече, й віками трудиться народ,
Душа співуча, віра в Бога – кредом,
Гостинність для усіх: своїх й заброд.
Яка ж тут пісня!.. Це – окрема казка,
У ній заховані історія і дні,
Жіноча доля, щастя і кайдани –
Усе прописано, як кров’ю на стіні!
Гречаний мед, борщу багряна ложка,
Віночок сплетений, у нім – ромашки
й мак,
А навкруги горить златаве поле,
Волошками посипане у смак!
Калина колихає стиглі грона –
У кожній ягідці сховавши серце
й кров,
Вербове коромисло тягне воду –
Вторить веселці, що несе любов.
Духмяні трави… Скошені, рясніють…
Наповнюють аромо-терпким тлом.
А в небі – зорі! Ой, які ж тут зорі,
Що солом нам співають з цвіркуном!..
Тут чорнобривці й мальви бавлять
ночі,
Вишневий цвіт у росах і ступнях!
І українки!.. Українські очі,
Оспівані в хоругвах і піснях!
Гаї! Поля! Озера і ставочки!
Річища й ріки п’є земля свята!
А вишита сорочка амулетом
Пропахла щирим потом на віка!
Яка ж в нас мова!.. Рідна! Солов’їна!
Збагачена епітетами фраз!
Її не знищили! У ній вся Україна!
На жаль, не те говорять нам не раз…
Прив’язані ми до землі і роду!
Поняття «Батьківщина» вшите
в кров!
Бо ми є діти вільного народу!
Не забуваймо! В нас живе Любов!

***
Я не чекаю, щоб мене читали!
Я не шукаю у віршах визнання.
Пишу терпке, що в мить душа бажала
У тихі дні пекучого вигнання.
Я горну слово, притуляю звуки,
Із літер ліплю вранішні думки.
Без леза ріжу й затираю букви,
Посеред текстів скривлені рядки.
Шукаю рими дуже-дуже рідко,
Вони самі вискакують із дна.
Всі гострі «і» стоять, немов сирітки,
Як я – пишу завжди лише одна.
Навіщо вам в душі моїй читати?
Навіщо вам тонути в тих рядках?
А я пишу і буду знов писати.
Лист шарудить, як вістря по кістках.
Живильні звуки тихого плекання,
Палючі іскри хрипкого жалю…
У слів є дух і код свого єднання,
Я спрагло пишу, спрагло букви п’ю.