ЗАЛІЗНИЙ «КУЛАК» КАМ’ЯНЕЦЬКОГО РОКУ

У їхніх піснях сюжети, як у житті середньовічного герцога Бекінгема, який був готовий розв’язати війну заради коханої жінки і віддати за неї життя. Ці мужні та сміливі чоловіки співають про важливе: кохання, дружбу, мир, віру і надію. Саме з їхніх виступів розпочинаються більшість місцевих концертів і фестивалів. Ось уже 5 років кам’янецький гурт «БЕКІНГЕМ» надихає своїх слухачів, даруючи їм справжній драйв, приправлений лірикою.

Гурт схожий на міцний чоловічий кулак – тут теж є п’ять «пальців» – учасників, які не можуть існувати один без одного, є лінії долі – виступи, а ще свої шрами – випробовування, через які довелося проходити «бекінгемцям». Про народження і розвиток гурту, а також немузичні історії музикантів дізнавалися журналісти «Подолянина».

1: Яніс Саволайнен, автор музики та текстів, вокаліст, гітарист.

– Янісе, розкажіть про народження «Бекінгема».

– У моєму житті завжди була музика. Коли я навчався в 7 класі, батько подарував мені гітару, відтоді й до сьогодні з нею не розлучаюся.

28 березня цього року ми святкували п’ятий день народження гурту. Нас зібрала людина, яка, на жаль, недавно покинула гурт – екс-барабанщик Дмитро Томілов. Чому пішов? Можливо, втомився, а може, захотів сольної кар’єри. Але ми поважаємо його вибір і цінуємо як друга.

Щодо історії зародження гурту, то спочатку музичного матеріалу було небагато. Далі поступово, пісня за піснею, концерт за концертом, і сьогодні в нас понад півсотні композицій та десятки пройдених щасливих музичних сторінок життя. Наша творчість – це поп-рок, щедро прикрашений елементами рок-балад і американського року. А от щодо назви, то тут декілька легенд: взагалі-то існував такий герцог на ім’я Бекінгем, який був ще тим дон­жуаном (сміється), а ще 2013 року у відомого австралійського рок-гурту «Airbourne» вийшов трек під назвою «Back In Game». І ми вирішили, що це можна об’єднати, і вийде прикольна назва.

Нещодавно завершили роботу над альбомом під назвою «Твоє ім’я», в ньому 9 треків (деякі українською, інші – англійською мовами), звучання – близько 40 хвилин. От тільки багато людей запитують, де придбати наш альбом, а ми не можемо дозволити собі розтиражувати його, бо це немалі кошти, адже мінімальний тираж – 1000 штук.

2. Максим Морозов, клавіші.

– А чи є у «бекінгемців» музична освіта?

– Ще в дитинстві у рідному Донецьку я навчався в музичному училищі, потім потрапив в армію до Кам’янця-Подільського, служив у понтонному полку, грав у нештатному оркестрі. Після служби тут вступив до Кам’янець-Подільського коледжу культури і мистецтв. Був у житті й період (2007-2008 рр.), коли довелося працювати в Москві з відомим артистом Стасом Михайловим. Але якось все це набридло, захотілося додому, тоді я й повернувся до Кам’янця, зустрів тут цих бездільників (сміється) – і відтоді ми разом.

Особисто я закінчив Київську національну академію керівних кадрів культури і мистецтва, за професією – духовик. А от серед хлопців: теперішній барабанщик Ігор – будівельник, Гріша закінчив Харківський авіаційний інститут, Віталік – програміст, а Яніс – філолог і перекладач. Але це не означає, що хтось – професіонал, а хтось – аматор, просто до кожного з нас у якийсь момент життя прийшла музика.

До речі, музика – це теж жінка, до якої нас часто ревнують у сім’ях. Скажу відверто: кілька наших хлопців навіть розлучилися через музику, а деякі – одружилися завдяки їй. Та, попри все, навіть якщо вдома сварка, ми сперечаємося і йдемо на репетиції, бо без цього ми не ми.

3. Григорій Геплюк, соло-гітарист.

– Скільки за спиною гурту фестивалів, у яких Ви брали участь?

– Найвищою вважаємо перемогу на фестивалі «Червона рута – 2017», коли ми ввійшли до десятки найкращих гуртів із трьох сотень і стали дипломантами у жанрі рок. Чесно кажучи, ми рідко беремо участь у конкурсах, бо це завжди вимагає купу фінансів і часу. «Бекінгем» – це не місце роботи, де ми заробляємо гроші, а наше хобі, яке прагнемо донести в маси. Звичайно, доводилося просити фінансової допомоги в місцевої влади, щоб поїхати і представити Кам’янець на якихось фестивалях, але ніхто нічим нам не допоміг. Звичайно ж, прикро, коли людям подобається наш виступ, а ми отримуємо за нього лише «дякую» тоді, коли запрошеним гостям виплачують величезні гонорари. Виходить, комусь – нате, а своїм – «спасибі». Йдеться не про космічні суми, а про звичайний стимул і здорову конкуренцію. Ми не сподіваємося, що завтра хтось із міської ради чи депутатів нам щось принесе, ні, просто участь у різних фестивалях і конкурсах без фінансової підтримки – це справді важко. Лише одного разу нам пощастило: ми виступали на квартирнику в кам’янецькому «Barbershop 11.43», після виступу до нас підійшов директор підприємства «Агросолюшнс» Віталій Завадський. Чоловік потиснув нам руки, похвалив музику та запропонував свою допомогу у вигляді фінансової підтримки, завдяки якій ми записали в професійній студії свій перший альбом.

Говорячи про кошти, не можу не згадати й інструменти, в які ми багато вкладаємо. Все для якомога кращого звучання.

А взагалі, щоб стати відомим і популярним, мусиш бути на слуху, а для цього потрібно звучати на радіо (заплатити гроші), виступати на фестивалях (заплатити гроші), крутити свої кліпи по телевізору (заплатити гроші). І немає різниці, чого ти там лауреат чи призер, все одно рано чи пізно впираєшся в кругленьку суму.

4. Віталій Тригубець, бас-гітара.

– Які «наполеонівські», чи, точніше, «бекінгемські», плани на майбутнє?

– Просто продовжувати те, що робимо. Ми маємо готові пісні, працюємо над ними, покращуємо те, що є. Залишається напрацьовувати матеріал і знайти людину або організацію, яка б змогла нам допомогти фінансово, щоб випустити диски теперішнього альбому або записати майбутні. Ми постійно запрошуємо до співпраці всіх, хто може і хоче допомогти. Звичайно, хотілося б зробити сольний концерт, але навряд чи для нас знайдуться місце і кошти. Якщо нас почують – будемо дуже вдячні від імені всіх творчих людей міста.

Гадаю, що «Бекінгем» – це нетиповий рок-гурт, бо ми ніколи не розіб’ємо гітари комусь об голову, особливо зважаючи на вартість інструмента (сміється), в нас немає фішок чи «закосів» під інші гурти. Ми постійно думаємо, як гарно зіграти, про якість виконання, не про епатажність (шоу, світло, костюми, акторська майстерність), а про душевність. От був у нашій історії такий випадок, коли на сторінках гурту в соцмережах у нас з’явилася підписниця – 15-річна творча дівчинка Ріта Левицька із сусідніх Дунаївців, у якої цукровий діабет. Вона теж пише пісні, навчається в музичній школі, грає на фортепіано і гітарі та часто публікує свої пісні у «Інстаграмі». Нас це так зачепило, що ми вирішили зробити для неї сюрприз – приїхали в Дунаєвецький міський будинок культури на випуск до 9-класників однієї зі шкіл, де й була Ріта. Разом із нею ми виконали її пісню, а потім подарували футболку з нашим логотипом, яку вона тепер часто носить. Це було настільки емоційно і щиро, що словами не передати. Тепер точно знаємо, що музика – це справжнє щастя.

Ольга БАНАХ.