УЧИТЕЛЕМ ШКОЛА СТОЇТЬ!

1 жовтня – День працівників освіти

Уже понад півтора року українські вчителі не лише навчають дітей під час війни. Багато педагогів та освітян знаходять час для волонтерства: вони плетуть маскувальні сітки, готують їжу для наших захисників, допомагають родинам-біженцям. Волонтерство – їхній другий фронт, на якому вони роблять свої щоденні дива. Справжні герої, наставники і добровольці та благодійники!
«Подолянин» щороку до професійного свята готує інтерв’ю з учителями Кам’янеччини, та цьогоріч обрали не просто освітянина. Вона – захисниця для дитячих розумів і воїнських сердець. Педагогиня, волонтерка, дружина, мама, подруга, наставниця, жінка, яка віддала частину свого життя освіті та допомозі іншим. Це вчителька української мови та літератури Кам’янець-Подільського ліцею Людмила ПРИСТАЙ.

ПРОДОВЖУЄМО ПРАЦЮВАТИ, ЩОБ ПРОДОВЖУВАТИ ЖИТИ

Зустрічаємося з Людмилою Йосипівною у стінах ліцею. Шуму та гамору не чути, сьогодення диктує нові правила – одна третина ліцеїстів на дистанційному, бо укриття має обмежену кількість місць. Пані Людмила запрошує до свого класу, трепетно показує фотографію випускників, яких у травні відпустила, як пташенят із гнізда, виважено розповідає про свій теперішній 9-й клас. Попри тендітність, ця жінка легко оперує військовим лексиконом, знає, яка фірма тактичного взуття для військово­службовців краща, скільки кош­тує двигун для автомобіля, і навіть знає, як із плащ-намету пошити плитоноску – захисний виріб для воїнів.

– Людмило Йосипівно, у трав­ні 2018-го ми брали у Вас інтерв’ю з нагоди другого місця у Всеукраїнському конкурсі фахової майстерності «Вчитель року». Що змінилося у Вашому професійному житті за ці 5 років?

– Найбільш значимі зміни принесли ковід і війна. Учителям довелося рухатися не просто в ногу з часом, а ще й стрибати на голову вище, щоб пристосуватися до новітніх технологій.
Із початком пандемії свої перші онлайн-уроки я проводила в інстаграмі як пряму трансляцію для всіх підписників. Випускники теж іноді приєднувалися, жартома ображалися, мовляв, а от у нас такого не було. Потім ми перейшли на «Discord» – це майданчик для обміну повідомленнями і можливістю відеозв’язку. Пізніше дізналася, що це ще й ігрова платформа, але нам вона підходила, бо ми не знали, що таке Zoom чи Google Meet. Буквально за декілька тижнів нам довелося перелаштуватися й освоїти всі можливі та неможливі застосунки, сайти і програми. І хочемо чи не хочемо – продовжуємо працювати, щоб продовжувати жити.

– Якщо вже зачепили тему інформаційних технологій, то розкажіть, як Вам перехід із паперових журналів на елект­ронні?
– Це диво! Вважаю, що потрібно відкинути отой паперовий архаїзм, тоді ви підсядете (люблю це слово, діти його вживають лише до особливо крутих речей) на цей винахід людства. Ми вже більше як рік працюємо за платформою «Нові знання» – це просто рай у порівнянні зі стосами паперів, які були ще декілька років тому. Там є низка функцій як для вчителя, так і для учня чи його батьків. Якщо, наприклад, учитель допустив якусь помилку, то вже не потрібно плакати над журналом пів вечора, мудруючи, як би це не отримати на горіхи. Помилка в паперовому журналі – це ж була катастрофа на рівні невдалого злету ракети Ілона Мас­ка. Тепер це два натиски миш­кою – і все виправлено. Для батьків плюс у тому, що можна щодня бачити оцінки дитини. Тут дотримується повна конфіденційність акаунтів, користувач може бачити лише свої оцінки. Класні керівники можуть відслідковувати рейтинг своїх учнів, адміністрація закладу може бачити рейтинг класів. І це теж великий плюс, адже конкуренція мотивує не лише дітей, а й класних керівників.
– Днями провела батьківські збори і почула запитання: «Хіба таке можливо, щоб усі учні на уроці були з увімкненими камерами?» – продовжує Людмила ПРИСТАЙ. – Так! І тільки так, бо кожен учитель повинен бачити не лише присутність дитини, а її включеність в урок. Пам’ятаєте той вислів: «Як корабель назвеш, так він і попливе»? І точно так із дітьми: якщо привчити до певних правил, то і їм буде цікаво їх дотримуватися.

– Чим пишаєтеся в роботі?
– Колом спілкування людей, яких мені подарував конкурс фахової майстерності. Ми донині дружимо і навіть сім’ями. І, звичайно ж, пишаюся своїми учнями, випускниками. Цього року випустила дуже потужний клас математичного профілю – 22 хлопці, 4 дівчини. З ними було нереально просто. Наш Орест Яровий набрав по двісті балів із двох НМТ (математика і фізика), а Міша Подолян у 10-му класі здобув друге місце на Всесвітній олімпіаді геніїв, що проводилася у США. На попередньому етапі – всеукраїнському – він переміг, а його однокласник Влад Соловей посів друге місце. Уяв­ляєте, дві дитини з одного класу і од­разу дві перемоги на всю країну.

– Як вплинула війна на професійну діяльність?
– Довелося адаптуватися, стати психологинею, навчитися підлаштовуватися і розуміти з напівпогляду. Чимало батьків моїх дітей пішли на фронт. І якщо одні хочуть, щоб їх пожаліли, то для інших це табу. Дуже важко ми пережили смерть на війні тата одного з наших хлопців. Але разом із тим ні батьки, ні діти не впали у відчай.
Пам’ятаю ранок 24-го. Спочатку дзвінки до дітей, щоб заспокоїти, підтримати, підказати, що треба робити, поки батьків немає вдома. Дали настанови: набрати води, купити ліки, продукти, засоби гігієни. Не всі люди в нашому місті та й у західних областям загалом знали про швидкість просування ворожих військ. Мені теж не хотілося вірити в те, що телефоном розповідали друзі з Херсона і Миколаєва, про що вони писали щогодини: «Людо, зайшли сюди!», «Людо, захопили Нову Каховку, йдуть далі…». Це був якийсь жах.
Із перших днів повномасштабного вторгнення вчителі ліцею не опустили рук. Без жодних вказівок зверху почали облаштовувати кабінети для людей з окупованих територій, дали клич усім випускникам і батькам про допомогу… Наприкінці лютого – на початку березня двері ліцею не зачинялися. Сюди зносили все можливе і неможливе: павербанки, планшети, сигарети, їжу, одяг. Передавали все, що треба було для ТРО. Увечері готували з подругою вермішель із тушонкою і їздили на блокпости годувати хлопців, бо перші два-три дні ще не було злагодженої роботи всіх служб, а хлопці вже стояли. Але буквально на третій чи четвертий день, коли під’їжджали до хлопців, то від кожного чули одне і те ж: «Нам не треба, нас нагодували». Наступного ранку ми, довго не думаючи, завітали до «Душі бродяги» і зробили чотирилапим безхатькам свято (сміється).
Згодом з ініціативи директорки ліцею Альони Куземи ми відкрили курси з української мови для переселенців. Працювали три місяці – з квітня по червень. Охочих було чимало, мусили поділити їх на декілька груп. До речі, саме ВПО чи не найбільше донатять. Напевно, тому, що їм чи не найбільше болить. Ми повинні усвідомити, що ніхто в найближчі роки не повернеться у, наприклад, Сіверськодонецьк чи Лисичанськ, тому маємо допомагати переселенцям адаптуватися до умов нового життя.

– Розкажіть більше про свою волонтерську діяльність.
– Усе почалося з Майдану. Лютий 2014-го, батьківські збори, новини не змовкають, люди наляка­ні – перед очима постріли і вбиті невинні українці. Я запропонувала батькам підтримати сім’ї Небесної сотні. Всі одноголосно погодилися, але була одна умова – анонімність. Ніхто не знав, як буде далі, янукович ще був в Україні. А вже в березні почали приїжджати перші переселенці з Криму. Пам’ятаю два автобуси кримських татарів, які вирішили на декілька днів зупинитися в Макові. Вони тікали після референдуму, бо знали, що найменший натяк на проукраїнський настрій – і їх можуть убити. Тоді батьки мого філо­логічного класу знову зібралися і ма­теріально (харчі, одяг, памперси тощо), і фінансово, щоб їм допомогти. Найменшій дитині, яка тоді приїхала, було вісім місяців. Віковий діапазон був дуже широкий. Па­м’ятаю, як старший чоловік, кремез­ний, красивий, статний, сивий крим­чанин бере в руки ці гроші й стримує сльози, чекає, доки діти вийдуть із подвір’я, а потім потопає у сльозах.
У 2015-2016 роках ліцей дуже допомагав нашим атовцям. Це не були машини чи дрони, бо АТО була менша за площею, і ми не були настільки обізнані в тому, що потрібно і як на це зібрати. Але акумулятори, електропилки чи генератори – будь ласка. Вже не кажу про те, що на День вчителя ми збирали на шкарпетки та термобілизну. Були і посилки для настрою хлопцям, коли вони просили щось почитати, бо скучили за цікавими книгами. Так уже склалося, що хлопці тоді стояли за нас, стоять за нас і нині. Їх ніхто не кликав, примусово не мобілізовував, не шукав із повістками, вранці 24-го вони всі були у військкоматі, а з 26-го офіційно прийняті в стрій.
Хлопці, звичайно, втомлені: вижили в Сіверськодонецьку, пройшли Лисичанськ, були в Бахмуті… І, повірте, це пекло. Вони б хотіли від­починку, але кажуть: «Я тут для того, щоб мій син не опинився в берцях, а мій тато спокійно дожив старість». Найгірше для них – це смерть побратимів. Не особисті поранення, не втрата техніки, не фізичне ви­снаження, а прощання зі своїми хлопцями. Це невимовний біль.
На превеликий жаль, повномасш­табна війна триває вже майже 600 днів, і збори стає дедалі важче закривати, грошей стає менше, і люди чомусь змінюють свої пріоритети, не розуміючи всієї небезпеки того, що на передовій хлопці щораз потребують матеріально-технічної підтримки.

ХОРОША ДРУЖБА ЗАКІНЧИЛАСЯ ОБРУЧКОЮ

– Хто або що є найкращим дру­гом учителя?
– Для мене – це сім’я. Кажуть, коли чоловік і дружина на одній роботі – то біда, але не в нашому випадку. Мій Андрій – історик, до того ж набагато крутіший історик, ніж я філологиня, і я в цьому впевнена на 100%. Бо для мене філологія – професія, а для нього історія – життя. Працюємо і живемо у вирі вчительства. Нас об’єднують спільні інтереси, а ще вважаю, що ми одне одного доповнюємо. Чи сваримося через роботу? Буває. Але в ліцеї ми ділимося територіями: він на третьому поверсі має клас, а я – на першому, тож до кінця робочого дня все минає (сміється). Маємо доньку Тетяну, яка нині вже на 5 кур­сі ВНМУ ім.М.Пирогова і мріє стати психотерапевтом, хоча весь час повторює, що в душі вона – історик. Виховуємо синочка, йому 10 років, відгукується на Хеппі, ще той ко­тяра-егоїст шотландської крові…

КЕСАРЕВЕ КЕСАРЕВІ

– Людмило Йосипівно, Ви каже­те, що проблема війни – це зміна пріоритетів українців. А яка проб­лема освіти?
– Знівельовано вартісність професії вчителя. Вважаю, що потрібно повернутися обличчям до рядового вчителя. Бо демократія в трикутнику стосунків «учитель – учень – батьки» якось перейшла в охлократію, навіть в анархію, де кожен вважає себе вчителем. Потрібно не забувати, що ми не йдемо робити операцію в операційній, це робить лікар, не беремося проєктувати будинок, бо це робить архітектор, але чому ми всі беремося навчати? Кесареве кесареві, от і все.
А ще у школі надто перевантажена програма: якби дорослому довелося вивчити все, що повинен знати учень у школі, він би навіть не ступив за її поріг. Із цим треба щось робити. Як і з тим, що десь за 5-7 років уся країна відчує голод педагогічних кадрів, бо вчителями мріють стати все менше випускників шкіл. І навіть якщо вони отримають диплом, то не факт, що підуть працювати до школи.

Ольга ГОЛУБ.