ЗНОВУ ДО ШКОЛИ. ЯК КОЛИСЬ?
1 вересня – День знань
Наступний тиждень – хвилюючий для дітей. 1 вересня знову до школи. Та далеко не завжди перший день осені асоціювався з наукою і партою.
НЕСТАБІЛЬНА ДАТА
Єдиної дати початку навчального року довгий час просто не існувало. У народній традиції сприятливим для початку навчання вважали 14 грудня – день пророка Наума, котрого називали Розумником і казали: «Наум, наведи на ум!». До цього дня готувалися заздалегідь: напередодні батьки домовлялися з дяком-учителем про оплату. Платили часто не грішми, а дровами або роботою. Увечері напередодні до майбутнього школяра приходив хрещений батько, приносив буквар і навчав декількох літер. Того ж дня в дім урочисто запрошували вчителя-дяка. В заможних родинах прихід учителя розігрували як маленьку виставу з поклонами і проханнями навчити розуму. Часом дитину приводили до хати вчителя – з калачем або хлібом.
Іноді при першому знайомстві з наставником учня тричі били різкою. Для нас сьогодні це звучить дико, але тілесні покарання у школах Північної Ірландії, наприклад, дожили до початку ХХІ століття, тож у бажанні вбити трохи знань у сідниці українці були не одинокими.
У Російській імперії, куди після поділів Речі Посполитої ввійшло Поділля, першу спробу уніфікації дати початку навчання зробили 1804 року. За тодішнім статутом навчальних закладів, повітові училища і гімназії мали відчиняти двері в перший день Успенського посту – 1 (14) серпня.
Навчальний рік у сільській церковно-приходській школі тривав близько 130 днів і зазвичай починався в середині або наприкінці жовтня, вже після основних осінніх робіт. Інколи – взагалі на початку грудня. Але фактичне відвідування було нестабільним. Сім’я забирала дитину зі школи щоразу, коли в господарстві наставала гаряча пора. Ситуація майже не змінилася і після захоплення влади більшовиками. Коли на початку 1920-х більшовицький уряд наказав починати навчання 15 вересня, на практиці це рішення масово не виконували: селяни неохоче відпускали дітей, робочі руки були потрібніші в господарстві. Газета «Селянське життя» за 23 вересня 1923 р. зазначає, що навчальний рік у селах Чернігівщини починався 1 жовтня.
Газета «Червоний шлях» у вересні 1925 р. повідомляла: «Президія Округового Виконавчого Комітету встановила строк початку учбових занять у школах: в городі з 1 вересня, а по окрузі з 1 жовтня». Йдеться тут про Єлисаветград, сучасний Кропивницький.
Звична нам дата закріпилася лише 1933 р. Не обійшлося без ідеології: комсомольське свято, яке раніше відзначали в першу неділю вересня, з 1932 р. було перенесене на 1 вересня, його і поєднали з початком навчання. В той самий час і частина Поділля, котра опинилася під Польщею (Тернопільщина), відправляла дітей до школи коли 1, а коли 15 вересня. Статус «Дня знань» 1 вересня отримало аж 1984-го.
СКІЛЬКИ КОШТУЄ УЧИТЕЛЬ?
Ще одне непросте питання в усі часи – заробітна плата освітян. Вінницький історик Ярослав Красовський дослідив, скільки отримували вчителі на Поділлі колись. За документами Подільської консисторії, річна платня вчителів у селах була дуже різною: Ольхівці Кам’янецького повіту – 10 крб, Балта – 25 крб, Лозова Могилівського повіту – 15 крб, Копистяни Ямпільського повіту – 15 крб, Радівка Вінницького повіту – лише 7 крб, Янів Літинського повіту – 20 крб, Немерча Гайсинського повіту – 30 крб. В ідеалі держава на кожну громаду мала виділити 226 крб на рік: 50 крб законовчителю-священнику, 150 – вчителю, 6 – на папір і чорнило, 20 – на книжки для учнів. Але насправді по Подільській губернії сума виходила мізерною: 9 396 крб – на всю губернію, 783 – на окремий повіт, 23 крб – на волость. Тож основний фінансовий тягар лягав на громаду.
Гімназії й реальні училища були платними: навчання коштувало 50-100 карбованців на рік. Їх могли собі дозволити переважно дворяни і заможні міщани. А ось нижчі народні школи фінансувалися нестабільніше: здебільшого коштом самих сільських громад. Це видно із протоколу сільського сходу села Жигалівки Вінницького повіту 1870 р. Селяни ухвалили тоді за свій рахунок звести будинок для школи із квартирою вчителю, забезпечувати опалення і освітлення, утримувати сторожа.
Після ухвалення 26 травня 1869 року «Положення про народні училища в губерніях Київській, Подільській і Волинській» селянські громади семи повітів Поділля того ж року уклали 82 угоди про відкриття шкіл. Частину угод влада відхилила: начебто тому, що селяни нечітко визначили свої фінансові зобов’язання щодо утримання школи. Хоча загалом царат сприяв відкриттю шкіл: влада ставила перед собою політичну, а не освітню мету. Міністр народної освіти Дмитро Толстой визначав кінцевою метою освіти інородців їх обрусіння і злиття з російським народом.
У Вінницькому повіті громадська ініціатива особливо випереджала державну: там було лише 2 державні школи, 5 учителів і 183 учні. Невдовзі з ініціативи селянських громад було зведено 54 шкільні будинки і відкрито 85 шкіл із 87 вчителями та 2337 учнями. Поділля взялося за освіту із завзяттям: наприклад, Волинь мала лише 7 шкіл, зведених громадами, Київщина – взагалі три.
ДВІ ТРЕТИНИ – ПОЗА ШКОЛОЮ
Та далеко не всі діти ходили до школи. Батьки були незацікавлені в навчанні: уроки відривали дітей від сільськогосподарської роботи, а грамота сприймалась як панська справа. Часто і батьки, і діти соромилися самої думки про навчання. Траплялося і байдуже ставлення: переконання, що школа потрібна лише для батюшки, а учні – просто матеріал, з якого священник хоче зробити щось догідне начальству. Так неписьменність відтворювала саму себе. Замість підпису такі батьки ставили хрестик на документах. Звичай настільки поширений, що вислів «поставити хрест» звідси й пішов. Наприкінці ХІХ ст. початкові школи охоплювали лише приблизно третину дітей шкільного віку.
Бувало й навпаки: в Ладижині 1859 р. школу відкрили на прохання селян. Священник із Лядови Могилівського повіту згадував, як селяни спершу неохоче віддавали дітей, але, побачивши, що ті впевнено читають удома і в церкві, самі почали змушувати старших навчених дітей вчити грамоти молодших, купуючи їм книжки. Тоді часом з’являвся зворотний ефект: діти, які пройшли двокласне училище, відвикали від фізичної праці, цуралися польових робіт і навіть у жнива байдикували.
«ХОЛОДНО У ШКОЛІ...»
Часто сільські школи були неймовірно вбогими. Газета «Рада» в номері від 30 грудня 1906 р. опублікувала допис сільського вчителя і письменника-аматора П.Ворона-Вільчинського. Там багато про погані оцінки, стрес від іспитів, а ще – про умови навчання. От уривок з авторською пунктуацією: «Хата під школою, в котрій став я учителювати, була старезна, з гнилими стінами й не китованими вікнами. Вчити дітей Закону Божого панотець не ходив, як це практикується в двох третинах церковних шкіл. За свою працю я й «спасибі» не почув од його, бо деякі панотці все ж дякують хоч тим, що харчують за це учителя. Так як у класі у мене було повно дітей (75 душ), вітер вільно гуляв поверх дитячих голов. Прийшов я до о.Івана.
– Ой, батюшко, холодно в школі, – кажу, – шибок нема там і там.
– Нічого, я от пошлю старосту в місто, він купить шибок і вставимо, – заспокоїв мене панотець.
Проходить тиждень, я знов їду до нього:
– Батюшко, холодно!..
– А от я сьогодня прийду і вставим, шкло вже єсть.
Приходить під вечір панотець з шибками і власним шклярським алмазом. Ми працюємо і вставляєм де треба шибки. Слава Богу, шибки вставлені. Але панотець, почувши од мене через кілька днів, що в школі все-таки холодно, дивується. Помилуйте, кажу, таж всі вікна не обкитовані!
– А, це не біда! От, знаєте що, на те я зараз вам дам пляшечку олію, гарного олію, що ним фарбу розводять, от ви і зробите з шкільної крейди киту й закитуете…
І поплівся я сумно з перевареним гарним оліем в руці, міркуючи, яким би це чином справитись з непривишною роботою. Так я і не наважився приступить до неї, а мусів зробить кит із муки та вапна, що було мені більше знайоме. Попрацювавши коло вікон на сирім вітрі, я і простудив собі руки.
Проходить час, в школу налітає наблюдатель. «Грязь невозможная, окна побиті, дисциплина плохая…» – пише він про мене у своїй книжечці, яка велику має вагу на засіданнях ради. Що пише, про те і каже мені. Господи ж мій! Кажу, та чи сам же я буду підлогу мити, коли сторожа немає?! Чом немає? За шість рублів на рік, що бере од батюшки (замісць 12-ти), він тілько лічить своїм обов’язком палить у грубі та зрідка підлогу підмести. Так ви школярів заставте. Та вони і мили довгенько, поки не обридло, а тоді й одмовились, справедливо вказуючи, що для цього сторож істнуе».
У 1920-х ситуація в сільських школах була все такою ж катастрофічною. 19 листопада 1925 р. газета «Радянський степ» опублікувала статтю «Селянство цікавиться школою, вимагає, щоб відчинити нові школи», де описувався стан шкіл на Херсонщині: «Надвірні будівлі зостались без дверей, немає подвійних рам та немає ані одної кватирки у вікнах в класі. Багато вікон стоять без шибок. Діти, як холодно, гріючи руки, питають учителя: «Коли вже паливо буде?».
ВІД НОТИ ДО РІЗКИ
Стресу перед навчанням колись додавав страх тілесних покарань. Англієць В.Купер згадував у своїх роботах: «У гімназіях Київського учбового округу наприкінці 1850-х років сікли щорічно від чверті до половини всіх учнів. У духовних учбових закладах було ще гірше, і били артистично, з насолодою… часто карали десятого, півкласу, весь клас». Били за невиконані класні («екзерції») і домашні («окупації») завдання, за бешкети, прогули, ледарство, нечемну поведінку в церкві, непослух, лайку, спроби втечі. Крім ляпасів, потиличників і стусанів, існували регулярні процедури покарання. Цих боялися найбільше. «Екзекуції, – писав професор Київської академії Дмитро Вишневський, – практикувалися не лише як кара за вчинки, але і як засіб домогтися зізнання від підозрюваного, або від зла неповинних («щоб другим не кортіло»)».
Це була ціла ритуалізована процедура – субітки. Її проводили щосуботи, звідси й назва. Про деталі довідуємося з роману «Пан Халявський» Григорія Квітки-Основ’яненка. Для цього «благочестивого» звичаю школярі збиралися до купи і, «протвердивши зади», приходили до дяка. Перший у навчанні учень проголошував від імені усіх: «Мир ти, благий учителю наш!». На що вчитель поважно відповідав: «Треба бити вас». Школярі низько вклонялися і ставали у дві лінії: окремо шикувалися псалтирщики, часословщики і граматики. Посередині приміщення встановлювали ослін, біля якого походжав дяк із закотаними рукавами.
Підготувавши все потрібне, він голосно викликав учнів по черзі: «Пане Петре» або «Пане Закрутинський». Залежно від провини дозувалась кількість і сила ударів по оголеному тілу. Тих, хто особливо завинив, дяк бив частіше, «мов дрібним дробом», або «як барабанщик по барабану». Це називалося «глумлінням». За побої учні мали подякувати: «Благодарствую, пане-вчителю, за наученіє!». Кара супроводжувалася читанням молитви «Пам’ятай день суботній…». До наступної суботи учнів уже не чіпали.
Український фольклорист і антрополог Олександр Курочкін вважає, що на «субітках» били всіх, навіть якщо когось і не було за що карати: задля педагогічного ефекту. Різниці у станах теж не було: лупили і паничів, і селянських дітей.
Анатолій Свидницький детально описав, як працювала система покарань у подільських школах: дерев’яну дощечку-ноту чіпляли на шию тому, хто проштрафився. «Ноту чіпляють тому, хто забалака по-наськи, – хто «мужичить». Її доти треба носить, доки не спіймеш другого в такій же провині. Кожного, хто «мужичив», записують у журнал і за кару назначають вивчити скількадесять латинських слів підряд – до трьох раз, а там уже б’ють».
Нечуй-Левицький згадував у автобіографії «Життєпись Івана Левицького (Нечуя), написаній ним самим»: «Інспектором був якийсь Троїцький. Він любив давати ученикам палі, але не лінійкою, а лозою та ще й товстим кінцем. Од тих паль у дітей пухли долоні».
А ще є епізод про інспектора з виразним прізвищем Страхов. «…В суботу після уроків викликав провинників в широкий коридор між чотирма класами, ставив їх рядком, брав лозу в цензора і сам «давав палі» по долонях учеників не тонким кінцем лози, а товстим кінцем міцно зв’язаних паличок лози, щоб було дошкульніше. Він лупив по маленьким долоням так, що школярі аж вищали, аж присідали від болісті. Як долоня ставала червона, він кричав навіжено: «Давай другу руку!» – і лупив по другій долоні. Менші школярі кричали на все горло. Усей довгий рядок заливався слізьми…». Внаслідок екзекуцій учні декілька днів не могли писати і ледве були здатні тримати ложку під час вечері.
Били палицями, лопатками, батогами, але найчастіше – різками. Інструмент покарання виготовляли так: різку («плягу») в’язали з 10-15 тонких прутів завдовжки з півтора аршина, попередньо розпарюючи для гнучкості. Однієї різки вистачало десь на 10 ударів, після чого її міняли на нову. Офіційно дозволялося не більше як 12 ударів, на практиці кількість могла сягати сотень – до 300 ударів давали за втечу з навчального закладу. Після такого учнів відливали водою і тягнули до лазарету.
Різки, хоч і не дорогі, а все ж якихось грошей коштували. Учні самі здавали гроші на них. Щоб цензор був поблажливішим, йому давали хабар – «кубана дать», за висловом Свидницького. Добре, що сучасні школярі часто навіть не знають, що таке різка.
Ірина ПУСТИННІКОВА.