КРАСА ДНІСТРА: СУБІЧ І КАЛАЧКІВЦІ
Відразу за Вихватнівцями відбігає дорога праворуч, до сіл Демшин, Субіч, Калачківці та Рогізна. І тут перед нами стоїть непроста дилема. Там, за тим поворотом ліворуч, – краса неймовірна. Але дорогою до краси водії проклянуть і Поділля, і автодор, і саму ідею внутрішнього туризму. Давайте так: дороги до всіх сіл – жахливі, але, швидше за все, побачене буде варте зіпсованих нервів. Якщо обирати найцікавіше, тоді варто обмежитися Субічем та околицями Калачківців. Про них у продовженні циклу статей про мандрівки вихідного дня.
СУБІЧ: РЕПЕТИЦІЯ БАКОТИ
До першої точки маршруту від Кам’янця 32 км. Радити долати шлях рейсовими автобусами не будемо: вони тут курсують навіть не щодня.
У Субічі треба проїхати через усе напівмертве село, потім запитати в когось, де капличка із криницею, а вже звідти пішки вирушити до невеликого скельного монастиря XVI-XVIII ст. над Дністром (координати 48.597031, 26.828728). Швидше за все, келії у м’якому вапняку вирили для своїх потреб греко-католики – монахи-василіани, в котрих у великій пошані був відлюдник Онуфрій, теж мешканець печери. Своєрідна репетиція Бакоти: декілька крихітних келій-комірчин над урвищем. Спускатися до них стежиною варто лише у зручному взутті та дуже обережно: нижче – 40-метрове провалля. Відвідини келій – пункт програми «для загального культурного розвитку», бо ж найцікавіше у Субічі не скель-ний монастир, а власне самі скелі. Підніміться на них – краєвид на Дністер, сусідній буковинський берег і село Демшин звідси чудовий. Уся ця краса є частиною Наддністрянського заказника національного природного парку «Подільські Товтри».
Дивна назва села начебто походить від слова «убочі» – «узбіччя». Чи це й справді так, чи лише народна етимологія – важко сказати. Та Субіч нині й справді розташований на узбіччі туризму, хоча вартий стати більш відомим. Перешкодою для цього є не лише жахливий стан автодоріг, а й відсутність спуску до води. Як не шкода, та більшість туристів відпочинок на Дністрі розуміють не як розглядання пейзажів, а як водні процедури…
КРАСИВА КЕПЛЯЧКА
Інша, але не менш прегарна частина Наддністрянського заказника розміщена біля сусіднього села Калачківці. Той випадок, коли слова безсилі – й фото скаже значно більше за найталановитішого рекламника. Після затоплення Дністра 1981 року крихітна до того часу річка Студениця захлинається дністровськими водами настільки фотогенічно, що забудеться цей пейзаж не скоро. Були би сюди дороги кращі, туристичні фірми вже б навішали на Калачківці який-небудь штамп про «українські фіорди» чи «Подільську Норвегію», а так бездоріжжя рятує цю медоборську місцину від популярності.
Вкритий деревами, кущами та чіпкими кальцеофільними рослинами каньйон Студениці насправді є залишками корало-рифового бар’єра мілкого та теплого Сарматського моря, що плюскотіло на наших землях понад 10 млн років тому. Подекуди на пагорбах помітні великі вапнякові останці.
Спуститися до самої води, на мис, котрий місцеві називають Кеплячка, можна лише пішки. Місцеві підлітки-відчайдухи роблять це на мотоциклах, але їм своїх залізних коней не шкода. А вам? На спуск до води і підйом назад на гору може піти чимало часу, варто про це пам’ятати. Але якщо погода сприяє, не забудьте прихопити у цю подорож купальник.
Щоб побачити калачковецьку красу, треба проїхати через усе село до магазину-кафетерію, біля котрого головна дорога зверне праворуч, на Рогізну. Нам же повертати нікуди не треба. Продовжуємо шлях між будівлями ферм, далі – вздовж поля. Коли грунтовка перетвориться на побитий життям спуск до річки, машину варто залишити і пройти метрів із 400 диким полем уздовж урвища – до великого вапнякового каменя-останця. Саме звідси відкривається найкраща панорама на меандри Студениці. Фанати археології можуть пошукати невелику печеру, де в трипільські часи добували кремінь.
ЛЕГЕНДА ПРО ГАННУСЕНЬКУ
Фольклорист Тамара Сис-Бистрицька записала про це місце легенду.
Жила в містечку Студениці вродлива сирота Ганнусенька, яка вишивала неймовірні килими. Любила такого ж сироту Василика, конюха студеницького князя. Василь не раз пропонував побратися, та дівчина відмовляла: хати власної нема, де жити? Залицявся до сироти й князь, відмовила вельможі, а той образився та вирішив помститися.
Влітку Василик подався в загін до гайдамаків, а Ганнусенька носила йому ночами їжу, піднімаючись на вершини Медоборів. Про це донесли князю, і він вирішив вистежити дівчину. Вояки схопили пару і кинули до підземелля, де довго катували конюха, випитуючи, де стоять гайдамаки та яку зброю мають. Та парубок мовчав. І дівчина мовчала. Розлючений пан наказав на ранок збудувати дві шибениці. Та порадили йому вчинити хитріше: Ганнусеньку відпустити, а Василеві пообіцяти хату, якщо видасть гайдамаків. Заради хати, в котру зможе привести кохану, він усе й розповість.
Так і сталося: спокуси серце Василя не витримало, все, що знав, розповів. Людям повідомили, що бранець утік із полону, а насправді його тихенько випустили. Пішов Василь до Совиного Яру, до гайдамаків. І знову понесла Ганнусенька повстанцям їжу. А коли зустріла коханого на високих Медоборах опівночі, той відразу пообіцяв і хату, і ридван, і коней баских. Здивувалася юнка, відповіла, що розбагатіти їм швидко не вийде, а за Дністром турки схоплять і в ясир продадуть. Хлопець пообіцяв, що всі ці розкоші чекатимуть на кохану на рідній медоборській землі. Зрозуміла Ганнуся, що зрадив її Василик. Заколола його ножем, а коли на неї зі схованок кинулися люди князя, стрибнула з кручі, закричавши: «Бодай тебе, зраднику, свята земля не прийняла! Бодай твої кості спливли водою!».
Кинулися люди шукати Ганнусеньку. Аж під зиму знайшли її тіло над Студеницею і поховали на найвищій товтрі-горі. А Василеве тіло ніхто не закопав, навіть вовки та інші звірі зрадником гидували. Земля не приймала грішника, і Студениця винесла його до Дністра, а той поніс у Чорне море, подалі від рідної землі. І поки світ сонця, рештки зрадника так і бовтатимуться у морській воді. А гору, де похована дівчина, називають тепер Ганнусенькою.
Ірина ПУСТИННІКОВА.