КОЛИСКА ВОЛІ В УКРАЇНІ. Частина перша
За новим адмінподілом, до Кам’янеччини відійшли не лише нові села та містечка, а й територія цілої держави. Правда, країна ця була напівлегальною та давно вже не існує. Але факт залишається фактом: на кордоні Дунаєвецького та Новоушицького районів на межі XVIII-ХІХ століть існувала Миньковецька держава. Зі своїми грошима, законами, гонором і… свободою. До її столиці й вирушимо ми сьогодні.
СТОЛИЦЯ НА УШИЦІ
Для цього на виїзді з Дунаївців у бік Хмельницького, на кругу біля автостанції, звертаємо праворуч. Невдовзі минатимемо міст із капличкою поруч – місцеві впевнені, що вода тамтешнього джерела допомагає при проблемах із зором. У сусідніх Дем’янківцях схожу історію теж переповідають: начебто в село колись спустилася Богоматір – і від її сліда забило джерело. Потягнулися прочани. Та все скінчилося, коли на місці джерела у 1960-х облаштували вапняковий кар’єр. Тепер віднайти слід стопи проблематично. Скромна дерев’яна церква в Дем’янківцях має далеко не скромну історію. Її звели 1753 р. 1795 р. місцевий поміщик перетворив святиню на католицьку каплицю. Назад у православ’я її повернули у 1860-х.
У часи німецької окупації в споруді була кірха, за радянської влади – склад. Місцевий набожний активіст, ветлікар Анатолій Морозевич 1994 р. відновив будівлю й добився, щоб її відкрили для богослужінь.
Кілометрів за 20 почнуться Миньківці – й здалеку вони вам сподобаються. Дуже вже мальовничий тут каньйон Ушиці. Далі буде боляче: колись містечко і навіть райцентр, сьогодні Миньківці, поволі перетворюються на привида. Адміністративний центр – набір напіврозвалених халабуд і радянських недобудов. Здається, що життя тут впадає в анабіоз. А не хочеться: ми в столиці Миньковецької держави, місці, де кріпаки отримали волю найраніше на теренах сучасної України. Над Миньківцями завжди сяятиме відблиск слави Ігнація СЦИБОР-МАРХОЦЬКОГО – дивака, самодура і ліберала.
«Бачив колись Миньковецького пана: було то в дитинстві моїм, – пише 1841 р. в книзі «Поділля, Волинь, Україна. Види місць і часів» польський письменник Олександр Пшездецький. – Наче в сні показується мені білокосий дідусь з довгою сріблястою бородою, в пурпурній тозі, золотом обшитій, накинутій на манер римської тоги. Був то граф Ігнацій Сцибор-Мархоцький гербу Остоя, Дукс і Редукс на Миньківцях, Бельмонті, Отрокові, садів Притульських пан; людина вчена, правильного характеру, в дивацтвах котрого промальовується навіть дотепність і шляхетство».
Так уже через декілька років після смерті граф Сцибор-Мархоцький перетворюється в народній пам’яті з незрозумілого дивака на легендарну постать. Епітет «легендарний» пасує власнику Миньківців: у його маєтку селяни були звільнені від кріпацтва ще за пів століття до селянських реформ 1848 р. (у Австрійській імперії) та 1861 р. (в Росії).
ВІЙСЬКО – ЯК ШЛЯХ ДО ПРОСВІТНИЦТВА
Шляхтич Ігнацій Сцибор народився в Тарноруді на Збручі чи 1749-го, чи 1755 року і невдовзі осиротів. Вихованням племінника зайнявся багатий бездітний дядько Войцех Мархоцький. Мав 18 сіл, дев’ять тисяч десятин жирного подільського чорнозему, ліси, луки. Все це повинен був успадкувати племінник. Та спільної мови з ним Войцех знайти не міг, хоч і дав юнаку непогану освіту. Ігнація спочатку вчив тарнорудський вікарій. Далі дядько відправив хлопця до піарської колегії в Золочеві та єзуїтської колегії у Львові. Сироту планували у священники, але такої кар’єри Ігнацій не хотів. Виник конфлікт – і дядько віддав юнака на військову службу до прусського війська. Ігнацій пізніше писав: «Досягнувши повноліття, я люб’язно погодився з пропозицією мого дядька і пішов у солдати: не добровільно, не за власною волею, а за бажанням дядька вирушив я в чужий край… і там в нужді провів кілька років моєї справжньої неволі». У армії юнак знайомиться з ідеями Вольтера та Жана-Жака Руссо.
Повернувшись додому капітаном, Сцибор влаштувався на службу в піший регімент польного коронного гетьмана в Кам’янці-Подільському, дослужився до майорського чину. Комендант фортеці Ян де Вітте читав французькі газети, та ідеї загальної рівності, свободи й братерства не поділяв. Після сварки з комендантом Сцибор перебрався до Варшави, де заробляв уроками музики. 1783 року взяв шлюб зі своєю ученицею Євою Руффо, «римською патриціанкою». Насправді дівчина була донькою італійця, королівського кондитера.
У заповіті 1788 р. Войцех Мархоцький писав: «Хоча мій племінник Ігнацій і ставився до мене завжди без поваги і відрізнявся паршивим характером, за що його варто було б позбавити спадщини, все ж я заповідаю йому своє багатство». Документ образив Ігнація. Він подав протест до суду. Войцех, дізнавшись про це на смертному одрі, вирішив скласти контрпротест, та не встиг.
Помер. 1790 року Миньковецький ключ перейшов до Сцибора-Мархоцького. І такого поміщика Поділля ще не знало.
ДЕРЖАВА – ЦЕ ВІН
Землі графу дісталися прикордонні, між Габсбургами та Романовими. 1791 року Сцибор-Мархоцький видав власну конституцію і обгородив маєток від обох імперій прикордонними стовпами з написом «Кордон Миньковецької держави». Один стовп протримався до 1960-х років. На межовому камені зображені меч, щит, шпага, прапори, гармата та морда лева. Стовп зберігається у Хмельницькому краєзнавчому музеї.
1 січня 1795 р. Ігнацій дарував кріпакам волю. Велелюдне віче підписало документ: «Ми, жителі спадкоємних володінь: Мислиборж, Заріччя, Городище, Катеринівка, Антонівка, Гуртківці, Отроків, Хананевка, Притулія, Тимків, Побуйна, Побуянка, Старик, Сивороги, Сеферівка, які складають Миньковецьку державу, що знаходиться в Ушицькому повіті Подільської губернії, зібравшись разом для вироблення і встановлення відомих законів, прийшли до висновку, що найвище благо – це воля».
Акт дарування свободи був роздрукований та розісланий сусіднім поміщикам. Ті його знищували: програвати селян в карти було комфортніше.
На Мархоцького вплинула діяльність австрійського імператора-реформатора Йосифа ІІ та прийняття прогресивної польської конституції 3 травня 1791 р. Підштовхував до реформ і другий поділ Речі Посполитої. Коли Миньковецький ключ потрапив 1793 року під юрисдикцію Російської імперії, все змінилося кардинально. На Ушицю прийшла зі сходу влада похмура, відстала, репресивна. Підкорятися їй граф не бажав. Ні, формально він залишався вірним царській присязі, поважав – принаймні на словах – царя та вимагав, аби урядові розпорядження виконувалися. Але на цьому зобов’язання перед чужою ментально імперією вважав вичерпаними. Вимоги поліції та чиновників виконувалися, лише якщо співпадали з вимогами самого графа.
Столицею квазідержави стали Миньківці. Тут відкрилися школа, аптека, суконна, паперова і каретна фабрики, фабрика анісової олії, цегельний і лакофарбовий заводи, два млини. 1792 року друкар Весьоловський відкрив одну з перших на Поділлі друкарень. Ігнацій розумів, що видання книжок збільшить славу міста, і дозволяв користуватися верстатом іудеям – за умови розміщення напису польською мовою на книжках: «В друкарні у місті Миньківцях, яке спадково належить Ігнацію Сцибору Мархоцькому». Пізніше іудейська громада заснувала декілька власних друкарень. У Миньковецькій державі було надруковано близько 40 праць: переклади класичної літератури, молитовники, псалми, книги з іудейської етики та кабали. А також розлогі проповіді графа-графомана, не дуже обдарованого літератора. Проповідувати Ігнацій любив і щонеділі зачитував довгі казання у храмах власної держави. Самоповтори його не бентежили: похвальне слово царю Олександ-ру І повністю переписав із похвального слова Павлу І.
Містечко мало самоврядування, бібліотеку з 2000 томів. Селяни отримали право на освіту і медицину. 1804 року прийняли «Статут землеробів». Замість панщини ввели систему грошових виплат, а селяни могли перейти в міщанський статус. У Миньківцях працював монетний двір, що друкував банкноти з графською печаткою.
Культурне життя теж буяло.
В Миньківцях львівська театральна трупа Яна Непомуцена Камінського (1777-1855) давала «Гамлета». Перші переклади польською «Іліади» Гомера та «Гамлета» Шекспіра (в перекладі Я.-Н.Камінського, 1805) були надруковані саме тут. Мархоцький заснував музичну академію – школу для систематичної підготовки музикантів. Працювали хор і оркестр.
Крім церкви та костелу, в державі було безліч храмів: герою «Одісеї» Телемаку, богині миру, Вільгельму Теллю, Жану-Жаку Руссо. Таке нагромадження святинь було в дусі тодішньої моди на античність – найчастіше схожими «храмами» називали альтанки та штучні гроти. Та в Мархоцького загравання з античністю було серйознішим. Миньковецька ратуша мімікрувала виглядом під Акрополь. Стояла вона на одному з пагорбів над Ушицею, який поміщики називали Бельмонт («гарна гора» – з французької), а народ – Бельманом. На ринковій площі встановили точні ваги, щоб продавці не обважували в крамницях.
До містечка запросили двох лікарів: алопата де Герінга і гомеопата Стефані. На прийоми до них приїжджали стільки пацієнтів, що аж збудували готель. Під час епідемії чуми Мархоцький придбав потрібні ліки і видав брошуру, яка описувала спосіб боротьби з хворобою. Для сиріт звели притулок, де їх навчали ремеслам. Вищою мірою покарання вважалося переселення у Херсонську губернію, де граф збудував декілька поселень і розводив коней.
Кожне село Миньковецької держави мало свій колегіальний суд першої інстанції. Суд другої інстанції розміщувався в міській ратуші. Засідання міг прийти послухати будь-хто з міщан. Вироки приймали за допомогою голосування, апеляції не допускалися. Траплялися й дивні процеси. Так, Мархоцький потягнув до суду юнака, котрий сватався до його дочки (до речі, батьком він був дуже суворим). Вирок був таким: «Сміливець, котрий підняв очі на дочку Сциборів, образив у ній всіх миньковецьких дівчат, але помста їх не може бути кривавою. Нехай зберуться всі, у кожної по зеленій гілочці в руці, нехай відкриють в’язницю виноватця і плюють на нього з погордою, нехай виженуть його за кордони держави». Вирок виконали.
Ірина ПУСТИННІКОВА.
(Далі буде).