«У КАМ’ЯНЦІ ЛЮДИ З ВІДКРИТОЮ ДУШЕЮ!»

– Не можу залишатися осторонь і мовчки спостерігати за діями деяких знахабнілих переселенців, які щотижня отримують гуманітарну допомогу, але замість подяки виливають бруд і вимотують нерви волонтерам. Я сам із Донбасу, жив там до початку повномасштабного вторгнення. Недавно став свідком того, як переселенець відмовився надавати документи під час отримання продуктових наборів, повівся зухвало і нагрубіянив волонтерці. Замість того, аби подякувати людям, котрі роблять усе можливе, аби ми почувалися тут, як удома. І схожих прикрих ситуацій, на жаль, вистачає. Тому я вирішив звернутися і до редакції, і до міської влади, – завітавши до «Подолянина», поділився наболілим Володимир МАРТИНОВ. Свої думки чоловік виклав і в листі.

ЗВЕРНЕННЯ ДО ПЕРЕСЕЛЕНЦІВ

«Я – переселенець із шахтарсь­кого міста Торецька, – пише в лис­ті Володимир Володимирович. – Довго спостерігав за тим, що коїться, коли переселенці отримують гуманітарну допомогу. З боку це виглядає жахливо, ніби випустили відповідну кількість людей із якогось каземату, де їм не давали ні води, ні шматка хліба. Неодноразово чув скарги, мовляв, знову дають одні й ті ж продукти, замість того, аби подякувати волонтерам за те, що в міру своїх можливостей нас підтримують і роздають продуктові набори. Натомість те, що я чую на їхню адресу, в жодні моральні рамки не вписується.

10 квітня я був присутнім на пунк­ті видачі продуктових наборів на вулиці Привокзальній, 27. Боляче було бачити, як деякі з переселенців не дозволяли мамам із маленькими дітками пройти без черги, або ж диктували якісь свої правила, самі керували чергою. Також мало хто відгукнувся, аби допомогти розвантажити продукти і занести їх у будівлю. Відверто, мені було соромно.

Тож я прошу переселенців переглянути ставлення до людей, які нас прийняли і підтримують у цей скрутний час. Військові ціною власного життя захищають нас від ворога, а ми не можемо себе поводити як люди цивілізованого суспільства?!

Також хочу подякувати від імені свідомих переселенців, які цінують усе, що для них роблять волонтери, міська влада і небайдужі кам’янчани. Особлива вдячність співробітникам організації на Привокзаль­ній – Вікторії та Ользі, а також усім небайдужим хлопцям і дівчатам».

ВОЛОНТЕРИ ПОРІДНИЛИСЯ

Під час спілкування Володимир Володимирович пригадав, як із дружиною залишали рідне місто:

– Торецьк розташований посередині між Горлівкою та Костянтинівкою, тобто за 16 кілометрів що в один бік, що в інший. І в нас із 2015 року постійно стріляли. Околиця міста постраждала найбільше.

Відверто, я до останнього не вірив у повномасштабний наступ.
У голові спочатку не вкладалося, як так, без оголошення війни росіяни вторглися на територію незалежної країни. Як гітлер під час Другої світової.

Декілька днів ми вже пробули в місті. Однак наша донька Наталя, котра проживає в Німеччині та працює там лікаркою, таки наполягла на виїзді. Я погодився з єдиною умовою, що поїду на мотоциклі (усміхається). Тож зібрали найнеобхідніші речі й спочатку оселилися в Дніпрі, в рідних дружини. Родичі допомогли нам підшукати жит­ло. Знайшли розкішну квартиру-­студію в новобудові. Все оплатили, переночували там декілька днів.

І якось уранці дзвонить наша Наташа і каже, щоб негайно їхали далі. Довго не сперечалися, зібралися і поїхали. О 8 ранку вирушили, а через декілька годин дізналися, що росіяни обстріляли той район, де ми жили.

Донька порадила їхати до Ка­м’янця. І доки ми добиралися, вона за допомогою друзів підшукала нам житло.

Поїздка виявилася нелегкою. Неподалік від Умані Володимир Володимирович на мотоциклі потрапив у аварію, але врешті родина добралася до місця призначення. А вже наступного ранку кам’янчанка, в будинку якої оселилося подружжя, відвезла чоловіка до лікарні.

– Там мені зробили рентген, прий­няв лікар і надав необхідну допомогу. Два місяці довелося лікуватися. Щойно покращало, і я почав шевелити плечем, вирішив пройтися міс­том, подивитися, де які магазини, ринок. До речі, під час однієї такої мандрівки побачив вашу редакцію і запам’ятав адресу.

Із теплотою в голосі чоловік відгукується про кам’янчан, називає їх гостинними, привітними та дружелюбними. Зізнається, що вже через три місяці проживання тут має нових друзів.
І жодного разу не почув кривого слівця в бік переселенців.

9 квітня виповнився рік, як подружжя Мартинових оселилося в Кам’янці. І вже не один місяць вони роблять внесок у нашу Перемогу, виготовляючи маскувальні сітки та кікімори.

– Якось дружина побачила оголошення, що потрібні волонтери, – продовжує розповідь чоловік. – Ми пішли за вказаною адресою, подивилися, познайомилися з керівницею вже й нашої волонтерської «артилерії» Тетяною Бойчук.
І почали допомагати. Недавно нас було 60 волонтерів, а нині – вже понад 80.

Робота завжди кипить, наші вироби потрібні захисникам. Бувало, що приходили на 9 ранку, аби встиг­нути підготувати нитки для дівчат, котрі плели кікімори.

Нашу керівницю Тетяну Володимирівну ми називаємо «мамою». Вона – чуйна жінка та організаторка. А організацію ми називаємо «сім’єю». Бо ж на маленькому клаптику землі зібралися люди, дехто – з інших регіонів, задля спільної справи – нашої Перемоги. А що нам ділити? Всі в одних умовах.

Хто що може, те й приносить: хтось – салат, хтось – картоплю. Іноді з дружиною печемо пиріжки й чимдуж біжимо, щоб пригостити всіх тепленькими. Мені приємно робити людям добро.

ТОРЕЦЬК ПОНІВЕЧИЛИ РОСІЯНИ

Минулого літа Володимир Володимирович навідався до рідного міста, аби забрати де­які речі. Зізнався, що побачене вразило.

– Я міста не впізнав. Колись у Торецьку мешкали 50-60 тисяч людей, а тепер у місті можна побачити поодиноких перехожих. Людей майже не залишилося!

Коли на початку березня ми виїжджали, місто більш-менш жило, навіть діти бігали, дорослі ходили, хоча вже тривала повномасштабна війна. Через декілька місяців Торецьк став ніби мертвим. Уже рік тут немає газу, води, електроенергія з перебоями. Люди, які залишилися, готують їжу на багатті, під час інтенсивних обстрілів ховаються в підвалах. А обстрілюють часто.

Я 4 роки пробув в Афганістані й звик до вибухів. Але, коли приле­тіло в Торецьку, на дивані аж підскочив. Виявляється, російський літак скинув бомбу неподалік. Друг пояснив, що для них це звичне явище.

Наш 5-поверховий будинок на 6 під’їздів поки вцілів, але жителів майже не залишилося. Деяким нашим родичам і знайомим не так пощастило. Скажімо, в будинок кума прилетіло і знесло дах. Він дивом залишився живим.

Щодо продуктів, то працюють деякі магазини. Також гуманітарну допомогу та питну воду розвозить місцева військова адміністрація.

У Торецьку я переночував два дні та повернувся до Кам’янця.

Подружжя, як і всі українці, мріють про якнайшвидшу Перемогу. Однак, як зізнався співрозмовник, наше місто йому так припало до душі, що він тут залюбки би залишився:

– Відверто, в мене немає бажання повертатися. Я прикипів до Ка­м’янця всією душею. Якби фінан­си дозволили, ми придбали б тут житло і залишилися. Хоча в Торецьку маємо дві квартири – нашу і доньки, а також два гаражі. Але там не настільки світлі й добрі люди. У Кам’янці люди з відкритою душею!