Понеділок, 10 Травня 2021 р.
6 Січня 2021

НАЙГОЛОВНІША ЦІННІСТЬ – НАШЕ ЖИТТЯ

Цьогорічне Різдво 58-річна кам’янчанка Неоніла Іванівна святкуватиме з особливим трепетом і проситиме в Бога найголовнішого – здоров’я. Адже ще місяць тому була прикута до кисневої маски, а за її життя боролися медики.

Жінка, яка і сама є медпрацівником, зізнається, що від початку пандемії була готова до ризиків щодо ковіду, але навіть не уявляла, наскільки важким буде перебіг захворювання.
Вона дбала про захист: у побуті дотримувалася правил безпе­ки, а на роботі її захист був ще потужніший. У фейсбуку публікувала дописи, в яких закликала кам’янчан не нехтувати карантином. Однак, зважаючи на те, що перебуває в групі ризи­ку, вірусне навантаження далося взнаки, і підступний коронавірус таки проник в її організм та організм її чоловіка. Хоча обидвоє не мають супутніх захворювань та особливих скарг на здоров’я.
– У мене в житті жодного разу не було пневмонії, а тут блискавично розвинулася двобічна із 75% ураженням легенів, – розповідає пані Неоніла. – Хвороба розвинулася стрімко. Ще вранці я була на роботі, дві години чергувала на вході, вимірюючи температуру відвідувачам міської поліклініки, а ввечері вже важко було встати з ліжка та збити високу температуру. Наступного дня з’явилася задишка. Ні нюху, ні смаку я не втратила, навпаки, вони більше загострилися. Але зір настільки погіршився, що я практично нічого не бачила. Мобільна бригада приїхала до мене додому відбирати матеріли на ПЛР-тестування, адже через високу температуру я не могла вийти з дому. Чоловіка госпіталізували до лікарні раніше і вже там діагностували ковід. Згодом і мій тест виявився позитивним. За призначенням я колола антибіотики, але стан погіршувався, тож мене 4 грудня госпіталізували до інфекційного відділення міської лікарні. Я була настільки кволою, що через сильну задишку самостійно дійти до карети «екстреної» не могла. Коли потрапила до лікарні, мені одразу ж дали кисень, і я потрохи почала приходити до тями. П’ять днів пробула під кисневою маскою. Це було жахливо. Найстрашніше, коли на третій день мого перебування у стінах лікарні вночі температура знизилася до мінус 6 градусів, померзли редуктори, і хворі залишилися без кисню – всі задихалися. Найважчих підключили до оксигенераторів, весь медперсонал не те, що бігав, а літав. Решта пацієнтів виходили на коридор, я сиділа наприсядки, лежала на животі. Цих півгодини, доки проб­лему не усунули, були важкими і страшними. Ви знаєте, наскільки в голові усе перевертається, коли лежиш під апаратом: переглядаєш усе своє життя, переосмислюєш цінності й просиш у Бога єдиного – зцілитися й більше не хворіти.
Часто кажуть: раз, два – і людина згоріла. Якби я замешкалася на добудві, наслідки були б незворотними. Жахливими були й аналізи. Лейкоцити при нормі 6 були 20, ШОЕ – 39, коагулограма при нормі 5 була 19,3. Кров стала настільки густою, що в живіт двічі на день мені кололи антикоагулянти, щоб її розріджувати.
І досі з чоловіком не можемо оговтатися від хвороби. До свят дожили, дякуючи Богу і медикам, які врятували нас. Звертаючись до містян, хочеться наголосити на дистанції та масках, а у разі появи симптомів ГРВІ – залишатися вдома, не наражати інших на небезпеку. Будуть веселощі, будуть свята, але головне – не будьте легковажними до власного здоров’я!
Співрозмовниця пробула в лікарні до 16 грудня. Весь цей час на власні очі бачила, як самовіддано і злагоджено працюють ме­дики, як розуміють один одного з пів слова, наскільки досконало продумані всі дрібниці, від яких залежить життя пацієнта. Попри купу клопотів, санітарочки не втомлюються щодня бігати до аптеки по ліки, якщо їх не можуть вчасно доставити рідні. Телефони медсестри висять у кожній палаті, і та за першим дзвінком мчить до пацієнта. Спостерігаючи за нелегкою працею людей у білих халатах, уже повернувшись додому, жінка взялася за перо і всі переживання та слова вдячності перенесла у віршовані рядочки.

ПОДВИГ МЕДИКІВ
Небезпечним, тривожним став світ,
В інфекційному відділенні – ковід,
Хворі в пекельному горінні,
В страшнім душевнім потрясінні.
В стані задухи, в метушні,
Немов би у зловіщім сні,
В очі смерті зазирнули –
І все життя перевернулось.
Так блискавично, так миттєво
Переоцінка сталася життєва,
Що найдорожче, найсвятіше,
Що серцю ближче та найрідніше.
Позбавлені надії хворі
Пручаються невтішній долі
Завдяки рідкісному диву,
Цьому професійному колективу.
Там панують справедливість,
Душевна щедрість, щирість, милість
І непідробна співчутливість.
Нехай усі будуть здорові
У християнській цій любові,
Різних за рангом об’єднали
Професійність, мудрість, зава.
Вогник душі та чуйність рук
Вікторії Олексіївни Бідюк
Та лікуючого лікаря
Юлії Олександрівни Процюк.
Тендітна, ніжна, мов богиня,
Фортеці справжня берегиня,
Їй пацієнти не чужі,
Життя і смерть тут на межі.
Хворі – єдина всім родина,
І подвиг творить медицина,
Носилки носять, як носили,
Цілодобово і старанно,
Не раз ковтаючи сльозу,
Коли несуть вже за межу.
Знесилені, в поті лиця,
І не заради гаманця,
Гідні лаврового вінця.
Тут душ людських святе єднання
У горі, співпереживанні,
Ціни цим медикам немає,
Нехай їх Бог оберігає!

Підготувала
Галина МИХАЛЬСЬКА.