СПОГАДИ КОСТЯ ТУРКАЛА

Продовжуємо публікувати розпочаті 3 і 9 травня «Спогади» українського громадсько-політичного діяча, інженера-­хіміка, публіциста Костя Туркала (1892-1979), видані в Нью-Йорку за рік до смерті автора. У цих спогадах детально йдеться про навчання Костя в Кам’янці-Подільському в духовному училищі та духовній семінарії. Подано спогади за сучасним правописом, необхідні коментарі зробив Олег Будзей.

КАМ’ЯНЕЦЬ-ПОДІЛЬСЬКИЙ

По обидва боки Підзамча на північ і на південь ідуть роздоли, якими допливає й відпливає Смотрич. Ці роздоли також окреслені з двох боків скелями, але вже багато нижчими, і відділяють Підзамче від Польських і Руських фільварків. Ці місця надзвичайно мальовничі, бо вкриті зеленими садками й чагарниками, що чергуються з білуватими вапняковими латками чистої скелі.
Вулиця від Нового мосту в Ста­рому місті (колись вона називалася Троїцьким узвозом. – О.Б.) невеликим підгірком підноситься догори і через кілька будинків виходить на невеличку Троїцьку площу; на неї стіною виходить старовинний Троїцький монастир. Цю вулицю перетинала Пош­това вулиця (тепер Зарванська. – О.Б.), що ліворуч вела до центру міста, до «шарлотки», каланчі, а праворуч ішла повз міський поштамт (нині житловий будинок на Зар­ванській, 5. – О.Б.), до решток внутрішньої колись фортеці. Від цієї фортеці залишилася була тільки кругла камінна вежа (вона має різні назви – Стефана Баторія, Семиповерхова, Королівська, Кушнірська. – О.Б.), що до останніх часів називалася пороховим складом, хоч там уже давно ніякого пороху не було (насправді порохові склади розташовані на березі Смотрича, на вулиці Руській. – О.Б.), а поруч неї так звана Вітряна брама (книжна назва – брама Баторія). Це проїзд, завдовжки із десяток метрів, крізь високий мур, як тунель. За цією брамою дорога йшла схилом до мосту через річку Смотрич (цей міст біля Польської брами називається Старим. – О.Б.), а далі догори на Польські фільварки, як уже про це згадувалося передніше.
Первісна історія Кам’янця-Подільського губиться в сивій давнині. Призабута навіть історія, хто й коли заклав це місто. Більш-менш знані й правдиві відомості про нього сягають тільки десь XII-XIII віку (це відомості археологів, писемних джерел досі не виявлено. – О.Б.). Тоді Кам’янець-Подільський увіходив до складу Галицько-Волинської держави (князівства), а перед тим і, можливо, якийсь час згодом на­лежав туркам. На початку XIV віку, за литовсько-польського періоду нашої історії, князь Гедимін, що почав був писатися «король литовський і руський», захопивши це місто, заходився відбудовувати його (відбудовували місто внуки Гедиміна – князі Коріатовичі. – О.Б.). Отже, треба думати, що воно не було ще відбудоване після Батиєвого походу. До кінця XIV віку Кам’янець-Подільський уже становив добре відновлену фортецю. Побудована ще турками фортеця за Турецьким мостом (насправді фортеця й міст існували задовго до захоплення міста турками 1672 року. – О.Б.) займає велику територію з грубезними стінами-мурами й високими круглими вежами з бійницями. Були в місті й інші фортифікаційні споруди, але вже за російських часів їх знесено (насправді не знесено, відомі Руська й Польська брами, казарми, Гончарська вежа тощо. – О.Б.). У XV ві­ці, а пізніше й у XVII, турки не раз пробували відвоювати Кам’янець, роблячи наскоки на нього. І досі збереглося чимало металевих ядер, що позастрягали у фортечних мурах і вежах від бомблення тогочасними гарматами. На початку XV віку пробував узяти це місто й молдавський воєвода Богдан, але йому це не пощастило. А турки таки завоювали його згодом. Від 1672 до 1699 року Кам’янець-­Подільський із цілим Поділлям був під турками, а тоді знову відійшов до Польщі. За часів козацької держави гетьман Хмельницький провадив облогу Ка­м’янця-Подільського в 1648 і 1651 роках, а турки, з допомогою гетьмана Дорошенка, – 1672 року. Тоді це місто й перейшло від поляків до турків. Росія, що наприкінці XVIII століття вже остаточно намірилася затвердити свою окупаційну політику в ці­-лій Україні, по третьому поділі Польщі (насправді другому, третій був 1795 року. – О.Б.), 1793 року забрала Кам’янець-Подільський із Поділлям під себе й посадила там свого намісника, а 1796 року – губернатора, і від того часу Кам’янець-Подільський став губерніальним містом Поділля. За революційної боротьби в 1919-1920 роках Кам’янець-Подільський правив за неофіційну столицю України, бо в ньому перебував, з невеликими перерва­-ми, уряд Української Народної Республіки.
Від кінця 1920 року, вже за більшовиків, він став округовим центром (Кам’янецьку округу в складі 17 районів утворено 7 березня 1923 року. – О.Б.) у складі Він­ницької області (Вінницьку область, яка включала сучасну Хмельницьку, утворено 27 лютого 1932 ро­ку. – О.Б.), і тільки 22 вересня 1937 ро­ку, поруч Вінницької
області, утворено й Подільську область (вона називалася Кам’янець-Подільською, а з 1954 року – Хмельницькою. – О.Б.), і відтоді Кам’янець-Подільський став
обласним центром. А 1940 року обласні установи перенесено до міста Проскурова (тепер місто Хмельницький), і назва області Хмельницька (насправді обласні установи з Кам’янця-Подільського до Проскурова переїхали 1 квітня 1941 року. – О.Б.).
Промисловості в широкому розумінні цього слова, з фабриками й виробнями (заводами. – О.Б.), у Кам’янці-Подільському не було, якщо не брати до уваги невеличкої броварні (вона й медоварня), тартаку (лісопильні. – О.Б.), птахокомбінату та невеличкої свічкарні. Було колись тут аж чотири тютюнові фабрики, але з революцією вони захиріли, а за більшовиків і зовсім припинили своє існування. Розвинулося було більше ремісництво, через що віддавна була реміснича школа. Зате Кам’янець-Подільський має в своїх околицях багатющі копалини, але досі мало розроблювані. Розробляють їх не у шахтах під землею, а відкритим способом, бо все, що тут є, підходить до самої земної поверхні. Поділля славиться (і то в районі Кам’янця-Подільського) своїми фосфоритами, будівельним вапняком («подільський мармур»), м’яким вапняком («подільський тес»), жорновиками, літографським каменем та гіпсом.
Кам’янець-Подільський стано­вив чималий культурний центр. Найвизначніша, що становила велике культурне надбання, установа – це історичний музей Поділля. Основник і натхненник його отець протоієрей Юхим Сіцінський створив із цього музею справді поважну й цінну установу. В ньому зібрано було силу-си­ленну рукописів, грамот, церковних речей, образів, кам’я­-ного знаряддя тощо. У цьому музеї виставлено було повну й докладну історію Поділля. Крім того, місто мало велику публічну бібліотеку, драматичний театр і кілька кіно.
Було чимало різних шкіл: одна чоловіча класична гімназія, дві жіночі гімназії (Маріїнська й Славутинська), одна комерційна середня школа, одна технічна школа, духовна школа з духовною семінарією, єпархіальна жіноча школа. Крім середніх шкіл, було чимало підготовчих однокласових, двокласових і чотирикласових, вищих початкових шкіл та згадана вже реміснича школа.
1918 року заходами української влади, а також заходами професора Івана Івановича Огієн­ка (покійного митрополита Іларіона) створено український університет. За більшовиків
його перетворено на інститут народної освіти (ІНО – стандартні в Українській Соціалістичній Ра­дянській Республіці (УСРР) за тих часів інститути замість універси­тетів, що проіснував приблизно до 1930 року, а потім закрито), (Кам’янець-Подільський педагогічний інститут припинив існування 1935 року, 1939 року утворено Кам’янець-­Подільський учительський інсти­тут. – О.Б.).
У місті було 4 аптеки, велика земська лікарня та богадільня. Дарма, що Кам’янець-Подільський стоїть на камені, він не позбавлений зеленої природної декоративності; є три великі бульвари з буйними, велики­ми, крислатими деревами, що досить густо ростуть, займаючи великі простори, і то саме понад краї скелястих урвищ, та дава­-ли людності міста добрий затінковий захист у спеку для доб­рого відпочинку. Багато прикраси надавали місту й численні церкви. У Кам’янці-Подільсь­кому на початок революції було 18 православних церков, 4 кос­тели та 32 синагоги разом з іншими молитовними жидівсь­кими домами.
Деякі православні церкви являли собою дуже цінні історичні пам’ятки. Приміром, церква святого Миколи, в Старому місті, з 1280 року (роком заснування Миколаївської церкви в Старому місті вважають 1398. – О.Б.), та Івано-Предтеченська церква (Старий собор), також у Старому міс­ті, з XV віку. Решта вже пізні­шого будування, але вражали своєю красою. Справжньою прикрасою міста, і своїм зверхнім вигля­-дом, і серединною оздобою, був новий Кафедральний собор у старому місті, біля самої чоловічої гімназії, та Олександро-Нев­ський собор на Новому плані. За більшовиків і той, і той знесено, і поруйновано чимало й інших церков.
Людність у Кам’янці-Подільському завжди була дуже різноманітна з національного й релігійного погляду. Переважали, безперечно, українці, так звані тоді малороси, але було багато й жидів. За енциклопедією Брок­гауза й Ефрона на 1893 рік було людності 36.950. За часів шкільної науки автора цих рядків на по­чатку нашого століття в Ка­м’ян­ці-Подільському було 40.000 меш­канців. А «Большая Советская Энциклопедия» за 1937 рік подає, що 1936 року було тільки 37.900. Отож і тут позначається «райське» життя під радянським режимом.
За віровизнанням (приблизно й за національністю) склад люд­ності був такий: православних – 50%, жидів – 39%, католиків – 9%, інших – 1,5%. До тих інших належали переважно турки й греки, що торгували кондитерськими виробами. Приміром, на «шарлотці» була знаменита люксусова крамниця найрізноманітнішої халви грека «Козмана Гора», а біля Нового мосту – велика турецька кондитерська крамниця.
За совєтів Кам’янець-Подільський дуже підупав. Хоч він став і університетським містом на деякий час, але людність зменшилася, зубожіла, і життя завмерло. А під час Другої світової війни він зазнав страшної руїни. Усе Старе місто на отому скелястому щовбі зовсім зруйноване, обидва мости випущено в повіт­ря. «Большая Советская Энциклопедия» за 1958 рік хоч і подає, що після війни, за останню «пятилетку», створено: «верстатобудівну виробню, плодоконсервну фабрику, броварню, вос­ковощинну, тютюнову й шваць­-ку фабрики та м’ясокомбінат» і «відбудовано: Новий міст через Смотрич, ботанічний сад на 27 га, міський парк, стадіон, 12 середніх шкіл, 2 технікуми, педагогічну школу, музичну школу, фельд­шерсько-акушерську школу, драматичний театр, 2 кіно, 49 клубів, 38 бібліотек та історичний музей», але ці відомості треба поставити під великий сум­-нів. А чи скоро по-справжньому відбудується Кам’янець-Подільський, і чи набуде він у недалекому часі належного вигляду, – ця писанка і гордість не тільки Поділля, а й цілої України, – невідомо. А що все, що було історичного в Старому місті (центрі), безповоротно загинуло під час Другої світової війни, то це становить велику, неоціненну втрату для України.

КАМ’ЯНЕЦЬКЕ ДУХОВНЕ УЧИЛИЩЕ

Педагогічний склад Кам’янецького духовного училища був солідний. Смотрителем (директором – по-теперішньому) був Афанасій Захарович Неселовський – невеличкого зросту, пузатенький чоловічок. За моїх часів цей Неселовський захистив магістерську дисертацію й зробився магістром богослов’я. Тоді йому запропоновано було місце професора в Київській духовній академії, але він відмовився, вважаючи, мабуть, що «ліпше бути першим на селі, ніж останнім у місті». І справді Неселовський у невеличкому Кам’янці був «персона грата» і, можна сказати, перша особа (на 1907 рік статсь­кий радник Опанас Захарович Не­селовський був кандидатом Київської духовної академії 1890 року; в 1890-1891 навчальному році він – професорський стипендіат при тій же академії; з 1 серпня 1891 року – викладач гомілетики, літургіки та практичного керівництва для пас­тирів у Саратовській духовній семі­нарії; з 26 лютого 1898 року – ви­кладач тих же предметів у Подільській духовній семінарії; з 16 серпня 1904 року – смотритель Кам’янецького духовного училища; 1906 ро­ку став магістром богослов’я; викладав катехізис і пояснення богослужіння з церковним статутом у третьому і четвертому класах училища. Мав ордени свя­-тої Анни третього ступеня і святого Станіслава другого і третього ступенів. – О.Б.). Але дивна пізніша його кар’єра. За більшовицьких часів цей самий Неселовський, магістр богослов’я, очолював у Харкові «Товариство безбожників» (як зазначає доктор історичних наук Олександр Завальнюк, «всупереч своїм християнським переконанням Опанас Захарович Неселовський, під тиском правлячого режиму, змушений був брати участь у антирелігійній кампанії, став членом місцевого бюро «Спілки безвірників». Але влада не забула про його участь у національному відродженні, роботу в «петлюрівському» університеті. 1929 року Опанаса Захаровича звільнили з посади завідувача музею, а також позаштатного лектора Кам’янець-Подільського ІНО за те, що «не володів класовою ідеологією». Щоб мати засоби для життя, погодився працювати в інститутській бібліотеці. Але переслідування, розчарування, втрата життєвих ідеалів зробили свою чорну справу – 1932 року його не стало. Похований у Кам’янці-Подільському». – О.Б.).
З учителів духовного учили­-ща пригадую таких: Ілля Миколайович Лебедєв – інспектор і одночасно в деяких класах викладав російську мову, – був він сухотний (на 1907 рік статський радник Ілля Миколайович Лебе­дєв був кандидатом Санкт-Петербурзької духовної академії 1888 року; у 1888-1896 роках він – поміч­-
ник інс­пектора в Подільській духовній семінарії; з 27 листопада 1896 року – помічник смотрителя Кам’янецького духовного училища. Викладав священну історію. Мав ордени святої Анни третього ступеня і святого Станіслава другого ступеня. – О.Б.).
Микола Іванович Бичков, учитель російської мови, – він запам’ятався мені з двох причин: перше – він єдиний за все моє життя вимовляв моє прізвище з наголосом на останньому складі, з виразно м’яким «л», і друге – як він мені одного разу в «сочі­нєнії» (про «сочінєнія» мова буде пізніше) виправив слово «около» на «возле», пояснивши, що слово «около» можна застосовувати в розумінні «кругом», а коли в розумінні того, як віддає наше слово «біля», то треба брати слово «возле». Приміром, «он сидел возле стола», а «они сидели около стола» (на 1907 рік колезький радник Микола Іванович Бичковський (а не Бичков) був кандидатом Київської духовної академії 1894 року; в 1894-1896 роках – учитель підготовчого класу Кременецького духовного училища; з 16 серпня 1896 року – викладач російської мови в Кам’янецькому духовному училищі. Мав орден святого Станіслава третього ступеня. – О.Б.).

Далі буде.