СПОГАДИ КОСТЯ ТУРКАЛА

Продовжуємо публікувати розпочаті 3, 9 і 17 травня «Спогади» українського громадсько-політичного діяча, інженера-хіміка, публіциста Костя Туркала (1892-1979), видані в Нью-Йорку за рік до смерті автора. У цих спогадах детально йдеться про навчання Костя в Кам’янці-Подільському в духовному училищі та духовній семінарії. Подано спогади за сучасним правописом, необхідні коментарі зробив Олег Будзей.

КАМ’ЯНЕЦЬКЕ ДУХОВНЕ УЧИЛИЩЕ

Із тим Бичковим (насправді Бичковським. – О.Б.) у мене ще були два мовні казуси. Якось я хотів похизуватися образністю вислову і вжив у «сочінєнії» вислів, що щось там «відскакувало від когось, як горох від стіни». То він на берегах написав: «что за дикое выражение?» А одного разу зробив мені зауваження, що в російській мові нема слова «смочь», а через те не можна вжи­вати форми «смогли», а треба казати «были в состоянии». Далеко згодом я довідався, що в слов­нику Даля є слово «смочь», але на цьому закінчу, бо це не філологічний трактат, а тільки звичайні спогади.
За учителя латинської мови був Степан Степанович Дложевський, син священика з містечка Деражні, недалеко від Проскурова (на 1907 рік Степан Степанович Дложевський був надвірним радником. Він 1880 року закінчив Подільську духовну семінарію зі званням студента. З 15 вересня 1880 року викладав латинську мову в Ка­м’янецькому духовному училищі. Мав ордени святої Анни третього ступеня та святого Станіслава третього ступеня. – О.Б.). Цей учитель завжди вимовляв моє прізвище з наголосом на першому складі. Він мав недобру звичку – коли учень не знав «уроку», цокав його по лобі кишеньковим ножиком (цизориком), якого завжди мав при собі, примовляючи – «ах ты медный лоб»; він брав участь у комісії, що перекладала Євангелію українською мовою за єпис­копа Парфенія (Левицького).
Грецьку мову викладав Степан Васильович Говоров, людина з пишними вусами, що зов­-сім прикривали йому рота (на 1907 рік Степан Васильович Говоров був статським радником. 1887 року він закінчив кандидатом Київську духовну академію; у 1888-1889 роках викладав російську мову в старших класах Приворотського духовного училища (нині Привороття – це село Подільське Кам’янець-Подільського району); у 1889-1893 роках був учителем латинської мови того ж училища; від 22 квітня 1893 року викладав грецьку мову в Кам’янецькому духовному училищі, також був викладачем російської історії. Мав ордени святої Анни третього ступеня і святого Станіслава другого і третього ступеня. – О.Б.). Він любив пояснювати «бурсачкам»
чужомовні й незрозумілі слова. Цю його слабкість учні викорис­товували й щоразу клали йому на учительську кафедру довгий список спеціально виписаних чужоземних слів. Він цей список ховав у кишеню, а з кишені виймав поданий йому на минулій лекції список і починав пояснювати слова з цього списку. Такі пояснення забирали чимало часу, з якого тоді залишалося вже мало на виклики учнів відповідати загадане завдання. Цим лінивці іноді рятувалися від двійок і одиниць.
За вчителя арифметики був Олександр Миколайович Войтков – вихрест-жид, що закінчив духовну академію. Це було дуже рідкісне явище за царських часів (на 1907 рік Олександр Миколайович Войтков був надвірним радником. 1898 року він закінчив кандидатом Київську духовну академію; від 19 жовтня 1898 року був викладачем російської мови в першому класі Приворотського духовного училища; від 25 липня 1901 року – викладач арифметики та географії в Кам’янецькому духовному училищі. Мав орден святого Станіслава третього ступеня. – О.Б.).
Взагалі треба сказати, що всі учителі були з високою, духовно-академічною освітою, і тільки один на прізвище Зрене, родом болгарин, був з університетською освітою, а учитель підготовчого класу («приготовитель­ного класса») – Володимир Федо­рович П’ясецький (насправді Васильович. – О.Б.), мав тільки середню освіту (на 1907 рік Володимир Васильович П’ясецький був надвірним радником. 1891 року він закінчив студентом Подільську духовну семінарію; у 1891-1892 роках – викладач закону Божого в народному училищі; у 1892-1894 роках – учитель підготовчого класу Шаргородського (пізніше Тиврівського) духовного училища; у 1894-1898 роках – наглядач Кам’янецького духовного училища; від 1 вересня 1898 року – вчитель підготовчого класу того ж училища; з 1901 року він же був і вчителем чистописання в другому класі училища. Мав ордени святої Анни третього ступеня і святого Ста­ніслава третього ступеня. – О.Б.).
Учні духовного училища жили на приватних, але зареєстрованих квартирах (пансіонах), які вечорами відвідували «надзиратели» училища й перевіряли, чи учні вчаться та чи всі вони вдома, бо коли кому треба було кудись піти, то заздалегідь на це повинен був узяти дозвіл в інспектора, а в крайніх випадках за дозволом господині квартири, і то тільки тоді, коли несподівано приїхав би батько чи мати, або хтось із близьких родичів.
Я був уже в третьому класі й жив на квартирі в Нікольської, у сусідстві з церквою святого Миколи, про яку згадую передні­-ше, як трапилась була мені така пригода. Як то звичайно буває, діти іноді дерлися й билися. А на тій самій квартирі, одним класом нижче, був учень Зайцев. Одного разу приїхала була мати Зайцева, і синок поскаржився їй, що я його дуже б’ю. Хоч я й не пригадую, щоб так дуже я його бив, бо й сам був мізерного здоров’я, і за мене завжди заступався мій старший брат Василь, якого боялись, бо він був сильний, але мати Зайцева, видно з природи дуже лиха жінка, пішла до смотрителя Неселовського й вимагала, щоб мене звільнили, загрозивши, що в противному разі вона поскаржиться вище. Щоб уникнути халепи, Неселовський викликав мого батька й
порадив забрати мене до кінця року, а на другий навчальний рік він прийме мене назад. Батько так і зробив, але не забрав додому, а поставив на іншій кварти­рі й найняв репетитора Лапчинського (хто він такий був, я й досі не знаю), щоб учив мене далі за програмою. І справді, на другий рік мене знову прийняли, але, хоч я й був підготований до дальшого класу, прийняли знову до третього класу. Отже, виходило, що Неселовський обдурив, але до того, очевидно, були якісь формальні причини, бо сказав, що на другий рік прийме мене на казну й тим компенсує мені матеріально рік. Тоді мене помістили на зареєстровану квартиру Соколової, удови священика, що саме того року помер, і вона, як засіб до життя, узялася до такого діла.
То був 1905 рік, рік першої російської революції. Зачепила вона й Кам’янець. Зчинилися за­ворушення, пішли маніфеста­-
ції, відбувалися перманентні мітинги. І ось одного разу на моїх очах на мітингу, що відбувався на Губернаторській площі (нині Вірменський ринок. – О.Б.), я жив тоді за кілька будинків від цієї площі, після якогось промовця, тільки ви­ліз на бочку, поставлену для промовців, черговий промовець, – жид, на прізвище Ка­м’янецький (мабуть, прибране), як упав мертвий назад на землю, скошений кулею якогось «городового» (поліція за царських часів). Тим і скінчився мітинг, бо люди зразу й розбіглися.
А одного дня я повертався додому від брата з семінарії. Переходячи через Новий міст, я здивувався, що на ньому нікогісінько нема. Але раптом побачив, що з міста до мосту суне натовп із прапорами, піснями й галасом. Я злякався й хотів бігти назад, а коли повернувся, то побачив, що з Нового плану на міст в’їздить кінний загін війська, як дізнався я пізніше, під командою генерала Драгомирова, пізніше київського генерал-губернатора (Михайло Іванович Драгомиров був генерал-губернатором Київської, Подільської та Волинської губерній з 1 січня 1898 року до 24 грудня 1903 року, далі вийшов у відстав­ку, поселився в Конотопі, де помер 15 жовтня 1905 року, тому навряд чи це був генерал Драгомиров. – О.Б.). Я ще більше перелякався, – думав, що мене ось-ось задушать кіньми, зі страху притулився до поруччя й молю Бога, щоб рятував. Тим часом військо пройшло, не звернувши на мене жодної уваги і не зачепивши, бо пішохід (тротуар. – О.Б.) був вільний, а революційний натовп зразу повернув назад, запал минув і люди розбіглися. Отой невеличкий загін війська й поклав кінець революції в Кам’янці-Подільському.
Але найдивніше революція 1905 року втілилася на будинку духовної семінарії. Одного ранку люди побачили на самому вершку бані над домовою семінарською церквою (в честь Іоанна Богослова. – О.Б.) прив’язаний до хреста червоний прапор. Зчинився неймовірний переполох. Заметушилися всі, починаючи від губернатора (Олександра Олександровича Ейлера. – О.Б.) й кінчаючи семінарськими сторожами. Тож була революція в стінах семінарії. Проте, крім отого прапора, ніщо інше не виказувало революційності самої семінарії. Так наче якась стороння рука це зробила. Ніхто не міг розгадати, яким чином хтось міг вибратися так високо без жодного риштування. І справді, коли кинулися найняти людей зняти той прапор, то за цю роботу якийсь підприємець запросив 100 карбованців. Не було ради, – мусіли дати. Але хто то зробив, так і не довідалися. Так воно конспіративно було зроблено, що й серед семінаристів, уже пізніше, жодних натяків не було на автора цієї політичної витівки.
За це згодом пішли якісь переміщення адміністративних осіб, про що мені важко тепер говорити, яких саме, бо був тоді малий. Недовго після цього був у Кам’янці і єпископ Парфеній; його перевели до міста Тули (Парфеній (Левицький) став єпископом Тульським і Белевським 15 лютого 1908 року. – О.Б.).
У 1905 році хочу відзначити одну важливу подію в моєму дитинстві. Мені минав тринадцятий рік, як улітку приїхав одного дня сусід-священик із села Павликівців, за 8 верст (село Павликівці входило до Проскурівського повіту, а нині до Волочиського району. – О.Б.), Співачевський (у Введенській церкві села Павликівці настоятелем був Хрисанф Співачевський. – О.Б.) і попросив батька, щоб той відпустив мене до нього на місяць-півтора підготувати його синка Горчика (Ігоря), що був у першому класі духовного училища, до двох «переекзаменовок» (напевно, це був Михайло Співачевський, 1907 року він закінчив другий клас Кам’янецького духовного училища без додаткового складання іспитів, на високому десятому місці, 1909 року на цьому ж місці він закінчив училище й переведений у перший клас семінарії. – О.Б.). Батько спитав мене, чи хочу я поїхати, але то даремна була річ, бо я ще не міг свідомо сказати, хочу чи не хочу, то батько просто по-доброму порадив поїхати, і я поїхав. Пробув я там понад місяць і підготував хлопця до повторних іспитів, а коли священик Співачевський відправ­-ляв мене кіньми назад до батька, дав мені зелену асигнацію – царських три карбованці («три руб­ля»). Як батько дізнався, що я одержав тільки три карбованці, був обурений і при нагоді при­встидав отця Співачевського, що він так визискав мене, тим більше, що його хлопець добре склав іспити й перейшов до другого класу. Вийшло так, що я його добре підготував.
Але ця перша моя зарібкова праця пішла мені на користь, бо створила марку доброго репетитора, і я пізніше впродовж усього перебування в духовному училищі й пізніше в семінарії майже завжди мав когось із учнів, чи молодших класів, чи навіть свого класу, яких учив і цим потрохи підробляв. А це дуже швидко перейшло в моїй свідомості в добровільний обов’язок. Я розумів і бачив, що батькові важкувато зводити кінці з кінцями із стількома дітьми. Був такий один чи навіть два роки, що одночасно по школах у різних містах: Кам’янець-Подільський, Тульчин, Київ і Юр’їв-Дорпат училося нас заразом семеро (нині Юр’їв, або Дерпт, або Дорпат – це Тарту, друге за величиною місто Естонії. Володимир Туркало закінчив фізико-математичний факультет Дорпатського (Юр’євського) університету, Кость Туркало – Київський політехнічний інститут, сестри Віра та Надія – Тульчинське єпархіальне жіноче училище. – О.Б.).
Отож, можна сказати, 1905 ро­ку й почався мій трудовий шлях (стаж) у моєму житті.
Цього таки 1905 року вияви­-ли в школі, що в мене нібито непоганий голос – дискант, і мене взяли за співака до хору, а згодом перевели до архієрейського хору й зробили «ісполатчиком» при архієреєві Христофорі, що був тоді правлячим на По­діллі (Христофор (Смирнов) керував Подільською єпархією з 29 березня 1900 року до 26 листопада 1903 року, а після нього до 1 грудня 1904 року був Климент (Вернковський), тобто Кость Туркало помилився з датою. – О.Б.). Ісполатчи­-ків було три – перший і другий дисканти та альт; на нашому обов’язку було чотири рази за архієрейську службу, стаючи перед архієреєм посередині церк­ви, або перед царськими вратами, а один раз і в олтарі, і проспівати йому «ісполасті деспота». Але Христофорові ми співали оце тільки щось одну чи дві служби, як на зміну йому з’явився новий архієрей – Парфеній (Левицький) (насправді Парфе­ній (Левицький) змінив не Хрис­тофора, а Климента й керував єпархією з 1 грудня 1904 року до 15 лютого 1908 року, прибув у Ка­м’янець-Подільський 29 грудня 1904 року. – О.Б.), відомий з того, що за нього комісія під його головуванням переклала Євангелію українською мовою. До комісії вхо­-дили протоієреї отець Єфімій (Юхим) Сіцінський і отець Кирило Стиранкевич та згадуваний уже мій учитель латинської мови Степан Степанович Дложевський. Чи були ще інші члени цієї комісії, не знаю, бо був іще замалий (до комісії також входили інспектор Кам’янець-Подільського жіночого училища Михайло Савкевич та викладач училища Микола Бичковський. – О.Б.). А Парфеній також недовго був у Кам’янці; його перевели до міста Тули, звідкіля він відбув у невдалу мі­сіонерську подорож до Льва Миколайовича Толстого в Ясній Поляні, а вже в революцію очолив був на короткий час Українсь­-
ку автокефальну православну церкву й був обраний на українського митрополита, але, злякавшись московського патріарха, зрікся митрополитства й взагалі української церкви. Отакі бувають українці.

Далі буде.