СПОГАДИ КОСТЯ ТУРКАЛА

Продовжуємо публікувати розпочаті 3, 9, 17 і 24 травня «Спогади» українського громадсько-політичного діяча, інженера-хіміка, публіциста Костя Туркала (1892-1979), видані в Нью-Йорку за рік до смерті автора. У цих спогадах детально йдеться про навчання Костя в Кам’янці-Подільському в духовному училищі та духовній семінарії. Подано спогади за сучасним правописом, необхідні коментарі зробив Олег Будзей.

ЄПИСКОП НИКОН (БЕЗСОНОВ)

Єпископ Никон родом з Мос­ковії, чистий москвин, із правдивим тамбовським чи калузьким прононсом (Микола Миколайович Безсонов, чернече ім’я Никон, народився 10 (22) липня 1868 року в Могильовській губернії – О.Б.), у роках, коли на Поділлі правлячим архієреєм був Парфеній, був вікарним архієреєм (Никон був єпископом Балтським, вікарієм
Подільської єпархії з 26 лютого 1906 року до 27 лютого 1909 року – О.Б.). Їхні функції поділялись так: під рукою правлячого архієрея були священики (згідно із затвердженим 22 травня 2019 року Кабінетом Міністрів правописом, потрібно писати два «н»: священник, проте цей правопис на момент написання статті ще не набув чинності, його немає на офіційному сайті уряду – О.Б.) й середні школи, а під рукою вікарного – диякони, дяки і церковнопарафіяльні школи.

Моя найстарша сестра Ксеня учителювала в такій школі в сусідньому селі Видаві, де священиком був уже згадуваний отець Леонтій Зюбрицький. Вона вчила школярів – селянських дітей (нелегально) українською мовою. І ось одного разу в духовному органі «Подольские епархи­альные ведомости» (насправді, із січня 1906 року замість газети «Подольские епархиальные ведомости» виходили журнал «Православная Подолия» та газета «Подолия» – О.Б.) з’явилося повідомлення, що єпископ Никон буде об’їжджати церковнопарафіяльні школи, і подано маршрут, коли в якому селі він буде. Серед сіл, зазначених у маршруті, бу­-ло й село Видава. Священик Зюбрицький дуже занепокоївся, зразу пішов до школи, показав сестрі це повідомлення й переляканий запитався, що тепер буде? Заполошилася й сестра. Можлива була велика неприємність і біда. Невідомо було, як поставиться до того архієрей, що в школі вчать дітей українською мовою, тим більше, що він не українець. Але часу залишалося вже дуже мало, щоб пере­йти на російську мову, як пропонував священик. Сестра пояснила, якщо вона перейде на російську мову, то школярі не зможуть відповідати, – тоді вийде, що школа в недоброму стані, й це буде гірше. Поміркувавши над цим, вирішили, що буде, то й буде, а залишити справу так, як є.

Означеного дня приїхав єпи­-с­коп Никон. Священик Зюбрицький повів його до школи, а сам ледве живий. Учні були підготовані до зустрічі єпископа. Коли єпископ Никон увійшов до кла­-су, всі встали, і зразу проспіва­-ли молитву, а потім «ісполасті деспота». Єпископ Никон сів на приготоване йому крісло й почав викликати школярів до дошки й давати завдання то з арифметики, то із Закону Божого. Усі викликувані школярі відповідали жваво й добре, але українською мовою. Після кожної відповіді єпископ Никон тільки казав: «харашо». Нарешті він устав, щоб уже виходити. Діти знову встали, і коли він поблагословив, проспівали «ісполасті деспота».

Єпископ Никон вийшов із класу, а за ним священик Зюбрицький і сестра. Коли вони зайшли до вчительської половини школи, він зразу запитав, чому так провадиться навчання. Сестра досить докладно пояснила так. Школа трирічна. Хлопці й дівчата, вступаючи до школи, знають тільки свою народну мову, а російської ніколи не чули. Щоб наламати їх на російську мову, минає рік, а то й півтора. І то виходить у них таке знання тієї мови, що їм важко втолковувати Закон Божий, арифметику тощо. А залишається тільки половина часу на те, що розраховане на три роки, і врешті наслідок виходить такий, що діти закінчують школу без жодного знання, і навіть без належної грамоти. А коли зразу вчити їх своєю мовою, то виходить те, що бачив сам єпископ. Єпископ Никон знову сказав «харашо» і похвалив, що він поба­-чив школу в дуже доброму стані. Сестра відпустила школярів додому, а священик повів єпископа Никона до себе на обід, і радів, що так щасливо закінчилася справа (у звіті про стан церковних шкіл Подільської єпархії в навчально-виховному плані за 1906/07 навчальний рік відзначено, зокрема, й вчительку села Видава Ксенію Туркало – О.Б.).

Цей випадок, а найімовірніше, що до того прилучилося ще щось інше, але єпископ Никон зробився великим прихильником української ідеї, його так само, як і Парфенія, перевели з Кам’янця-Подільського, тільки не до Тули, як Парфенія, а до Житомира на Волинь під опіку ві­домого україножера єпископа Євлогія.

Через деякий час прийшло до виборів до «Государственной Думы», і від Волині вибрали єпископа Никона (він був членом Державної думи Російської імперії IV скликання від Волинської губернії, критикував діяльність уряду із селянського питання, закликав дворянство відмовитися від зем­леволодіння на користь селян – О.Б.). У Думі він пристав до групи українців і часто виступав в обороні української мови у школах в Україні. Коли Синод побачив, що зробилося з Никоном, то зна­йшов спосіб, як його звідтіля забрати. За законом, членом Думи міг бути тільки вікарний архієрей, тим-то його підвищили, зро­били правлячим і послали до міста Благовєщенська в Сибірі (був єпископом Єнісейським і Красноярським з 26 січня 1913 року до 25 липня 1917 року – О.Б.), і він автоматично позбувся членства в Думі.

Під час Першої світової вій­ни єпископ Никон іще відзначився тим, що написав у петербур­зькій газеті «Биржевые ведо­мости» статтю під заголовком «Орли і Ворони». У ній він зганьбив діяльність графа Бобринського, що зразу почав московщити Галичину, як тільки її зай­няло російське військо. Під орлами він виставив російську армію, а під воронами – адміністрацію графа Бобринського. Галичина тоді не дуже довго була під Росією, її дуже швидко австро-німецьке військо відбило назад, і фронт присунувся знову до річки Збруча.

Як тільки почалася революція 1917 року, єпископ Никон зразу зняв із себе сан єпископа, зробився цивільною особою, переїхав на Україну й працював в уряді Української Народної Респуб­ліки (як повідомляє українська «Вікіпедія», за Центральної Ради був директором департаменту середнього шкільництва в УНР. Був виконувачем обов’язків директора департаменту ісповідань в Міністерстві внутрішніх справ, потім – радником міністра. Писав у київській «Раді» – О.Б.). То була велика шкода, бо коли б він був залишився єпископом, то, напевно, очолив би УАПЦ. Яка його кінцева доля, не знаю. На еміграцію він не ви­їхав (російська «Вікіпедія» пише, що подробиць про те, як склалася подальша доля колишнього єпископа Никона, немає, за винятком того факту, що життя його обірвалося вже 1919 року в Одесі – О.Б.).

КАНІКУЛИ

Щоразу на Різдво, Великдень і на літо ми, діти, що вчилися тоді в Кам’янці, з’їжджалися додому. Залізниці Кам’янець іще не мав; усі учні шкіл роз’їжджалися кіньми. По нас здебільшого приїздив батько, і переважно возом, бо на шарабан усі не вмістилися б. До Кам’янця від села Немиринців близько 90 верст. Майже ніколи ми не переїздили цієї відстані за один день; звичайно в дорозі спинялися на ніч або в смотричівській корчмі, за 30 верст від Кам’янця, відомій з
перебування в ній Кармелюка, коли він одного разу втік був із кам’янецької турецької фортеці (тюрми), або в містечку Купині за 60 верст від Кам’янця, або, нарешті, у містечку Городку за 25 верст уже від села Немиринців.

Ці переїзди з Немиринців до Кам’янця й назад часто були по­в’язані із різними пригодами. Іноді після великих дощів створювалося грузьке болото, підводи дорогу розбивали, робилися глибокі вибоїни, заповнені водою; і ото, бувало, віз як ускочить одним колесом у таку ви­боїну, то й перевернеться, а ми всі вивалюємося в грязюку.

А то, бувало, виїдуть по нас возом, а раптом у дорозі випаде сніг і візьметься мороз; тоді доводилося десь позичати сани або поволі добиратися таки возом, у якому до осей примерзали колеса й вони переставали крутитися, а повзли, як санки, підкидаючи пасажирів на кожній ямці.

Гірше бувало навпаки, коли виїздили саньми, а тим часом візьметься відлига й сніг розтане; ото тоді обов’язково доводилося позичати воза, по голій землі саньми не поїдеш. А як вдарить лютий мороз, то найгірше діставалося коням, бо їх тоді гнали надміру, щоб котре з нас не застудилося, хоч ми в таких випадках були й добре одягнені.

ЛІТНЯ ПРИГОДА

Улітку 1906 року, як звичайно, я був у батьків на селі. І ось того літа доля присудила мені, чотирнадцятилітньому хлопцеві, ви­конати одне політичне завдання. Якось до батька приїхав якийсь селянин, щоб виконати в його хаті якусь требу, чи висповідати когось, чи щось інше зробити, не знаю. Батько поїхав, але через дуже короткий час повернувся назад, зайшов до хати, щось поговорив із мамою, а тоді виходить та й до мене: «Запряжи коні сам і без фурмана поїдь до Ку­манова (сусіднє село за 6 верст) до отця Олександра (Козловського); там побачиш Всеволода Олександровича (сина), і скажи йому, що місцева поліція має наказ заарештувати його. Тільки зроби це потихеньку, щоб цього ніхто не чув і щоб не почув навіть сам отець Олександр. А коли самого Всеволода Олександровича не буде вдома, то скажи це, знову-таки потихеньку, його мамі, Євлампії Федорівні. Зможеш це зробити? Не боїшся сам їхати?» «Ні», – відповів я. Ото запряг я коні й поїхав.

Згодом я довідався, що батько, виїхавши тоді на требу селянською підводою, зустрів на дорозі місцевого урядника (чин царської поліції) Галактіонова, що, здається, чи не йшов до нас, бо батько був із ним у приязних стосунках, і сказав, що він дістав наказ арештувати Всеволода Олександровича Козловського. При тому висловив здогад, що, безперечно, такий наказ діста­-ла вся наокільна поліція, тим-то треба було б попередити про це Всеволода Олександровича,
якщо він є тут. Ото батько тоді зразу повернувся був назад додому.

Треба сказати, що Всеволод Олександрович Козловський, син сусіднього священика із села Куманова отця Олександра Козловського, людини малокультурної, що вибилась на священика з дяків, закінчивши університет, працював у редакції газети «Рада», що тоді ще називалася «Українська думка» (насправді, «Громадська думка» – О.Б.), 1906 ро­ку почала була вже шаліти столипінська реакція; поліція на­скочила на редакцію, зробила трус і декого заарештувала тут-­таки, в редакції. А секретаря редакції Всеволода Олександровича Козловського на той час не було в редакції, то поліція кинулася до нього на помешкання, але й там не застала. Він був в якихось справах у місті й навіть припізнився не то на обід, не то на сніданок додому, де він і харчувався у своєї господині.

Господиня, знаючи, що він має ось-ось прийти, вийшла йому назустріч на вулицю, – зустріла й сказала, що поліція робить у нього трус, то щоб він кудись заховався. Всеволод Олександрович зразу, як був, гос­подиня передбачливо винесла йому якийсь клуночок, повернувся – й на двірець (вокзал – О.Б.) та поїхав до батьків. А батько на нього вже був лихий за те, що він, замість кар’єри судейського урядовця, яким мріяв його побачити, пішов на роботу до злиденної редакції, та ще й української; і це також краяло його батькове царсько-патріотичне серце. Коли він довідався, що із сином таке сталося, то в люті нахвалявся сам видати його поліції. Тим-то, коли я приїхав, Всеволода Олександровича Козловського не було в хаті батьків, – він переси­джував у якогось селянина. Мати його сказала мені, де хата того селянина, і я поїхав туди.

Коли я сказав Всеволодові Олександровичу чого я приїхав, він, подумавши, запитав, чи не міг би я відвезти його до Сатанова. Я сказав, що можу. «Не будеш боятися? Може, з нами поїхала б Стьопа (сестра його)?», – але зразу додав: «Але, як не боїшся, то ліпше, коли ми поїдемо тільки вдвох». І ми поїхали.

У Сатанові був приятель Всеволода Олександровича, син сатанівського поміщика, що вчився у Львівському університеті й мав постійну перепустку через кордон для себе й фурмана, який, коли треба було, відвозив чи привозив свого пана до найближчої залізничної станції на галицькій уже залізниці – Грималова. Улаштували справу переїзду Всеволода Олександровича Козловського за кордон так. Студент посадив Всеволода Олександровича замість фурмана й поїхав до станції Грималова, там посадив його в поїзд на Львів, а сам повернувся додому, вже як фурман.

Мої батьки дуже хвилювалися, що мене так довго нема, бо не могли здогадатися про таку саме несподівану комбінацію
з утечею Всеволода Олександ­ровича Козловського за кордон. А я повернувся додому таки пізненько, коли вже добре смерк­лося було (Всеволод Олександ­рович Козловський народився 18(30) квітня 1877 року в селі Ланківці Проскурівського повіту. Це громадський діяч, бібліотекознавець, член Наукового товариства іме­ні Шевченка у Львові, Україн­ської радикальної партії у 1905-1906 ро­ках та Української видавничої спілки у 1906-1911 роках. Закінчив 1897 ро­ку Подільську духовну семінарію, 1904 року – юридичний факультет Юр’євського університету. В 1905-1906 роках був у Києві секретарем редакційного комітету щоденної української газети «Громадська думка». Дату смерті не встановлено. – О.Б.).

БУРСА

У другій половині третього класу мене прийняли до бурси (гуртожитку) на казенне утримання. Смотритель Неселовський свою обіцянку перевершив і прийняв мене до бурси на півроку раніше, і я в ній про­-був півтора року, тобто до закінчення духовного училища й переходу до семінарії. Це дуже облегшило батькові витрати.

Бурса була на Польських фільварках (околиця міста Кам’янця), недалеко від єпархіальної дівочої школи, але дуже далеко від самого духовного училища. При бурсі мав окрему кімнату «надзиратель» (наглядач – по­мічник інспектора) Незабитов­-ський, – наш постійний начальник у бурсі, а перед ним був Да­м’ян Іванович Журковський. До духовного училища ми, бурсачки, а нас було «на казні» щось із 20-25 душ, ходили пішки, вишикувані гуськом по двоє, а ззаду – «надзиратель». До духовного учи­лища було щонайменше півтора-два кілометри, тим-то вранці доводилося вставати дуже рано. Хоч сторож у певний час уранці й будив усіх голосним дзвоником, але найбільше мороки з бурсачками щоранку мав «надзиратель», бо мусів по кілька разів під­ходити до ліжок деяких упертих сплюхів, будити їх, або й стягати з ліжка.

Далі буде.