П'ятница, 29 Березня 2024 р.
24 Січня 2020

КАМ’ЯНЕ МІСТО

У Державному видавництві літератури дев’яносто років тому, а саме 1930 року, поба­чила світ збірка нарисів молодого письмен­ника Семена Дмитровича Скля­ренка (1901-1962) «Три республіки». Того самого Скляренка, який прославився історичними романами «Святослав» та «Во­лодимир», які вийшли, відповідно, 1959 та 1962 року. Збірка «Три респуб­ліки» мала три розділи: «Радянська Білорусь» (чотири нариси), найбільший «Мандрівки по Україні» (29 нарисів) та зовсім куценький «Молдава» (два нариси). У свою чергу розділ «Мандрівки по Україні» мав три підрозділи: величезний «Дніпром до моря» (19 нарисів), середній «Зупинки на станціях» (шість нарисів) і найменший «Околиці» (чотири нариси). Саме в останній підрозділ входили нариси «Кам’яне місто», присвячений Ка­м’янцеві-Подільському, та «Поділля», де змальовано Мукшу (точніше Велику Мукшу, а нині Велику Слобідку Кам’янець-Подільського району) та Киселівку тодішнього Орининського, а нині Кам’янець-Подільського району. Передрукуємо ці два не відомі сучасному читачеві нариси, зберігаючи особливості тодішнього чинного правопису.

Семен Дмитрович СкляренкоУ передмові до збірки, написаній у жовтні 1929 року, Семен Скляренко зауважував таке:
«Рр. 1926-29 авторові цієї книги довелося об’їхати УСРР, БСРР та Молдавську республіку, збираючи матеріали для різних газет та журналів. В часи напруженого соціалістич­ного будівництва, в часи творення нових культурних цінностей, важко охопити все докладно та всебічно розповісти про життя рес­публік. Автор записував те, що найбільше вражало, записувалися настрої та спостереження.
Свого часу мені довелося почути й думку тих, хто читав ті статті. Читачі цікавилися процесом соціалістичного будівництва в братерських республіках, цікавилися героїчною революційною боротьбою, вимагали вичерпних відомостей на кожне питання й цим самим примушували мене деталізувати окремі моменти велетенського будівництва.
Ось чому я наважуюся видати ці статті окре­мою книжкою. Чимало довелося працювати, щоб систематизувати матеріал, обробити його; роботу ускладняло ще й те, що статті писано для газет та журналів, вони відбивали «життя сьогоднішнього дня», відтоді, як написано кожну статтю, минуло багато часу, помітно змінилося життя, побут, будівництво. Треба сказати, що іноді числа, відомості та ін., наведені в книзі, далеко вже не відповідають сучасному. Статті друковано рр. 1926-29 і за цей час кожна з респуб­лік наперед поступила. Але статті ці й раніше й тепер, коли виходять окремою книжкою, не претендували й не претендують на «злободенність», а подають настрої та вражіння тієї людини, що цілком щиро сприймає й прилучається до процесу соціялістичного будівництва».
Молдавська республіка в часи, коли видавалася збірка, мала офіційну назву АМСРР (Автономна Молдавська Соціалістична Радянська Рес­публіка) й входила до складу Української Соціалістичної Радянської Республіки (УСРР), а її столицею була Балта – колишнє повітове місто Подільської губернії.
А тепер сам нарис «Кам’яне місто».


«Тихо в кімнаті. Знадвору через відчинене вікно ллється холодне свіже повітря, цвірінькає змерзлий горобець на даху сусідньої хати, пливуть вечірні хмаринки небом. Місто заснуло, та й як йому не спати, коли так мало вночі електричного світла, тільки 20 візників у місті, церквів та костьолів є більше, ніж клубів, новин ніяких у житті міста немає, дні над містом йдуть однакові, мов брати рідні, схожі один на одного. Камінна вулиця, кам’яні будівлі, кам’яні церкви та собори, і небо здається кам’яне над цим кам’янистим містом. Не даремно місто це Кам’янцем прозивають, назва ця від князів Коріятовічів через сотні літ до наших днів не змінилася.
Кам’янець на Поділлі – старе місто, що збудували його ще в XIV столітті литовські князі Коріятовічі, яким Поділля подарував князь Ольгерд. Давно, розповідають селяни, коли ще на Пониззі не було ні городів, ні містечок, ні сіл, тут, де тепер Кам’янець стоїть, на всій горі був ліс несходимий. Верстов 30 вгору були маєтки Коріятовічів. Одного разу князі-брати полювали в цім місті й коли ліг спати старший Коріятовіч, набігавшись за день по лісу, то побачив він сон, що на острові, що серед річки Смотрича, він заклав велике місто. Так йому ліс до вподоби став, що й сон той приснився. Казано йому було уві сні, що з цього міста піде сила всього Пониззя, казано було, що ніхто ніколи цього міста не візьме ні зброєю, ні голодом. Прокинувся князь Коріятовіч, полював за козами ще один день, добре на все роздивився й от на кам’яному острові серед Смотрича заклав місто Кам’янець.
Назва міста показує, що воно було справж­нім камінцем для того, хто пробував його здобути, це місто було міцною фортецею спочатку литовської околиці, а згодом польської. Під мурами Кам’янця бували татари, волохи, турки, козаки, але ніхто не міг здобути міста, ніхто не міг горіха-камінця розку­сити. Тільки туркам пощастило це зробити, та й чи можна було боронитися Кам’янцеві, коли року 1672-го турецький султан став під Кам’янцем з 300.000 чоловіка, на довгий час обложив місто, позбавив невелику кількість оборонців харчів.
Оборонців Кам’янця було тільки 10.000 проти 300.000. І знесилені оборонці піддалися на султанову ласку, зробився Кам’янець турецьким містом. Тільки 27 літ панували турки (1672-1699 рр.), але й за той час добре в знаки вони всьому Поділлю далися.
Церкви та костьоли було перетворено на мечети, біля найкращого костьола збудува­-ли мінарета, споруджено багато башт, турки полагодили фортецю та міст, що з того часу й прозиватись почав турецьким.
Шкода, що в місцевому кам’янецькому музеї наочно показано всю історію Поділля, шлях від кременя, мідяної первісної сокири, заліза, кремінної рушниці до наших днів – зовсім мало пам’яток панування турків у Кам’янці.
Слуцькі пояси чудової роботи спочивають під склом, цехові шовкові прапори звисають із стін, цехові печатки вишикувались полицями, книжки XIV, XV, XVI ст. ст. рядками стоять на полицях.
Зі старих малюнків дивляться Кармелюк, Богун, Богдан… Кармелюка підстрижено під макітру, червоний пояс, добрий ціпок у руках.
За Кармелюком, за Богуном, за Богданом – нові часи. Павло Житецький – вчитель словесности в Кам’янецькій гімназії з 1865 до 1868 р. Пилип Морачевський – письменник – учителював та був інспектором гімназії у Кам’янці. Модест Левицький – письменник, народив­-ся, учився на Поділлі. Степан Руданський теж із Поділля. Микола Леонтович – народився в с.Монастирках на Брацлавщині, вчився у Кам’янецькій семінарії. Григорій Мачтет – російський письменник, жив і працював на Поділлі.
Це – люди минулого. Скільки є сіл на Поділ­лі, цікавих, видатних сіл, про які мало хто чув. Жванець над Дністром, Залуче Циковське, містечко Смотрич, що його заснували брати Коріятовічі, село Вишня, біля Вінниці, де жив і помер відомий хірург Микола Іванович Пирогов.
Минуле Поділля цікаве, його важко розколупувати, але воно доводить, що не тільки сьогодні, а й раніш жили та працювали люди.
Зовсім немає пам’яток минулого в новому Кам’янці. Ще на вокзалі запитують візники прибулих:
– Вам куди? В новий плян, чи старий?
Кам’янець живе в двох плянах: новому й старому. Старий плян, власне не плян, а старе місто – то старі будівлі, церкви, костьоли, то серце минулого Поділля, що билося й лежить мертве тепер на кам’яному острові, який річка Смотрич обмиває.
Новий плян – нове місто, по цей бік річки Смотрича. Це нове місто так швидко виросло, що добре всі пам’ятають, як збудовано новий плян.
– Ліс тут несходимий. Віковий ліс. Густий, прегустий. Зайдеш у нього ясного дня, а здаватись буде, що вже ніч над землею. Потім приїхали пани польські та й наші, почали споруджувати собі маєтки, будувати нове місто.
Старе місто Кам’янець на острові Смотричі – чудова історична пам’ятка, але в новому місті б’ється живчик життя. Тут всі установи та наукові заклади. Тут Окрвиконком, хемічний технікум, сільськогосподарський інститут, художня промислова школа, кінотеатр, міський парк. Багато є клубів: польський, міжспілчанський, комсомольський, піонерський. Коли вечорами брудні помиї течуть вузенькими вулицями старого міста, самітно, немов щось чуже, блимають там лихтарі, то в новому місті виграє електрика, молодь переповнює клуби, будить сад і парки. Коли вночі з високої гори поглянути на старе місто, мерт­вим воно здається, середньовічним містом і тільки червона п’ятикутня зірка на високій башті оповідає про нові часи, які йдуть над землями.
Багато днів, багато років пройшло над Кам’янцем. Були часи татарські, були литовські, потім панські, п’ятий рік пройшов над Кам’янцем і над Поділлям, прийшла велика жорстока війна. У час війни австріяки на дві тільки години зайняли місто, наклали на нього велику контрибуцію, геть усе золото та сріб­ло вивезли.
Багато крови Смотричем протекло, а братерська могила в садку проти Кам’янецького Виконкому – то ознака перемоги.
«Тут поховано синів пролетаріяту, що життя віддали в боротьбі за диктатуру його», – на­писано на монументі братерської могили.
Одзвонили в костьолі, замкнули двері – кам’яне місто збирається спати.
Турецький міст здригається від підвід селян, які їдуть з польського фільварку та з Підзамчі, внизу, десь глибоко-глибоко в кам’я­ному лігві стугонить Смотрич, переливається вода з каменя на камінь, високим муром грає водоспад… За високі башти турецької фортеці ховається сонце, ще тільки одна хвилина, і закотиться сонце за фортецю, на ніч заховається в глибокі колодязі поблизу башт.
Мартус, старий знайомий мій, пильно дивиться вниз з мосту турецького на водоспад, дослухується, як глибоко внизу реве та ка­мінням він грає, а тоді повертає до мене обличчя, дивиться у вічі. Вуса Мартусові зовсім білі (два кавалки снігу), так само, як чуприна на голові, очі Мартусові прозорі й чисті, мов весняне небо, на обличчі Мартусовім, мов у юнака, кров грає, бо здоровий ще чоловік Мартус, то нічого, що шістдесят весен пролинуло над головою і шістдесят зим морозили шкіру.
– Не холодно, Мартусе? – запитую я, бо почуваю, що від річки Смотрича туман підіймається, починає тіло мерзнути.
– Ні, не холодно. То для вас холодний наш камінь. А мені, що по каменю ввесь свій вік сходив, камінь тепло дає, камінь мене гріє. Тільки не кожному те тепло почути.
Від річки туман здіймається, сонце вже сховалось за турецьку фортецю, лягло в сон село Каравасари внизу глибоко в улоговині Смотрича…
Кільки день тому народився місяць, то обмитий – чистісінько молодик вип’явся над Віт­ряною баштою, закружляв над старим турецьким мінаретом, зорі одна по одній лихтарями заблимали.
Я йшов з Мартусом в село Підзамче ночувати, під ногами дзвенів камінь-вапняк, а боками вип’ялись башти високі і стіни, змуровані з великих шматів вапняку.
– Ось минаємо ми турецьку фортецю, – говорив Мартус. – Тут під землею печери покопано з давніх часів… Всю землю покопано. Та й багато печер в цій місцевості… Є гарна печера біля Залуча і Черчі, в яких люди ховались під час наскоків чужинців. Одного разу весілля гуляли. Буйне та гарне весілля було. Народу – сила, музики були. А в той час неспокійно ще було. Татари часом на село набігали, села руйнували, бідних людей убивали, або в полон, в неволю забирали. Єдиний порятунок був у печерах, глибоко під землею хоронились. І от, коли весілля цвіло, пройшла чутка, що татари до села підходять, у горах під селом їхніх вершників бачили. Усі до печер поспішали, щоб життя своє рятувати. Все село в печери втекло, все село до останку, живої душі в хаті не лишилось… Утік і молодий з молодою своєю. Кинулись татари шукати – не сила знайти. А один татарин потрапив на слід, пішов він по барвінку, що у молодої з вінка випадав, коли втікала. По тому слідові й потрапили до тієї печери, де все село схоронилось… Вибили всіх, не пожаліли татари й молодих… Пропало село…
Вище й вище співає молодик у небо. Падає холодна роса на камінь, і грає камінь сріб­лом під білим промінням молодика.
– Так, – кінчає Мартус. – Квітка – хороша річ, а часом нещастям подарує. Загинуло село через барвінок, загинуло від руки татарської.
Падає роса на холодний камінь. Гірка роса падає.
Скільки роботи було коло того, щоб Кам’янець зробити міцною фортецею. Не сходи­ти в одну ніч усіх брам, не оглянути мурів, не огля­нути городища. Як не буде поспішати Мартус, як швидко не будуть ступати ноги, все ж таки в одну ніч всього не оглянути. А руї­ни минулого найкраще вночі оглядати, коли місто засне, коли весь Кам’янець спить холодний…
Від півночі, з боку польського фільварку, над Смотричем вип’ялась семиповерхова, так звана «Вітряна брама», що її збудував року 1585 король польський Стефан Баторій. Кам’яні скиби щільно одна до одної лягли, здається, не людською силою збудовано цю башту, а воловою, залізною. І високо над землею в одному з віконець блимає вогник.
– То в башті живуть? – запитую я Мартуса.
– Так! Живуть! Навіщо їй даремно пустувати, живуть у ній тепер. Добре, що круль збудував, людям роботи менше.
Не даремно брама Баторія прозивається «Вітряною брамою». На самому розі острова стоїть вона, у цій місцевості панують північні вітри, біля брами ввесь час зимно, вітри пронизують наскрізь.
Мартус по розлогій драбині спускається вниз, до річки. Я іду за ним. «Польська брама» по один і по другий бік річки, вночі блимають огники на польськім селищі, ліворуч, високою-високою стіною до зір підійнявся берег Смотрича. Вузенька стежка веде берегом до Турецького моста. Під мостом водоспад грає, по містку тихої ночі луна йде від кроків.
Широкою брамою приймає нас турецька фортеця, тільки птахи вночі мають над головами, крилами шелестять.
Башта за баштою, мур за муром, колодязі, на дно якого камінець довго летить, такі вони глибокі, стрільниці для гармат у кам’яних стінах… вікна з залізними ґратами.
Мартус зупиняється, скидає шапку і починає говорити. Не видно його обличчя, але так легко вгадати, яке обличчя в нього в цю хвилину.
– У нас… ще треба багато роботи… Це така коштовна річ, тут кожен камінчик дорож­-чий від золота, бо на тому камінчику є крап­лина крови хоч батька, хоч діда. Треба ці всі брами в залізо закувати, щоб прийдешні покоління бачили, як поневірялись в пансь­кій-королівській неволі діди їхні, щоб шанували ті руки робочі, що оцей камінь поклали. Треба сьогодні починати роботу, треба ці мури в охорону взяти, бо це дорогі мури, дорогі фортеці. Сюди в кам’яне місто ще сотні літ люди будуть іти, сотні літ ще будуть по цьому каменю життя минуле… вивчати.
Я почуваю, як тремтять руки Мартусові, як тремтить його тіло, не від холоду нічного, а від любови великої до того міста кам’яного, в якому народився він, в якому народився батько його і дід».
Нарис «Поділля» буде надруковано в наступному числі «Подолянина».