П'ятница, 29 Березня 2024 р.
27 Березня 2020

ПРО ЧАС І ПРО СЕБЕ

Продовжуємо публікацію спогадів Едуарда Пилиповича Сікори, який народився 10 листопада 1926 року в місті Кам’янці-Подільському на хуторі Дембицького (нині селище імені Смирнова) в будинку свого діда Карла Миколайовича Дембицького. Початок у «Подолянині» від 7, 14, 28 лютого та 13 березня.

Карл Дембицький1935 року ветеринарний технікум, в якому працювала мама, перевели до Києва, і вона влаштувалася на таку ж посаду в автодорожній технікум, а потім, з 1937 року до арешту 1938 року, працювала секретарем-друкаркою в обласній конторі «Заготсіно». Ця контора роз­міщувалася на Радянській (колишній Губернаторській) площі в Старому місті на третьому поверсі будівлі колишнього окружного суду. Поруч був дитячий садок зі старовинними ажурними металевими сходами на другий поверх, де мене іноді залишала мама.
Пам’ятаю урочисту зустріч Івана Папаніна. Ми з мамою, з третього поверху, спостерігали, як проїжджав кортеж машин із Папаніним. Радості народу не було меж. Натовпи людей, музика, транспаранти, в повітрі тисячі листівок. Незабутні враження!
ПРИМІТКА РЕДАКЦІЇ. Іван Дмитрович Папанін був у Кам’янці-Подільському та виступав на Радянській площі (нині Вірменський ринок) 3 квітня 1938 року.
Вітчим часто їздив у відрядження, випивав. З цього приводу від­бувалися сварки. Порожні пляшки з-під горілки траплялися всюди,
зокрема і в дуплах дерев. Мама і Жорж були запальними людьми, тому сварки спалахували миттєво й часто.
У цей період життя на хуторі було жвавим і цікавим. Матеріаль­ний добробут виріс, порівняно непогано харчувалися, часті гості вносили інтерес і різноманітність. Велика кількість фотографій того періоду з усміхненими і задоволе­-ними обличчями свідчить сама за себе.
У свята ми ходили на Підзамче до прабабусі Юлії. Ці походи були мені цікаві тим, що там можна було смачно поїсти. Тому всю дорогу туди, а вона була досить довгою і стомливою, я біг підскоком. Зате звідти, об’ївшись, обважнілий, ледве пересував ноги. З онуками моєї прабабусі Галею і Лілею я дружив, тому і з цього погляду бувати у них мені завжди було цікаво. У них же познайомився зі своїм довголітнім і вірним другом Ігорем Новаківсь­ким. Він мешкав зі своєю мамою і сестрою Ірою по сусідству, май­же навпроти будинку Новодворських.
Залишилося в пам’яті відвідування сестри мого батька Олени Садовської в Зіньківцях. Ходив ту­-ди з вітчимом Георгієм Леонідовичем. Йшли через Біланівку, потім переходили брід біля «Райської брами» і піднімалися крутою стежкою вгору. У Олени Садовської було дві доньки – Фаня та Ванда. Вони нас зустріли дуже привітно, пригощали. Після цієї зустрічі ми побачилися лише 1958 року, коли тітка Олена разом із Вандою повернулися до Кам’янця.
Улітку ми ходили купатися в Стінки. Місце дуже гарне. Річка Смот­рич, круто згинаючись, бігла між скелями, порослими зверху гус­тим листяним лісом. На правому березі росли, нависаючи над водою, могутні верби та в’язи. У цих місцях Смотрич не глибокий, але жвавий. Тут я і навчився плавати.
На хуторі ми жили аж до арешту мами. Маму заарештували восени 1938 року. Чи то згадали доблесні чекісти про свої «незавершені» справи середини 1920-х років, то чи спущена зверху рознарядка що­до ворогів народу була настільки об’ємною за кількістю, що органи виконували її за рахунок домогосподарок, підлітків і безграмотних селян.
Незадовго до арешту мами, 1937 ро­ку, вночі, без суду та слідства, убито й кинуто в одну з безіменних могил на польському кладовищі мого діда Карла Миколайовича Дембицького. За розповідями сусідів, його вбили як небажаного свідка поховань жертв НКВС. Могила його невідома.
ПРИМІТКА РЕДАКЦІЇ. Насправді, Карла Дембицького зни­щили 1938 року. Книжка «Реабілітовані історією» свідчить: «Дем­бицький Карл Миколайович, 1873 року народження, народився в селі Гуменці нинішнього Ка­м’янець-Подільського району, поляк, малописьменний. Про­живав у місті Кам’янці-Подільсь­кому, гробокоп. Заарештований 9 травня 1938 року. Звинувачення: контрреволюційна діяльність. Трійкою УНКВС Кам’янець-­Подільської області 16 трав­-
ня 1938 року засуджено до розстрілу. Вирок виконано. Реа­біліто­вано президією Хмельницького обласного суду 24 березня 1959 року».
Тепер, коли відомо все про сталінську м’ясорубку, яка перемолола, згідно з планами та розпорядженнями, що спускалися згори, мільйони невинних людей, арешт мами, напевно, означав би не тільки її неминучу загибель, а й те, що на неосяжних просторах радянської країни з’явилася б ще одна малолітня сирітська душа. Тоді я цього не знав, не розумів і не відчував. Мені здавалося, що мама скоро повернеться. Але минали день за днем, а вона не поверталася. Без мами мені було незвично, незатишно й тоск­но. Але ці почуття були більше на підсвідомому рівні. Мені ж було всього 12 років. Інтерактивне спілкування з друзями, всілякі захоп­лення притупляли нестачу маминої турботи і брак її тепла.
План садиби на ПідзамчіЯк відбувався арешт мами, я доб­ре запам’ятав. Вітчим Жорж у цей час, здається, був у відрядженні. Вночі голосно постукали. До кімнати увійшло двоє людей у формі. Мама пригорнула мене до себе і почала квапливо цілувати. Все моє обличчя стало мокрим від її сліз. У цей час прийшли робити обшук, щось шукали, перевертали речі, заглядали у всі затишні місця. Потім маму повели. Я нині не пам’ятаю, що відчував тоді. Напевно, була розгубленість і сум’яття. Але страху, що можу втратити маму, не було. Це оптимізм дитинства.
Деякий час ми жили удвох із віт­чимом. Харчувалися консервами (тріска в маслі, бички в томаті), смажили яєчню. А потім він відвів ме­не на Підзамче і, залишивши у прабабусі Юлії, сам поїхав до Москви, мабуть, з метою убезпечити себе від арешту, а також клопотати за маму. Сім’я прабабусі жила бід­но, тому поява зайвого їдця стала для них додатковим тягарем. Од­-нак жодної хвилини за весь час, що жив у них, я не відчував себе зай­-вим і тягарем. Годували мене тим же, що їли самі. Про м’ясо можна було тільки мріяти. У той час мені по­палася книжка «Джура і Теке», від якої не міг відірватися. Там був
такий епізод – голодний Джура їв відварну баранину і їв так апетит­но, і з таким задоволенням, що у мене під час читання слинки біг­ли. Тоді мені здавалося, що немає на світі нічого смачнішого від шматка відвареного баранячого м’я­са. Ця баранина мені й уві сні бачилася.
Сусідами прабабусі були Володимир і Ольга Ковальські, які мали дітей Антона (Тосика), мого ровесника, і двох дочок – 20-річну Стасю і 16-річну Нану. З Тосиком ми не дружили, хоча і часто спілкувалися. А в Нану я був закоханий і страждав від нерозділеного кохання. Нана, невисока, круглолиця, майже блондинка, з косою, здавалася мені тоді небесним створенням. Ця любов надихнула мене на віршовану творчість. Я складав вірші та присвячував їх коханій. Не знаю, яким чином одна з моїх «од» потрапила їй у руки. Глузувань не було, тільки легка іронія в очах. Про мою закоханість знали всі дорослі і, треба віддати їм належне, вели себе тактовно й делікатно. Через багато років випадково зустрів Нану. Вона давно була одружена та мешкала в Свердловську. Згадали минуле, посміялися й посумували.
Улітку 1939 року повернулася з в’язниці мама. День, коли побачив її, запам’ятався на все життя. Було це на Підзамчі, у прабабусі Юлії, де я тоді мешкав. Я грався у дворі й раптом побачив маму. Вона йшла від хвіртки, бліда-бліда, у вицвілому халаті, і дивилася на мене. Вона посміхалася, а з очей лилися сльози. Я кинувся до неї. Вона притиснула мене до себе та тихо шепотіла польською: «Сину мій, сину мій». У мене все обличчя стало мокрим від її і своїх сліз. Виразно й гостро я не тільки відчув і зрозумів, але і всіма клітинами своєї істоти відчув значення для мене найближчої та найдорожчої людини на Землі – мами. Я ніби прокинувся від довгої сплячки й тільки тепер по-справжньому зрозумів, що нікому, крім мами, не по­трібен, що тільки мама здатна обігріти, пожаліти, допомогти та пожертвувати всім заради своєї кровиночки. Усвідомлення великої материнської любові не покинуло мене донині. Все своє життя я, як міг, на­магався віддячити мамі за її любов. Дивлячись назад, бачу, як багато не зробив з того, що міг і повинен був зробити. Прости мене, мамо.
Мама перебувала у в’язниці близь­ко десяти місяців. Після звіль­нення вона уникала розмов на цю тему. Мабуть, дала підписку. Тільки значно пізніше розповідала, що посадили її як польську шпигунку і члена ПОВ (польської організації військової) в числі трьох тисяч польських «шпигунів». Сиділа в Кам’янці-Подільському, потім у Харкові, а влітку 1938 року її знову повернули до Кам’янця. Хтось їй сказав, що її син (тобто я), купаючись, втопився в річці. Мама від­мовилася від їжі і хотіла позбавити себе життя. Слідчий зглянувся, перевірив ці чутки і сказав їй, що син її живий і здоровий. Вона не повірила. Тоді викликали Жоржа і сказали, щоб він, разом зі мною, о другій годині дня стояв навпроти в’язниці. Я пам’ятаю цей літній сонячний день. Ми стояли з Жоржем внизу, на березі річки Смотрич, і дивилися, задерши голови, на вікна в’язниці. І рівно о другій годині в одному з них замигтіла біла хустка. Це була моя мама. Ми теж махали хустками. Незабаром маму звільнили.
Я думаю, що сталося це при зміні керівництва НКВС, коли на зміну Єжову прийшов Берія. Тоді з в’язниць було звільнено кілька десятків тисяч ув’язнених. Кат Берія нітрохи не кращий за свого попередника, але я йому вдячний за те, що він повернув мені маму. Повернув майже з того світу. Тоді ж, разом з Єжовим, за свої криваві злодіяння поплатилися і місцеві керівники НКВС: Приходько, Жабреєв, Чеснейший, Шух­ман, Оболенський, Климовський, Льовкін, Фролов, Браун, Лелонг та інші. На совісті кожного з них, якщо можна застосувати слово «совість» для цих нелюдів, десятки, сотні, а то й тисячі замордованих.
Порятунок мами з кривавих катівень НКВС, особливо після того, як стало відомо про тотальне знищення сотень тисяч і мільйонів невинних людей, стало для мене найбільшим дивом і безцінним подарунком долі.
На хутір Дембицького ми більше не повернулися, а стали жити на Підзамчі у матері Жоржа – Катерини Семенівни Стрілецької. У цьому будинку у нас було три невеликі кімнати, крихітна кухонька і веранда. Другу половину будинку займала Катерина Семенівна. На початку століття Стрілецькі купили цей будинок у батьків Володимира Затонського, колишнього партійного діяча та народного комісара. Будинок був невеликим, під гонтовою покрівлею, з обмазаними глиною та побіленими стінами. Сад простягався до самого яру. В саду росли старі яблуні, величезний горіх, багато слив («мірабель» і «угорки») і вишень, і давня груша «бера». У дворі був напіврозвалений сарай 1913 року. Після війни половину саду відняли і передали під забудо­ву Шимарову, вчителю фізкультури Довжоцької школи.
Iгор НоваківськийЗ переїздом на Підзамче природним способом закінчилося моє хутірське дитинство, по-своєму цікаве і неповторне. Тепер не тільки школа, а й нове, майже міське навколишнє оточення, нові можливості та нові друзі, грунтовно змінили моє життя, поміняли мої потреби і переваги. Тому опис свого життя на Підзамчі почну з розповіді про нових друзів, знайомих і сусідів.
Почну з Ігоря (Горика) Новаківського, мого найближчого, вірного та довголітнього друга. Жив він зі своєю мамою Лідією та сестрою Ірою у власному будинку на Орининському шосе, майже навпроти садиби Новодворської. Жили бід­-но. Жорстокий меч сталінської тиранії залишив кривавий слід і в цій родині. Новаківські були колись багатими та відомими в Кам’янці-­Подільському людьми. Дід Ігоря, Пет­ро Никифорович Новаківський, ювелір, власник гарного двопо­верхового особняка в центрі Ста­рого міста, був шанованою в місті людиною. Про це свідчить хоча б те, що йому було довірено вести 1914 ро­ку переговори з командуванням австро-угорських військ про умови контрибуції, накладеної на місто.
ПРИМІТКА РЕДАКЦІЇ.Петро Никифорович Новаківський був гласним Кам’янець-Подільської міської думи, мешкав на Цент­ральній площі, нині Польський ринок.
Батько Ігоря, Володимир, учасник подій 1905 року, який брав участь у виданні підпільної газети «Світоч», тобто людина, що чимало зробила для революції, 1938 року був убитий катами НКВС.
ПРИМІТКА РЕДАКЦІЇ. Тут автор спогадів не помилився, Володимира Новаківського знищили 1938 року. Книжка «Реабілітовані історією» свідчить: «Новаківський Володимир Петрович, 1885 року народження, народився у місті Кам’янці-Подільський, поляк, освіта початкова, садівник, член партії есерів з 1904 року до 1917 року. Заарештований 11 березня 1938 року. Звину­вачення: шпигунство. Трійкою УНКВС Кам’янець-Подільської області 28 березня 1938 року засуджено до розстрілу. Вирок виконано у місті Кам’янці-Подільському 6 квітня 1938 року. Реа­білітовано військовим трибуналом Прикарпатського військового округу 22 квітня 1958 року».
Отже, ця інтелігентна родина, як і тисячі їй подібних, що представляє собою інтелектуальну й культурну еліту Кам’янця, була розорена і розчавлена ​​нелюдським режимом. Ті з цієї сім’ї, що залишилися живими, виявилися розкиданими по білому світу і згинули далеко від рідної землі, як, наприклад, Коля Новаківський, двоюрідний брат Ігоря. Їхній будинок стояв на роздоріжжі вулиці Папаніна та Орининського шосе. 1942 року Коля був примусово вивезений до Німеччини на каторжні роботи і безслідно зник.
У цьому ж будинку жила тітка Ігоря, Ляля, з двома малолітніми доньками, одну з яких звали Неля. Ляля часто спілкувалася з моєю мамою, бувала у нас. 1944 року, при визволенні міста від німців, їх будинок було зруйновано. Ляля з Нелею теж безслідно зникли.
Моя дружба з Ігорем Новаківським почалася відтоді, як ми переїхали на Підзамче. Спочатку ми зустрічалися рідко, оскільки навча­лися в різних школах (він у Старому місті в першій школі, а я на Польських фільварках у третій). Але з часом однаковий вік, спільні інтереси та схожі погляди все більше й більше зближували нас. Наша дружба витримала випробування часом, пройшовши суворі випробування в роки війни, в складні періоди дорослішання і змужніння. Не змогло її зруйнувати або ж послабити навіть те, що життя розділило нас не тільки в просторі, але і за обраним професійним шляхом. Здавалося і хотілося сподіватися, що доля виявиться прихильною до нас і дозволить ще довго спілкуватися і взаємно збагачуватися нашою дружбою. Тому несподіваним і дуже болісним ударом стала для мене 2002 року звістка, що мого дорогого друга не стало.
ПРИМІТКА РЕДАКЦІЇ. Ігор Володимирович Новаківський був педагогом, займав посади інс­пектора районного відділу народної освіти, інструктора та голови партійної комісії райкому Компартії України, директора шкіл у селах Довжок і Колибаївка. Помер він 20 травня 2002 року в Хмельницькому, а 22 травня його поховали в селі Довжок Кам’янець-Подільського району.

(Далі буде).