ТИПОВІ ТА ЗРАЗКОВІ

Народжені в СРСР ще пам’ятають Третю вулицю Будівельників із фільму Ельдара Рязанова «Іронія долі…». Всі інші просто мають очі – й помічають, що автовокзал у Кам’янці збудований за тим самим проєктом, що й автостанції в Ярмолинцях чи Дунаївцях, а кам’янецькі дев’ятиповерхові гуртожитки родом із 1980-х років мають близнюків від Карелії до Сахаліна і назву «серія 164-80-4». Типові проєкти в радянський час існували для шкіл, будинків побуту чи багатоповерхівок. Багато хто вважає, що такі проєкти – винахід СРСР. Це не так. Пройдімося вулицями нашого міста – нехай навіть у віртуальній прогулянці, аби переконатися, що типова забудова існувала і до влади рад.

В’ЯЗНИЦЯ БІЛЯ «СІЛЬПО»

Адептом типового будування була Австрійська імперія – там уніфіковані проєкти храмів створювалися з кінця XVIII ст. За проєктом Musterkirchen, урядової церкви, дешевої в будівництві, позбавленої зовнішнього декору, зведено костел Діви Марії в селі Настасів Тернопільського району. Були і типові проєкти залізничних вокзалів. Їх чимало є на Галичині. Росія вважає піо­нером типового будівництва себе. Стверджується, що через часті пожежі в забудованих дерев’яними хатами містах був постійний попит на готові будинки різної вартості, котрі продавали вже у XVI ст. Ця версія викликає запитання. А от у часи імператора Петра І архітектор Доменіко Трезіні створив декілька «зразкових» проєктів. Зразкових не тому, що досконалих, а від слова «зразок». Такі проєкти слугували орієнтирами: цей одноповерховий будинок – для заможних громадян, цей – для «підлих» («підлими» називали бідняків). Двоповерхові могли будувати собі дворяни та найбагатші з купців.
Якщо спочатку типовими були житлові споруди, то після наполеонівських війн почалася епоха уніфікованих громадських будівель, які в імперії Романових називали «ка­зен­ними». Така уніфікація мала поліпшити зовнішній вигляд губернсь­ких і повітових центрів. Безсумнів­но, в рішенні була і політика: вихолостити вулиці міст від автентичної архітектури, нав’язати свою традицію. Архітектори придумують типові проєкти будинку губернатора, житла для віцегубернатора, судової палати, складів солі тощо.
Саме за типовим проєктом в’яз­ниці, створеним Андріяном За­харовим 1803 року, було збудоване приміщення для в’язнів у Ка­м’ян­ці-Подільському. Розташо­вувалося воно неподалік від сучасного магазину «Сільпо» на Нігинському шосе. Такі споруди називали «в’яз­ничним замком». Від «замку» залишилися фрагменти пивниць. Дізнатися, як саме він виглядав, можна в інших подільських містах. Точнісінько такі ж приземкуваті будинки з міцними стінами і напівкруглим вхідним порталом збереглися у Літині на Він­ниччині (до 1814 р., нині там роз­міщений районний крає­знавчий музей, а колись відбував своє перше покарання Устим Кармалюк) та Новій Ушиці (на вул.Україн­ській у колишній в’язниці (1848), пофарбованій у веселий жовтий колір, продають продукти). За цим же проєктом були збудовані «замки» в Летичеві та Брацлаві.

АЛЬБОМИ, КОТРІ КУПУВАЛИ ГУБЕРНАТОРИ

В’язниця не збереглася, та в місті є чимало інших споруд, зведених за розробленими в Петербурзі шаб­лонами. В часи без елект­ронної пошти провінційні зодчі ді­знавалися про такі проєкти завдя­ки п’яти рекомендаційним альбомам «Збірка фасадів, Його царсь­кою величністю апробованих для приватних будинків у містах Російської імперії», котрі прибували пош­тою. Так будівничі мали доступ до 224 проєктів будинків та 60 проєктів брам та огорож (регламен­тувалися навіть вони). Фасади в альбомах були розміщені відповідно до кількості вікон і поверхів. Спочатку йшли житлові будинки, а далі ілюструвалися магазини, установи та склади. Брами закінчували альбом. Не побачити збірки міські архітектори не мали шан­-сів: згідно з розпорядженням російського Міністерства внут­рішніх справ, закупівля альбомів була обв’язковою для всіх губернаторів. Коштували вони від 7 крб до 17 крб 50 коп. І так само поштою в столицю губернатори мали надсилати щорічні звіти: скільки і яких споруд з альбомів було побудовано в їхніх краях.
Перший такий альбом потрапив до Кам’янця 1825 року. До пожежі 2003 р. всі п’ять збірок зберігалися в архіві у Старому місті.
Забудова типовими проєктами тривала до кінця ХІХ ст., коли міста стали масово наймати міських архітекторів, а багатії при будівництві житла орієнтувалися не на петербурзькі зразки, а на ілюстрації з популярних часописів, листівки з Європи чи навіть світлини споруд, котрі бачили у своїх подорожах. Щоправда, це не стосувалося церковного будівництва: зводити храми за українськими традиціями в Російській імперії було суворо заборонено.
Про те, на що опиралися зод­чі при будівництві існуючих нині Покровської та Георгіївської церков, а також собору Олександра Невського, ми поговоримо в іншіх статтях – ці храми, на жаль, мали велетенський вплив на сакральну архітектуру Поділля.
Якщо адміністративна будівля в місті вже була, але її вигляд не відповідав нав’язаним стандартам, перебудовували лише фасад. Так зробили з палацом губернатора (колишнім палацом Йозефа де Віт­те) на Вірменському ринку (зберег­лася його огорожа, на місці ж палацу – пожежна частина). 1843 року міський архітектор Симеон Учта перебудовує частину францисканського монастиря у Старому місті під палац архієрея. Так споруда отримала з боку Польських філь­вар­ків шестиколонний портик – він зберігся в аварійному стані.
У стилі російського класицизму в Ка­м’ян­ці зводять чоловічу класичну гімназію (1837-1841, нині історичний факультет університету), Маріїнську жіночу гімназію (ЗОШ №8 на вул.Шевченка), технічну школу (головний корпус К-ПНУ на вул.Огієнка).

ТИПОВІ ПРОЄКТИ В КАМ’ЯНЦІ

Найбільшою популярністю в Ка­м’янці користувалися проєкти житлових будинків на 3, 5 та 7 вікон з альбомів І та ІІ (автори – архітектори Руск і Вільям Гесте). Ними ши­роко користувалися при забудові Нового плану. Непарну кількість вікон на фасадах у альбомі V пояснив архітектор Василь Стасов: так, на його думку, зберігалася симетрія споруд. Одним із найкращих будин­-
ків був ще донедавна дім початку ХХ ст. на Лесі Українки, 69, зведений за типовим проєктом №92 із другого альбому. На жаль, непрофесійне утеплення фасаду позбавило споруду і русту, і гарних санд­риків навколо вікон.
Часто архітектори вільно поєднували декілька зразкових проєктів у своїй роботі. Такими є споруди на вул.Татарській, 6 (за проєктами №№43 та 34 з І альбому) та Вір­менській, 4 (у ній важко впізнати фасади 22 і 23 з І альбому). Сим­патичний будинок на Вірменській кам’янецький історик Галина Осет­рова вважає флігелем палацу Ра­циборовських. За іншими версіями, це головний будинок садиби подільського підкоморія Казимира Ліпинського.
Не менш вільно повівся міський архітектор Іван Калашніков у 1897-1898 рр. із проєктом №3 з І альбому, коли будував казенну палату (вул.Шевченка, 26, нині – департамент соціального захисту населення). Калашніков змінив форму вікон і дверей та декоративне оздоблення фасаду.
Рекомендацій петербурзьких ар­хітекторів старалися дотримуватися і в деталях. Вікна в місті у ХІХ ст. найчастіше проєктували 2,4 аршина у висоту та 1,4 аршина у ширину (170 на 100 см).
Губернський центр, який забудовувався за зразковими проєктами, дуже відрізнявся від інших подільських міст. Окрім уже згаданих «в’язничних замків» та сакральних споруд у синодальному стилі, в повітових центрах практично не зустрічалися типові проєкти. Спостережливе око помітить це: стара за­будова Хмельницького чи Летичева, Нової Ушиці чи Вінниці – це бу­дівлі в популярному в Російській імперії цегляному стилі. У Кам’янці його зразки можна перелічити на пальцях однієї руки: це магазин «Вогник» на Лесі Українки, художній салон на Тринітарській, 2 та одноповерхова садиба на вул.Годованця, 2 (останнім часом її не впізнати через євроремонт).

Ірина ПУСТИННІКОВА.