ФРАНЦУЗЬКИЙ МЕТР І ГНИЛА ГАРЯЧКА: ЯКОЮ БУЛА КАМ’ЯНЕЦЬКА ШКОЛА У XVIII СТОЛІТТІ
Минулого тижня ми дізналися про перший вищий заклад Кам’янця – єзуїтський колегіум, котрий розташовувався на місці сучасного історичного факультету нашого університету. Сьогодні продовження розповіді про навчальні заклади Кам’янця минулих століть.
ЗАМІСТЬ ЄЗУЇТІВ – ТЕАТИНЦІ
Зупинилися ми на сумному моменті: Товариство Ісуса було заборонене, всі єзуїтські навчальні заклади (а їх на території сучасної України було чима-ло) закрили. Де ж училися юні подоляни?
По-перше, в місті й раніше діяли інші, неєзуїтські навчальні заклади. Скажімо, нижча публічна школа. Навчання в ній тривало три роки – і це, напевно, все, що відомо про цей заклад освіти. Ще одну школу утримували греко-католицькі монахи чину св.Василя Великого. Нагадаємо, що до анексії Поділля Російською імперією 1795 року більшість русинів-українців Кам’янця зокрема і Поділля загалом були греко-католиками. Православ’я було нав’язане окупаційною російською владою. А єзуїтську школу після скасування ордену передали в управління священникам ордену театинців. Декілька їх спеціально прибули до Кам’янця зі Львова заради такої справи.
Подільська столиця знала різних ченців – і домініканців, і францисканців із тринітаріями, а от театинці були для міста чимось новим. Цей чоловічий римо-католицький орден заснував 1524 року на півночі Італії Кае-тан Тієнський. Пізніше він був канонізованим. Каетан знайомиться з єпископом Театинським Джованні Петро Караффою, котрий пізніше став Папою Римським Павлом IV. Із розмов і роздумів цих двох отців церкви і народилося нове товариство. На відміну від інших орденів, цей складався не з ченців, а з простих священників, які не приймали чернечих обітниць, а працювали парохами у своїх храмах. Головним завданням театинців було місіонерство та боротьба з єресями. Замість важкої та довгої офіційної назви ордену «Конгрегація регулярних кліриків Божественного провидіння» всі називали його членів просто театинцями. В Україні у них було два осередки: у Львові та Городенці на Прикарпатті.
КНИГОЗБІРНЯ В ПОДАРУНОК
У Кам’янці театинці чомусь довго не затрималися: займалися шкільними справами лише два навчальні роки, у 1776-1778 рр. Чому так сталося, історія поки не знає. Та місту вони залишили чудову бібліотеку 2000 томів. Тут були книги латинкою, французькою, іспанською, польською, італійською, німецькою та вірменською мовами. Темати-ка? Найрізноманітніша, від філософії до історії, від географії до права, від фізики до астрономії. Не лише друковані видання та підручники з Італії, Німеччини чи Нідерландів, тут були і стародавні рукописи з теології, філософії, логіки. А ще – вірмено-латинські словники. Про цю книгозбірку пізніше згадував у своїх працях відомий краєзнавець Йозеф Роллє. Коли 1808 р. російська влада проводила інвентаризацію театинського дарунка, книги було складено в 12 величезних пакунків. Інвентаризація була не просто так: лише 1808-го, через 30 років після того, як театинці покинули місто, бібліотеку отримала у розпорядження школа, в якій колись викладали священники.
Але повернімося до 1778 р. Після театинців повітовою кам’янецькою школою взялася опікуватися Краківська академія. Навчання у школі тривало шість років, а вчитися учні ходили до колишнього єзуїтського колегіуму. Вчительський колектив для закладу підбирали в Головній коронній школі. Частина вчителів дісталася закладу ще з єзуїтських часів, частину прислали з Краківської академії. 1788 року таким прибульцем з-над Вісли був професор права. Пізніше лакуни в педагогічному складі заповнювали випускники різних учительських семінарій.
НУ, ЗОВСІМ СЕРЕДНЯ ШКОЛА
Кам’янецька школа займала 50 місце із 74 шкіл тогочасної Речі Посполитої. З якого боку не подивися, вона була середньою: і за розмірами, і за якістю знань, які отримували учні. 1774 року в ній навчалися 200 учнів. 1780-го – рекордні 380. Далі цифри коливалися між 190 (1785 р.) чи 200 дітлахами (1782, 1786) і 300 (стільки було у 1790 та 1791 рр.). Найменше учнів було 1787 року – лише сотня.
З архівних документів випливає, що школа була погано обладнаною, бідною і давно потребувала ремонту. На це весь час звертали увагу ревізори, котрих тоді називали «генералами-візитаторами». Їх щороку надсилали в місто з перевірками Комісія народної освіти та Головна коронна школа.
Шкільні приміщення були в аварійному стані, й батьки боялися відправляти туди дітей узимку. Тому навчалися тут лише доти, поки було тепло, а з холодами учні перебиралися в інші навчальні заклади.
Усі батьки знають: де скупчення дітей – там можливі хвороби. Два з половиною століття тому було так само. Учнів часто косили епідемії «гнилої гарячки». Були навіть летальні випадки.
1776 року посланець від Комісії народної освіти Казимир Липинський представив кам’янецькому магістрату нову адміністративну структуру шкіл на Поділлі. Правда, структура ця не була сталою і часто змінювалася. За нею в кам’янецькій школі мали працювати семеро вчителів. Зарплатню вони отримували безпосередньо від Комісії народної освіти. За станом на 1781 р., до кам’янецького освітнього відділу входили школи в Кам’янці, Барі, Шаргороді й Купиську (останній населений пункт, напевно, відтоді змінив назву: на Поділлі сьогодні таких немає, лише у Білорусі). Ще через два роки Кам’янець (центр воєводства!) чомусь віднесли до волинського відділу.
У ті роки в кам’янецькій школі працювали проректор, шестеро професорів, казнодій (бухгалтер), учителі французької та німецької мов – таких спеціалістів традиційно називали «метрами».
БИТВА ДВОХ ПРОФЕСОРІВ. У КОРЧМІ
Відомий педагогічний колектив зразка 1788 року. В.о. проректора тоді був священник Миколай Баранович, який також працював і професором вимови (була і така наука!), і «метром» французької мови. Вчителем І класу був священник Андрій Кобилинський, ІІ класу – Антоній Хімоновський. Професором математики значився Каетан Цішевський, права – Тадеуш Шмідт, фізики – Мацей Каспрович. Казнодієм був священник Андрій Богданович.
Якщо ви думаєте, що в сучасних учительських трапляється недружня атмосфера, то ви мало знаєте про 1788 рік. Професори фізики та права Каспрович і Шмідт чомусь не любили один одного. У квітні 1788 р. в одній із міських корчем фізик разом зі своїми учнями побився із п’яним Тадеушем Шмідтом. Звільнили з роботи в результаті тільки Шмідта, ще й звинуватили його в поганій поведінці та безбожності.
Про Мацея Каспровича «Подолянин» уже писав раніше: влітку 1784 р. він разом із комендантом фортеці Яном де Вітте виготовляв повітряну кулю. Каспрович цікавився технічни-ми новинками та експериментами, спостерігав за природними явищами. Він залишив опис землетрусу в Кам’янці, який стався ввечері 6 квітня 1790 р. Земля дрижала протягом шести секунд, жодної шкоди будинкам і мурам міста не було, але людей це налякало. А 8 травня 1788 р. на честь іменин короля Станіслава Августа продемонстрував містянам власну «електричну машину», сконструйовану за планами англійського механіка Джессі Рамсдена. Пристрій палахкотів вогнем і вбивав невеликих тваринок – дивний спосіб потішити людей у свято.
Та винахідник – не обов’язково добрий педагог. У характеристиці фізика в «Рапортах головної коронної школи про генеральні візити шкіл» 1787 р. сказано: «До научання зовсім нездатний, в поведінці нерозторопний, зухвалий».
Остання візитація кам’янецької школи відбулася 1793 року. «Генералом-візитатором» був тоді Марцин Фіялковський. Їхав він у польське місто, а приїхав – раптово – в російське. Новина про те, що Поділля дісталося Росії, школи закрили, а учнів розпустили по домівках, застала Фіялковського в дорозі. До Кам’янця пан таки доїхав, де з’ясовував фінансові відносини з учителями Яном Ришарським та Мацеєм Каспровичем. Вони вимагали, щоб кошти на книжки не відправляли назад до Кракова, а були поділені між кам’янецькими педагогами, які не бажали залишатися в місті, яке раптово стало російським.
Ірина ПУСТИННІКОВА.