ВІДКРИВАЮЧИ МИХАЙЛА ДЯЧЕНКА

Михайло Михайлович Дяченко, український художник, педагог і громадський діяч, лишив помітний слід у дослідженні українського гончарства та архітектури, підготував перший український навчальний посібник з орнаментознавства (на жаль, не опублікований). Але здобутки цієї не­пересічної особи після завершення активного періоду його діяльності були незаслужено забутими. Під час близько десятилітнього вивчення життєпису та творчо-дослідницьких звершень Михайла Дяченка було знайдено значну кількість джерел, котрі дозволяють детально характеризувати його діяльність у Кам’янці-Подільському.

Уродженець сучасної Черкаської області (народився неподалік від малої батьківщини Тараса Шевченка), виходець із селянсько-інтелігентського середовища, що здобув професійну освіту в Києві, шкільний педагог із трирічним досвідом викладання російської мови, Михайло Дяченко приїхав до Ка­м’янця-Подільського 1907 року 27-літнім і мешкав там близько десятиліття. Це був плідний на творчі здобутки період, коли він відзначився як патріотична, проукраїнськи налаштована особистість і художник, який володів різними техніками.
У новому місті Дяченко опинився в заснованій і очоленій В’ячеславом Розвадовським Кам’янець-Подільській художній школі – одній із небагатьох тоді на теренах України художніх шкіл. Упродовж 1907-1909 (чи навіть 1910) років він викладав у ній креслення та математику, керував практичними роботами з малярства і «вироб­ничою артіллю з учнів школи» та в 1907-1908 роках навчався в цьому закладі. Його прізвище та підпис фігурують у списку учнів, котрі зверталися до Імператорської академії мистецтв для збереження школи і залишення Розвадовського на посаді директора закладу. До речі, з учнів саме Михайло Дяченко в подальшому найбільш реалізувався як художник. Тому вивчення його діяльності відкриває широкі можливості для аналізу ефективності роботи закладу.
Зважаючи на наявні дані, є підстави для висунення гіпотези, що Михайло Дяченко може бути зафіксованим на кількох групових фото, пов’язаних із діяльністю школи. На більшості збережених знімків справді на чільних місцях показано досі не ідентифікованого чоловіка з пишною шевелюрою. На одному він сидить поряд із Розвадовським. На іншому – працює за мольбертом на передньому плані. На третьому – стоїть по цент­ру на задньому плані, спостерігаючи разом із Розвадовським за роботою учнів. Вважаю, що з великою ймовірністю це може бути саме Михайло Дяченко.
Дяченко був активним учасником і помітною фігурою в місцевому просвітницькому русі. Впродовж 1908-1911 років він брав участь у діяльності «другої» Кам’янець-Подільської «Просвіти», зокрема, у тематичних вечірках із читанням рефератів, співами, музикою та танцями, що влаштовувалися двічі на місяць у будинку товариства. Дяченко оздоблював їх власними картинами (наприклад, на сюжет із твору Тараса Шевченка) та портретами (Василя Стефаника, Івана Франка, Тараса Шевченка, Пантелеймона Куліша, Анатолія Свидницького). З 1909 року очолював (рік чи півтора) бібліотеку «Просвіти» і керував (до 1912 року) «художніми» («літературно-мистецькими») розвагами в ній. Наприклад, у лютому 1910 року залу «Просвіти» на вечорницях прикрашав розмальований Дяченком «у гуцульському стилі» «гарний кіоск», в якому продавалися українські картки та книжки. Окрім того, на таких заходах він читав твори української класики (зокрема, новелу Василя Стефаника «Мати») та підготовлені власні переклади, переважно з російської художньої літератури.
Займаючи активну проукраїн­ську позицію, з 1909 року Дячен­ко також збирав і жертвував кош­ти на спорудження пам’ятника Тарасові Шевченку в Києві. Викладаючи й навчаючись у міс­цевій художній школі, а в 1910-1917 роках працюючи у влас­ній студії, розташованій у будинку Островського на Підзамчі, він долучився до навчання малярству місцевих мешкан­ців, створив значну кількість живописних і графічних робіт, зокрема, порт­ретів письменників, ілюстрацій до їхніх творів (найбільше – до віршів Тараса Шевченка), малюнків українських орнаментів.
З 14 лютого і до кінця 1911 року Михайло Дяченко був секретарем нової ради Кам’янець-Подільського «Общества изящных искусств» (діяло в приміщенні колишньої «школи Розвадовсь­кого»). Товариство за його активної участі 24 квітня – 22 травня організувало виставку тво­-рів місцевих художників. На ній експонувалося шість живописних робіт молодого художника на українську тематику («Богдан по дорозі в Кодак», «Думка дів­чини на могилі чумацькій», «Полісун – вовчий бог», «Дівчина», «Поле бойовища», «Катерина»), 162 малюнки з писанок, 29 ском­понованих із писанкового орнаменту узорів вишивок.
Дописувач київської газети «Рада», котрий підписався як А.Б. (цей криптонім використовував львів’янин Андрій Ілліч Жук), усі роботи Дяченка охарактеризував як «надзвичайно цікаві, як з етнографічного, так і з художнього боку», хоча «чогось особливого трудно було б сподіватися, взявши на увагу одірваність Кам’янця од культурних центрів, а також і те, що трохи не всі експоненти» малювали тільки у вільні від служби часи. Висловлювався жаль, що такі роботи можуть «залишитися в альбомі художника, а не будуть видані хоча б картками». Майже одразу після цього шість графічних творів – чотири ілюстрації до поезій Тараса Шевченка («Катерина поглядає – нема та нема…», «Катерина: прости мені, мій братику», «Сотник: то вусами страшенними», «Тополя: «Іди, доню!» – каже мати…») та дві – до «Дум на смерть Шевченка» («Ніч, як ворон», «Літа, квилить…») видали листівками Кам’янець-Подільсь­кі видавництва «Дністер» і Свято-Троїцького братства, та київ­ське «Час» (ескізи вишивок, ском­понованих із писанкових орнаментів). Анонімний дописувач «Ради» загалом, відзначаючи, що видані «Часом» картки справ­ляють гарне враження і безперечно матимуть великий успіх серед публіки, ніби заперечуючи думку попереднього рецензента, зауважив, що малюнки на листівках Михайла Дяченка не мають вартості з етнографічного наукового боку та навряд чи матимуть якусь практичну вартість. Річ у тому, що Михайло Дяченко використав писанкові композиції і перевів їх на канву, значно змінивши. Тому навіть у ті часи було складно вгадати, що мотиви «взяті з писанок, а не з плахти». Безсумнівно, вище охарактеризована діяльність відбувалася під впливом ініціатив В’ячеслава Розвадовського й, не виключено, що колишній очільник рисувальних класів сприяв згаданим виданням.
До речі, перший художній опублікований твір Михайла Дяченка, віньєтка до вірша Марійки Підгірянки «Вечір», побачила світ 1909 року в часописі «Україн­ська хата». А 1911 року березневий номер журналу «Женское дело» (Москва), присвячений роковинам Тараса Шевченка, опублікував чотири копії з акварелей Михайла Дяченка – ілюст­рацій до «Катерини», «Утопленої», «Відьми» та «Тополі».
З 1910 року Михайло Дяченко почав публікувати статті в періодиці. До 1913 року він опублікував близько десяти статей у подільських газетах та київській «Раді» на резонансні теми: про пересувні виставки, кустарну промисловість, Тараса Шевченка, галицьке життя. 1911 року було опубліковано тези доповіді на Всеросійському з’їзді художників у Петербурзі, що засвідчують глибоке розуміння ним проблем тогочасної системи художнього виховання мас. Запропонована Дяченком програма викладання малювання в навчальних закладах, за оцінкою невідомого коментатора тез, «уповні узгоджується з сучасними поглядами на мету та завдання цього навчання». Митець наголошував на необхідності реформування художньої освіти, викликаної «повним художнім невіглаством російського суспільства, з інтелігентськими колами включно», коли «більшість російських художників, не знаходячи опори в суспільстві» мають «сумну долю», «багато талановитих людей гинуть». Очевидно, песимістичні настрої щодо дійсності певною мірою відображали досвід молодого митця, котрий потрапив після ідеальних умов художнього зрос­тання, створених під час навчання, у реальний світ.
У грудні 1911 року Михайло Дяченко взяв участь у художній виставці в Києві. Журналіст і гро­мадський діяч Максим Гехтер у статті про виставку назвав його серед «видатніших українських художників». Експоновану картину «Полісун – вовчий бог» високо оцінила Олена Пчілка у стат­ті, присвяченій виставці. На її думку, малюнок Дяченка був «ду­же інтересний». «З технічного бо­ку» його «виконано дуже добре». Хоча художник обрав фантастичну тему, але лісового «духа» намальовано таким, яким він «повинен був повстати в простодушній народній думці». Полі­суна зображено на околиці зимового лісу серед «голого, обмерзлого листя» таким чином, що спочатку його не помітно. Лише коли придивитися, то «з того химерно-простягненого й покрученого гілля виникає постать». До речі, одразу ж цю картину було придбано.
В автобіографії від 22 листопада 1929 року написано, що Михайло Дяченко опублікував у «Раді» статтю про «Граматику русского языка» Бендасюка (1909 рік). Автор «Грамматики русского литературного языка для русских в Галичине, Буковине и Угрии» (Львів, 1909) Семен Бендасюк був російським шпигуном, одним зі «стовпів» моск­вофільського руху на території Галичини. Після перегляду випусків «Ради» було знайдено лише одну статтю з таким змістом «Русский язык» москвофілів», опубліковану 20 жовтня 1911 року. Хоча статтю підписано криптонімом М.Б., вважаю, що її авто­ром був саме Михайло Дяченко.
Про те, що автор публікації мешкав на Поділлі, свідчать посилання в тексті на дві статті в газеті «Подолянин». Та й Дяченко добре розумівся на граматиці російської мови, оскільки кіль­ка років викладав її в різних навчальних закладах. Не дивно, що його вразили «перли» підручника, за яким, на думку москвофілів, можна було «вивчитися літературному «русскому языку». Окремі недолугі вислови було наведено в статті, яка закінчується промовистим висновком:
«Може б, побачивши дійсні почуття москвофилів, наші «слав­нозвістні» діячі повірили б д-ру Ів. Франкові що «всі ми – русофіли», та й не плели таких дурниць, як п. Борей в «Подолянині», що обвинувачує «украйнофилов» в шпіонажі на користь Австрії. Не такий-то рай в Австрії, щоб дуже вже так туди тягло нас… А Савенко там таки в «Подолянині» писав, що всі болгари – русофіли, але разом з тим щирі прихильники «національного егоїзму» і не рахує їм це за вину, бо, мовляв, політика Росії до цього довела їх. Чому ж і нам не мати цього «національного егоїзму»? Від цього ще дуже далеко до зради, до сепаратизму, точнісінько як «галицко-­русскому наречію» до російської літературної мови».
1912 року Михайло Дяченко почав працювати на посаді «художника-рисовника» Подільсь­кого губернського земства, яку з перервами обіймав до 1917 року. Перерви були обумовлені тим, що його призначали на посади завідувача земського відділу на Київській виставці 1913 року та помічника завідувача страхової статистики в Подільському губернському земстві. До речі, 1913 року Михайло Дяченко опублікував об’ємну статтю про кустарну промисловість на виставці 1913 року в Києві (поки що її не знайдено). Про здобутки Дяченка на цих посадах теж поки що відомостей не маємо. Очевидно, саме під час роботи на посаді земського художника він створив близько 100 малюнків Дністра на замовлення особи, «що готувала опис Дністра». Але ця особа загинула у Першій світовій війні, і малюнки «стали нікому не потрібними». Зокрема, перед 1913 роком він створив картину «Дністер біля Макаровки». Можливо, до того часу відноситься й малюнок, згаданий у датованому 1926 роком списку творів художника, «печі і коптьора» в «с.Ніжній» (Бессарабія, очевидно, сучасне село Нижнів). Безперечно, що в цей час Михайло Дяченко займав активну громадську позицію, про що свідчить факт потрапляння 1915 року під «гласний» нагляд поліції.
1913 року припинився злет Дяченка як живописця. На мою думку, чи не головною причиною цьому стало вислання вчителя і покровителя митця, В’яче­слава Розвадовського, як неблагонадійного до Ташкента та взагалі несприятлива для про­українських діячів атмосфера в Російській імперії. Того року він узяв участь із двома роботами у виставці українських художників у Києві. Одна з них, «Місячної ночі», зазнала нищівної критики Миколи Вороного. Завдячуючи їй, можна побачити, очима критика, одну з живописних робіт художника. Він назвав її ляпсусом виставки, що «вносили ди­сонанс в загальний тон, непоказний, але рівний і доволі витриманий…, псували гармонію, … ніби кричали, ображаючи естетичний смак». Що ж так вразило критика в цих роботах? Пе­редовсім, відсутність «життя, художньої правди» і наявність «вимушеності і фальші». Поза зображеної на картині Михайла Дяченка дівчини в сорочці, кот­ра, підвівшись з ліжка, визирала у вікно на місяць, на думку Миколи Вороного, була «така штучна, ненатуральна», що здається, дівчина ось-ось не втримається і впаде, а тим часом у всьому тілі та у виразі лиця напруження не пізнати. Знайти цю роботу чи її зображення, щоб оцінити об’єктивність суджень, не вдалося. Але після цієї виставки Михайло Дяченко вже не фігурував у документах як жи­вописець. Можливо, він не витримав нищівної критики.
1917 року Дяченко виїхав з Ка­м’янця-Подільського. На жаль, нині знайдено тільки уривчасті відомості про його діяльність того і більшої частини наступного року. В документах він писав, що працював у 1917-1918 роках як помічних контролера дорожніх робіт у Румунії та Бессарабії в польовому контролі. Очевидно, як і більшість тогочасних чоловіків призовного віку, він потрапив у вир Першої світової війни. 1917 року територією тогочасної Румунії та Бессарабії про­ходив Румунський фронт і перебували війська російської армії. У їхньому складі, очевидно, й перебував Дяченко, але не військовим. Принаймні, в документах написано, що у війську він не служив. Після того, як румунська армія захопила Бессарабію наприкінці 1918 року, Михайло Дяченко переїхав до Києва.

Анатолій ЩЕРБАНЬ, доктор культурології,
кандидат історичних наук, завідувач кафедри історії, музеєзнавства
та пам’яткознавства у Харківській державній академії культури.