ВИХВАТНІВЦІ
Коротку довідку про Вихватнівці (25 рядків) вміщено в книжці «Парафії та церкви Подільської єпархії», виданій 1901 року в дев’ятому випуску «Праць Подільського єпархіального історико-статистичного комітету» під редакцією священника Юхима Сіцінського. Село, а точніше парафія належала до другого благочинного округу Ушицького повіту Подільської губернії Російської імперії. Невдовзі комітет став товариством, а нумерацію «Праць» було збережено. 1911 року Юхим Сіцінський в одинадцятому випуску «Праць Подільського церковного історико-археологічного товариства» розпочав описувати парафії та церкви Ушицького повіту. Тепер описові парафії, центром якої були Вихватнівці, присвячено не 25 рядків, а сім сторінок. Тож порівняємо описи Вихватнівців 1901 та 1911 років.
ПОХОДЖЕННЯ НАЗВИ
1901 рік: Вихватнівці – село в 22 верстах від губернського міста Кам’янця-Подільського на схід. Розташоване в значній частині на високій рівнині, що знижується крутими схилами до струмка, який впадає в річку Дністер. Гористість місцевості, велика кількість лісу та джерельна вода – умови більш ніж сприятливі для здоров’я. Грунт – чорноземний та глинисто-піщаний, зручний для садівництва.
1911 рік: Вихватнівці (інші назви – Вихватинці, Вифатинці, Вихватні) – село в п’яти верстах від містечка Китайгорода на північний схід і в 22 верстах від Кам’янця-Подільського. Розташоване частково на високій рівнині, частково на схилах, по обидва боки струмка, який витікає з колодязя зі східного боку села і в двох верстах від нього впадає в річку Тернаву. Народ пояснює назву села від слова «вихватні» – коржі, приготовлені нашвидкуруч, які вихоплюють із печі не лопатою, а руками. Таку назву села, за поясненням народу, дано тому, що мешканці цього села були бідними, завжди зайнятими роботою на панщині, тому пекли собі хліб тільки у вигляді «вихватнів». Грунт Вихватнівців і навколишніх полів чорноземний, місцями глинистий, зручний для розведення садів, якими і рясніє село.
Версію, що назву Вихватнівців народ пояснює словом «вихватні» повторює архівіст Іван Гарнага у циклі статей «Звідки пішла назва», розпочатих 1971 року в місцевій газеті «Прапор Жовтня».
Зауважимо, що в тодішній Подільській губернії було село зі схожою назвою: не Вихватнівці, а Вихватинці. Село Вихватинці належало до другого благочинного округу Балтського повіту. Нині це село в невизнаній Придністровській Молдавській Республіці, в Рибницькому районі. 1901 року в «Працях» зазначено, що невідомо, звідки отримало назву село Вихватинці. Старожили ж стверджують, що село так названо тому, що первісно його мешканців, волею тодішнього поміщика, вихвачено з різних місць своєї батьківщини та поселено тут.
ПАРАФІЯ
1901 рік: До 30-х років XIX століття парафія складалася з одного села Вихватнівців, але потім приєдналася парафія села Дерев’яне з присілками Гелетина та Гуцули. У пізніший час утворилися і приєдналися ще два присілки: Погоріла та Залісся, або Новосілля.
1911 рік. До парафії Вихватновецької церкви належать село Дерев’яне, село (у тодішній термінології Російської імперії «деревня») Погоріла і селища Гоцули (саме через «о»), Гелетина, Вихватновецький Яр і Залісся. Кожному з цих сіл та селищ присвячено окрему статтю (наприклад, Заліссю, або Новосіллю – три рядки, а Вихватновецькому Яру, або Тарасівці – десять рядків).
НАСЕЛЕННЯ
1901 рік: Всього населення в парафії (тобто, з усіма селами та селищами): православних – 1005 чоловіків і 1018 жінок, католиків – до 500 душ.
1911 рік: Православних мешканців (тільки у Вихватнівцях) 1909 року було 660 чоловіків і 667 жінок, всього 1327. 1906 року було (зокрема й католиків) селян 1391 обох статей при 297 дворах. За переписом 1897 року було грамотних чоловічої статі 17%, жіночої – 3%.
ІСТОРІЯ
1901 рік: Вихватнівці трапляються в історичних документах із другої половини XVI століття.
1911 рік: Вихватнівці трапляються в історичних документах з половини XVI століття. Близько цього часу село належало Миколі Пясецькому, інакше Призвоцькому. Продано ним Миколі Карабчиївському, що володів значними маєтками в західному Поділлі. За податковими списками XVI століття Вихватнівці значилися так: 1565 року вони належали Добеку, було землі тут два плуги, або лани, а 1578 року село ділилося на дві частини: якогось земського судді та Георгія, в кожній частині було по одному плугу. У XVII-XVIII століттях Вихватнівці входили до складу маєтків Потоцьких, яким належали Китайгород та інші довколишні села, тобто Вихватнівцями володіли Андрій Потоцький, потім сини його Станіслав-Ревера і Ян; останній 1638 року віддав свою частину Станіславу. 1661 року у Вихватнівцях, що належали Потоцькому, було тільки два дими.
Під 1734 роком знаходимо звістку, що орендним власником Вихватнівців був Адам Ломжинський. Цього року, під час народного обурення, двоє дворян Погорецький та Кудієвський і селянин Петро Швець напали на селянина Вихватнівців Степана Палія, мельника на річці Студениці, та розграбували його майно.
У XVIII столітті власники Вихватнівців були ті ж, що і Китайгорода, Потоцькі, Мрозовицький (мешкали в Китайгороді) та Кроковські. Близько 1868 року Вихватнівці належали вдові Кроковській, що мешкала в селі Курівка Проскурівського повіту. Потім у Вихватнівцях володіли землями Мнішки, Сідельниць-
кі й інші. Тепер тут володіють: дворянка Марія Ахіллесівна Коцебу (проживає в місті Пензі) – 1542,54 десятини і п’ять товариств селян – 457,67 десятини; надільної селянської землі 1014,43 десятини, церковної 38,68 десятини.
Біля села, при дорозі в Китайгород, є кам’яний хрест, поставлений селянином Мойсеєм Дмитровичем Білявським у пам’ять про звільнення селян від кріпацтва; на хресті такий напис (наводимо мовою оригіналу):
«19 февраля 1861 года. Предки ваши желали, дабы видеть день свободы, и не видели, и слышать о дарованных вам в он, и не слышали. Блаженны очи, видящие день сей, день свободы, его же видите вы: бдите же и молитесь! О, измена десницы Вышнего! Благословен убо буди о дарованной ныне нам свободе ты, Господи, и помазанник твой, августейший монарх наш, Александр II».
У селі є два кургани: один у східній частині села в урочищі «Пасіки», інший – у західній частині, в урочищі «Довжок».
НАВЧАННЯ
1901 рік: У парафії існують школи: міністерська у Вихватнівцях, відкрита 1882 року, церковнопарафіяльна в селі Дерев’яне, відкрита 1892 року, і школа грамоти для дівчаток у Вихватнівцях, відкрита 1898 року. Вечірні заняття з дорослими при міністерському училищі відкриті з 1895 року; велися священником Мозолевським, який багато потрудився для парафії.
1911 рік: Церковна школа у Вихватнівцях була з 1871 року; 1882 року її змінило міністерське народне училище (однокласне), що поміщається нині у власному будинку; 1909 року навчалося в ньому 60 хлопчиків і 16 дівчаток.
ЦЕРКВА
1901 рік: Вихватневецька старовинна церква, дерев’яна, згоріла 1839 року. Замість неї побудовано 1842 року церкву також на честь Покрови Богородиці, дерев’яну. Вона існує і понині (1901 рік). Влаштовано церкву засобами парафіян, для чого куплено стару церкву в містечку Миньківцях. Побудовано її за планом згорілої, на її ж кам’яному фундаменті, хрестоподібно, дзвіниця також дерев’яна.
1911 рік: Церква у селі Вихватнівці в першій половині XVIII століття була на честь Успіння Божої Матері; будівля була дуже убога, крита соломою. Візитатор 1741 року зобов’язав парафіян покрити церкву Гонтом протягом пів року, під загрозою заборони здійснення в ній богослужіння. Того 1741 року парафіян було 20; церковної землі для священника було на 16 днів і 10 косарів. Крім того, був садок на церковному цвинтарі та город при садибі. 1746 року церкву ремонтували, вона покрита Гонтом, але 1748 року ще не було іконостасу. Парафіян того 1748 року було 30. 1759 року церква так описана у візиті: «дерев’яна, дубова, при трьох куполах, пристойної структури, в стінах міцна, а по дахах вимагає лагодження, побудована засобами парафіян». Того 1759 року парафіян було 44; землі для священника було у 18 ділянках, поля на 32 дня і сінокосу на 17 косарів; крім того, було «пасічисько», «коноплисько», садиба із садом і городом та особливо другий город.
1791 року Вихватновецька церква підлягає праву патронатства Миколи й Олени Мрозовицьких. Вона була вже однокупольна, очевидно, перероблена з трикупольної внаслідок старості. Того ж 1791 року 25 травня Іоанном Рожаловським, кам’янецьким кафедральним каноніком, закладено нову з дубового дерева церкву на честь Покрови Пресвятої Богородиці й до часу візити 1791 року виведену до вікон. 1791 року було парафіяльних дворів 83; парафіян, які були в сповіді, 371 і дітей 76. Розпочату 1791 року церкву закінчено 1794 року, як писалося в церковних документах. Церква ця обернена в православну, з приєднанням до православ’я всієї парафії, 1795 року, коли призначено і православного священника Костянтина Громовича. 27 березня 1839 року церква в селі Вихватнівці згоріла, внаслідок залишеної непогашеної в церкві свічки.
1841 року старанням тодішнього священника Софронія Бохневича на фундаменті старої згорілої церкви збудовано нову дерев’яну церкву, присвячену на честь Покрови Пресвятої Богородиці. Ця церква влаштована зі старої церкви, придбаної в містечку Миньківцях разом із триярусним іконостасом, який був поставлений у Вихватновецькій церкві. Церква ця спочатку була крита гонтом, а тепер бляхою; має завширшки 8 аршин, завдовжки з притвором 25 аршин; однобанна; вівтар п’ятигранний. 1879 року влаштовано новий двоярусний іконостас. Дзвіницю окремо від церкви побудовано в XVIII столітті; на ній є (1868 рік) дзвін вагою 33 фунти з написом: «1741 року цей дзвін купив Стефан Загорієнко з синами своїми за відпущення гріхів».
1832 року до Вихватновецької церкви приписані церква і парафія сусіднього села Дерев’яне, і це село разом із Вихватнівцями становить одну парафію донині (1911 рік).
СВЯЩЕННИКИ
Вказано тільки для 1911 року.
Священники церкви у селі Вихватнівці були:
Федір Васильович, до 1740 року.
Михайло Грошович, 1740-1759 роки, висвячений в Уневі 1740 року; введений у парафію деканом Китайгородським Іоанном Пліським.
Петро Волянський, до 1780 року.
Йосип Рожаловський, 1786-1794 роки, висвячений уніатським єпископом Петром Білянським 1786 року за презент Миколи й Олени Мрозовицьких.
Костянтин Семенович Громович, 1795-1798 роки, навчався в латинських школах у класі синтаксису, висвячений архієпископом Парфенієм 1795 року; 1798 року переміщено в село Дерев’яне.
Онуфрій Семенович Маркевич, 1798-1832 роки, навчався в Барському базиліянському училищі, висвячений єпископом Іоанникієм 1798 року; з 1818 року був благочинним.
Софроній Бохневич, 1732-1848 роки, зять попередника священника Маркевича, навчався в Подільській духовній семінарії у класі філософії, висвячений 1828 року; 1832 року, після смерті тестя свого, прийняв Вихватнівці; помер 1848 року від холери, яка тоді лютувала.
Яків Бєлінський, 1848-1868 роки, зять попередника священника Бохневича, закінчив курс Подільської духовної семінарії; висвячений 27 червня 1848 року у Вихватнівцях після смерті тестя.
Василь Виноградов, 1868-1871 роки, протоієрей, кандидат Київської духовної академії, переміщений із Кам’янецького кафедрального собору; помер у Вихватнівцях.
Павло Мозолевський, 1871-1900 роки, закінчив курс Новгородської духовної семінарії;
у 1865-1871 роках був дияконом у місті Валдаї Новгородської губернії; 1900 року зняв із себе сан священника.
Яків Григорович Чуперкін, 1900-1903 роки, закінчив Подільську духовну семінарію 1882 року, був священником
у містечку Чемерівцях Кам’янецького повіту в 1883-1887 роках, потім – у Куражині Ушицького повіту, помер у Вихватнівцях 1903 року.
Афанасій Георгійович Компанський, 1903-1909 роки, закінчив Подільську духовну семінарію; 1909 року переміщено в село Слободо-Ободівку Ольгопільського повіту.
Герман Євгенович Круковський, з 1909 року, закінчив Подільську духовну семінарію 1896 року; висвячено 13 липня 1897 року в село Чаньків Ушицького повіту, звідки переміщено у Вихватнівці.
Як пише журнал «Православне Поділля», 24 березня 1914 року Германа Круковського переміщено на друге місце священника до Браїлівського жіночого монастиря, а його місце у Вихватнівцях посів 9 травня 1914 року Лука Піснячевський.
ДИЯКОНИ ТА ПСАЛОМЩИКИ
Вказано тільки для 1911 року.
Дияконами і псаломщиками у селі Вихватнівці були:
псаломщик Савелій Кліпуновський, 1871-1880 роки (помер у Вихватнівцях);
диякон Євген Кліпуновський, 1880-1890 роки, син попередника, переміщено в село Борсуківці Ушицького повіту;
псаломщик Олександр Барвінський, 1890-1896 роки, переміщено в містечко Зіньків Летичівського повіту;
диякон Кл. Валявський, 1890-1896 роки, переміщено в село Привороття Ушицького повіту;
диякон Віталій Свідзінський, з 1898 року.
Як пише журнал «Православне Поділля», Віталій Свідзінський вийшов за штат 26 листопада 1910 року, в 1911-1916 роках псаломщиком був Климент Корницький, а після нього виконував цю посаду Діонісій Марценюк.
ГЕРОЙ СОЦІАЛІСТИЧНОЇ ПРАЦІ
Майбутній Герой Соціалістичної Праці Іван Франценюк народився 1 грудня 1927 року в селі Вихватнівці, але незабаром став міським жителем. Іван Васильович пішов стопами батька, ставши металургом. Його трудова біографія починалася в роки війни. Підлітком він ремонтував на заводі танки. Шлях у металургії почав помічником вальцювальника. 1951 року Франценюк закінчив Жданівський металургійний інститут і став працювати технологом на Воронезькому заводі імені Калініна. Після недовгої роботи на Новолипецькому заводі його направили в Магнітогорськ. 1956 року він повернувся на Новолипецький металургійний завод. У рядових металургів про Івана Франценюка відразу склалася думка як про гарного керівника, який прекрасно розбирався в тонкощах виробничого процесу і уважно ставився до людей. Він мав феноменальну пам’ять, тримав у голові тисячі прізвищ, цифр, технічних характеристик, найменувань деталей і агрегатів. 1964 року Франценюк став головним прокатником, а наступного року – головним інжене-ром підприємства. У березні 1978 року наказом міністра чорної металургії Франценюка призначено директором заводу.
З 1989 року він – генеральний директор комбінату. Іван Васильович – автор 12 книг, 173 наукових публікацій, володар 152 авторських свідоцтв і 27 патентів на винаходи. Доктор технічних наук Франценюк був тричі академіком: дійсним членом Російської інженерної академії, Міжнародної академії лідерства в сфері бізнесу та управлін-ня, Академії природничих наук РФ. Його звершення відзначено званнями Героя Соціалістичної Праці, заслуженого і почесного металурга Росії, Державною премією СРСР. Серед численних регалій і нагород Івана Васильовича також два ордени Трудового Червоного Прапора, ордена Жовтневої революції, Дружби народів, Сергія Радонезького, «За заслуги перед Вітчизною» II і III ступенів. Він – «Почесний громадянин міста Липецька» і «Почесний громадянин Липецької області», а майдан біля Палацу культури металургів ще за життя Франценюка названо його іменем. Іван Васильович помер 9 лютого 2005 року. Йому було 77 років.