ЗУСТРІЧ У ВИХВАТНІВЦЯХ, ЯКА НЕ ВІДБУЛАСЯ

7 березня 1923 року в Радянській Україні запроваджено новий адміністративно-територіальний поділ. Ліквідовано повіти та волості, які були в Російській імперії, замість них створено округи та райони. Зокрема, на території сучасної Хмельницької області встановлено три округи – Кам’янецький, Проскурівський та Шепетівський. До складу Кам’янецького округу, центром якого було місто Кам’янець-Подільський (або, як тоді офіційно писали, Кам’янець-Подільськ), увійшло 17 районів. Серед них Довжоцький (нині розрісся до Кам’янець-Подільського району) та Китайгородський (ліквідований 3 лютого 1931 року). У Китайгородському районі розпорядженням Кам’янецького окружного виконкому від 20 травня 1923 року сформовано 17 сільських рад, серед них – Китайгородську з центром у Китайгороді, Врубловецьку з центром у Врублівцях та Вихватновецьку з центром у Вихватнівцях.
Саме Китайгородський район став улітку 1923 року місцем полювання Державного політичного управління (ДПУ, раніше НК – Надзвичайна комісія, чи звична нам російська абре­віатура ЧК – Чрезвычайная комиссия) на найлютішого ворога Радянської України – генерал-хорунжого Армії Української Народної Республіки (УНР) Юрка Тютюнника (його хрестили як Георгія, але він вимагав, щоб його називали по-народному – Юрком). Річ у тому, що Китайгородський район межував тоді з Румунією (або, як колись казали, з боярською Румунією), зокрема із придністровським селом на румунському боці Нагоряни (нині Чернівецької області), а саме в Румунії мешкав Юрко Тютюнник, а Нагоряни були місцем переправи з румунського на радянський берег – у село Врублівці. Тютюнника чекісти мали виманити на територію Радянської України, а місцем зустрічі з активістами так званої міфічної Вищої військової ради (ВВР), створеної ДПУ, призначили Вихватнівці.

ЛЕГЕНДА ДЛЯ ГЕНЕРАЛА

Уперше документальну повість «Легенда для генерала» – про операцію із виманюванням на Радянську Україну та затриманням Юрка Тютюнника – опуб­лікував харківський журнал «Прапор» в №11 за листопад 1981 року. Її автори – письменник Анатолій Михайленко (1939-2007), який у 1984-1993 роках був головним редактором журналу «Україна», та старий чекіст, полковник у відставці Андрій Ткаченко (народився 1910 року, рік смерті невідомий). Звісно, що писав повість Анатолій Григорович, а подавав чекістські матеріали Андрій Купріянович. Рівно через рік ці ж автори теж у журналі «Прапор», у листопадовому номері за 1982 рік, надрукували продовження документальної повісті – «З чужого берега». У ній ішлося про вилучення архіву Юрка Тютюнника та вивезення на Радянську Україну дружини генерала Віри Андріївни Тютюнник (уродженої Левицької) та двох його малолітніх доньок – Ольги (1918 року наро­дження) та Галини (1922 року народження).
1984 року в київському видавництві «Молодь» побачила світ книжка «Легенда для генерала» накладом 65 тисяч примірників, яка об’єднала дві час­тини, що друкувалися в журна­-лі «Прапор». 1986 року з’явив­ся аудіозапис цієї книги. Текст читав український актор дубляжу, диктор, телевізійний і радіо­ведучий та журналіст Микола Козій (1941-2020). Ще двічі повість видано у збірниках про чекістів: «Шляхами чекістської долі», 1988 року, українською мовою, та «Ваш ход, генерал…», 1991 року, російською мовою.
Звісно, що повість «Легенда для генерала» написано з радянських позицій, зовсім чужих сучасній Україні. Є й фактичні помилки, бо автори не історики. Так, сказано: «УНР – так звана Українська Народна Республіка, проголошена петлюрівською буржуазно-націоналістич­ною Центральною Радою в лис­топаді 1917 року». Яка ж Цент­ральна Ра­да була петлюрівсь­кою, якщо її з першого дня до кін­ця існування очолював видатний український історик Михайло Грушевський, а головою Ради Народних Мі­ністрів із 28 червня 1917 року до 30 січня 1918 року був видатний український письменник Володимир Винниченко. Далі: про секретаря вигаданої Вищої військової ради Андрієвського сказано: «Він чув від Петлюри, що Андрієвський великий чепурун, а Петлюра знав, бо разом з паном Андрієвським колись засідав у Директорії». Так, Опанас Михайлович Андрієвський (1878-1955) був членом Директорії, очолюваної Володими­ром Винниченком, до складу якої входив Симон Петлюра, але з 1920 року мешкав у Чехословаччині та Австрії, тож улітку 1923 року ніяк не міг бути в Радянській Україні. Його б негайно заарештували, і навряд чи він дожив до 1955 року.

ВИПРАВДАННЯ МИХАЙЛЕНКА

2004 року Анатолій Михайленко видав книжку художньо-­публіцистичних нарисів «Моя ти доле чорнобрива». У ній він подає історію створення повісті «Легенда для генерала»:
«На партійному обліку в «Україні» стояв старий чекіст, який пройшов війну, полковник Андрій Куп­ріянович Ткаченко. Це була людина з добрими мудрими очима і такою прозорою сивиною, що, здавалося, його голова світилась. Після служби в органах він став на партійний облік у журналістську організацію тому, що пробував писати і дещо друкував у нас про своїх колег-чекістів. Може, з нього був би непоганий журналіст, але вже було пізно. Володіючи багатими і нам недоступними фактами, він не міг їх викласти у належній формі для публікації у масовому журналі. Тож у цьому ми йому суттєво допома­гали…
У ту пору я вже видав кілька власних публіцистичних книжок та літературних записів, писав оповідання і повісті, хоч поки що в шухляду, тож, очевидно, наш тодішній головний Василь Григорович Большак і порадив Андрію Купріяновичу запропонувати співпрацю зі мною. Так ми написали вдвох за зібра­ними ним матеріалами документальну повість про молодіжне підпілля в Києві у період окупації, яке за матеріалами, що були в архівах КГБ, відкрив Ткаченко… Книжка «Повертайтеся живими» незаба­-ром вийшла у «Політвидаві». Окрилений Андрій Купріянович – його прізвище на обкладинці стояло поряд з моїм, – запропонував нову, несподівану для мене тему: розказати, як чекісти виманили на радянську територію сподвижника Петлюри і начальника його штабу, активного борця проти радянської влади генерал-хорунжого Юрка Тютюн­ника.
– Матеріалів про нього в КГБ ціла шафа, – розповідав Ткаченко. – Але ви познайомитеся тільки з тими, де розповідається, як складно було обманути генерал-хорунжого, щоб вивести його з Румунії в Украї­ну і арештувати. Справді, незабаром я одержав від нього кілька тек з документами. В основному це були копії докладних, крок за кроком, звітів про цю операцію, але де­які рядки були акуратно вирізані лезом.
Матеріали мене зацікавили. Операція була і винахідлива, і драматична, сюжет справжнього детективу, за якими тоді полювали і журналісти, і письменники. В окремій течці були оригінали листів, якими в ході операції і вже опинившись на радянській території, обмінювався генерал-хорунжий із дружиною. Вони були настільки мудрі й людяні, так видавали людину, що в моїй уяві образ бандита, як його трактувала тодішня ідеологія, миттю зник, і я вже бачив добру зако­хану людину. Не листи, а поема кохання у прозі… Досі шкодую, що довелося їх повернути Ткаченкові, а він – y КГБ, навіть копій не зняв. Але вони мимоволі вплинули на моє, вірніше – наше змалювання образу ворога радянської влади петлюрівця Тютюнника. Він у нас вийшов розумною людиною, порядною і довірливою, – ця довірливість його i загубила. Тож основою документальної повісті «Легенда для генерала» стало не розвінчання націоналістичної еміграції, а техніка його обману радянською владою.
Звичайно, я прочитав не тільки надані Ткаченком архіви, а і все, що публікувалося у відкритій пресі. Між тим і тим була суттєва розбіжність. За документами, агенти розробили і здійснили складну операцію: підіслані чекісти змогли переконати Тютюнника, що перебував тоді то у Варшаві, то в Румунії, що в Україні створено розгалужене антирадянське підпілля, яке готове збройно виступити проти радянсь­кої влади, але немає такого керівника, який би повів до перемоги над більшовиками. Пригнічений поразками національних визвольних змагань і життям в еміграції, Юрко Тютюнник піднісся духом. І після тривалих і важких сумнівів та роздумів, про які відкрито писав дружині, він нарешті переплив Дністер. На радянському боці його одразу змусили написати зречення від боротьби з радянською владою.
Офіційна ж версія була інша: генерал-хорунжий сам перейшов на бік радянської влади і відступився від боротьби, до чого закликав і тих своїх однодумців, які залишилися в еміграції.
Я поділився своїми сумнівами із співавтором.
– Якщо писати про хід операції, то це заперечуватиме офіційну версію, за якою Тютюнник сам перейшов на бік радянської влади.
– Пишіть, а потім я візьмуся за діло, – незворушно відповів Андрій Купріянович.
Я повірив у його можливість спростувати офіційну версію зради Тютюнника і з ентузіазмом засів за роботу, яка призупинилась аж тоді, коли верстка книжки опинилася в Головліті. Зусиль мого співавтора, аби переконати цензуру, його полковницького звання і стажу роботи в органах, знайомства з великими кадебістськими чинами виявилося замало, щоб переконати цензорів. Вони вимагали дотримуватися офіційної версії, навіть знайшли й показали тодішнє повідомлення у «Правде». Але ж ця версія суперечила всьому, про що розповідалося у повісті, бо коли, за офіційною версією, Тютюнник сам перейшов на бік радянської влади, то навіщо було город городити з такого складною операцією?
Наближалося до того, що набір книжки треба було нищити. Ми гарячково пропонували різні варіанти виходу із ситуації, але вони не влаштовували цензорів, їхні – нас, бо тоді треба було писати зовсім іншу річ.
Дотепер не знаю, як сталося, що цензори погодились із запропонованим мною варіантом. Повість (без будь-яких змін) закінчується тим, як Тютюнника чекісти беруть попід руки вже на радянському боці Дністра, а замість епілогу ми подаємо офіційне повідомлення у «Правде».
Невже ніхто не помітив кричущу невідповідність оповіді і її епілогу? Не знаю. Але так книжка і вийшла. Цензурі тих змін виявилося досить, а ми себе заспокоїли тим, що розумний читач розбереться, що й до чого».
Навряд чи розумний читач розбереться, якщо на Юрка Тютюнника та Симона Петлюру в книжці вилито стільки бруду. Цей бруд затьмарить собою все. Навіть в анотації сказано, що Юрко Тютюнник – це «лютий ворог радянської влади, майстер зрад, змов, заколотів і повстань проти Радянської України». Тож виправдання Анатолія Михайленка видаються непереконливими. Радянська цензура чітко знала своє діло. Якими б чесними не були Михайленко та Ткаченко, але вони були вірними гвинтиками системи, тож мусіли безбожно брехати.
До речі, Юрія Йосиповича Тютюнника, розстріляного 20 жовт­ня 1930 року в Москві, реабілі­товано 28 листопада 1997 ро­ку як жертву політичних репресій.
Листи Тютюнника до дружини, інші його листи та листи до нього опубліковано у 616-сторінковому виданні «Юрій Тютюнник: від «Двійки» до ГПУ: документи і матеріали», виданому 2011 року в Києві.

З ПОГЛЯДУ ІСТОРИКА

2011 року український історик Ярослав Файзулін опублі­кував статтю «Юрко Тютюнник і оперативна розробка органів ДПУ «Справа №39», в якій на основі розсекречених архівних матеріалів розкрив усі деталі чекістської операції. Висновок Ярослава Миколайовича такий:
«Як свідчить здійснене нами дослідження, протягом серпня 1922 – червня 1923 років радянськими органами держбезпеки проводила­ся оперативна розробка «Справа №39»… Під виглядом співробітників таємної антибільшовицької організації «Вища військова рада» агентам ДПУ вдалося пробратися до підпільної антибільшовицької мережі, яку на початку 1922 року намагався відновити Тютюнник і його прибічники. Шляхом чітких і ретельно продуманих оперативних дій чекісти втягнули в оперативну гру людей із найближчого оточення генерала. Частину з них було завербовано, інші ж – виконували завдання чекістів, не усвідомлюючи того. Таким чином, Тютюнника переконали в існуванні в Україні значного повстанського центру і загальноукраїнської повстанської організації, яка мала свої осеред­ки в різних галузях суспільного жит­тя – війську, навчальних закладах, українських селах, і він мав очолити її. Тютюнник сподівався використати «ВВР» для підняття загального повстання і повалення радянської влади. Однак, після переходу кордону його заарештувало ДПУ. Під тиском Тютюнник погодився на співпрацю з радянськими органами: написав листи «покаяння», перевіз в УСРР свою родину і передав ДПУ особистий архів, який був використаний для дискредитації українського національного руху».

ВИХВАТНІВЦІ

У повісті «Легенда для генерала» в Кам’янці-Подільському чекіст Журинда (насправді Микола Галактіонович Ніколаєв-­Журид) інструктує чекіста Заярного, давно завербованого ЧК, який проте для Юрка Тютюнника був сотником Грицьком По­повим:
«Андрієвський зустрівся в Києві з довіреною особою Тютюнника – сотником Кузьменком-Титаренком і з його розповіді зробив висновок, що принципових заперечень проти зустрічі у Тютюнника немає. Навіщо ж зволікати?.. Якщо він запитає, як члени ради добиралися до кордону і де вони тепер, ти мусиш дати вичерпну відповідь. Андрієвський, Мар’яненко, ти, а також зв’язкі­вець із загону Стахіва – Олександр Стахів з Києва виїхали поїздом до Жмеринки. У Жмеринці ти з ними попрощався і самотужки рушив на Кам’янець-Подільський, де й перебрався через Дністер на переправі Дудкевичів. Інші з Жмеринки їдуть на Бар, далі – до Ялтушків і там зв’язуються із загоном Петра Стахіва, який уже їх чекає. З Ялтушків по заздалегідь розробленому маршрутові – Підлісний Ялтушків, Жванець, Вихватнівці, – вони таємно пробираються в ліс і на північному сході від Китайгорода замасковуються й чекають».
Тут автори, не знаючи географії Поділля, помиляються: замість Жванця, який не лежить по дорозі з Підлісного Ялтушкова до Вихватнівців, треба вказати Жванчик.
Гриць Попов (він же чекіст Заярний) пише Юрку Тютюннику:
«Вельмишановний Юрію Йосиповичу. Я прибув у Нагоряни. ВВР у складі восьми чоловік разом зі мною виїхала на станцію Бар, звідти – в район села Підлісний Ялтушків, потім, об’єднавшись із загоном Петра Стахіва, ВВР виїжджає до села Вихватнівці, що на північний схід від Китайгорода».
Заярний запевняє Тютюнника: «Нарада відбудеться у Вихватнівецькому лісі. В повній безпеці».
Перед самою відправкою на радянський берег Дністра Петро Стахів каже Юрку Тютюннику: «Наближається світанок, а нам ще треба буде їхати від Дністра у Вихватнівецький ліс. Вдень це небезпечно…»
Але Юрко Тютюнник не доїхав ні до Вихватнівців, ні до Вихватновецького лісу. Його заарештували чекісти на березі Дністра…