Субота, 04 Грудня 2021 р.
27 Серпня 2021

МЕМУАРИ ІЗ ЗОШИТА

1 ВЕРЕСНЯ – ПОЧАТОК ДРУГОЇ СВІТОВОЇ ВІЙНИ


82 роки тому перший день осені був страшним, омитим кров’ю і сльозами, а жах від тодішніх подій не дає спокійно дихати і через десятки років. 1 вересня 1939 року, попри підпи­саний договір із СРСР про не­напад, нацистська Німеччина вторглася на територію польсь­кої держави, розпочавши найбільшу і найкривавішу трагедію людства – Другу світову війну. Для України вона почалася саме 1 вересня 39-го, бо українці в складі польської армії вступили в бій уже в перший день нападу. А українські міста Львів, Самбір і Дрогобич зазнали бомбардувань німецькою авіацією в перші дні осені. Частина української етнічної території була окупована нацистами в перші тижні війни.

Як починалася війна на Кам’янеччині, дізнаємося від уродженки Кам’янця-Подільського Галини МАНІЦЬКОЇ-ЛЮЗНЯК, яка воєнне лихоліття побачила дитиною, всі тяготи перенесла в роки юності, й навіть у поважному віці війна й досі не дає їй про себе забути. Так спогади лягли на сторінки учнівського зошита, який і потрапив до нашої редакції. Жінка не претендує на історичну точність, бо прожиті роки стерли з пам’яті деякі дати. Однак ні відстань, ні час не дають забути пережите дитиною в Ка­м’янці-Подільському.
Безцінний зошит спогадів до редакції приніс друг сім’ї Юрій. Він розповів, що Галина Іванів­на мешкала в Кам’янці з 1932 по 1956 рік на Польських фільварках. Але потім не одне десятиліття щороку приїжджала до міс­та, аби провідати матусю. Навчалася жінка в кам’янецькому педучилищі, а 1957 року закінчила наш колишній педінститут. Брала активну участь у громадському житті міста. Коли вийшла заміж, разом із чоловіком переїхала жити в Калугу. Нині проживає в Росії.
Гортаючи сторінки зошита, дізнаємося про дореволюційний Кам’янець, як місто пережило революцію, Першу світову, любов, щиру дружбу і вміння завжди підтримати й прийти на допомогу. Але в день роковин акцентуємося на червні 1941-го, коли Друга світова прийшла і до Кам’янця-Подільського.

У ТИХОМУ КАМ’ЯНЦІ ПОЧАЛОСЯ СПРАВЖНЄ ПЕКЛО

«Ми знали, що десь іде війна, – йдеться у спогадах Галини Іванівни. – Новини дізнавалися з газет і на ринку. Радіо на Польських фільварках не було ні в кого. Та й у місті в будинках це була рідкість – велика сіра паперова тарілка на стіні. На вулицях у Старому місті на стовпах висіли гучномовці, але мало. Чи були вони на Новому плані – не знаю, бо ми туди не ходили.
У школі на уроках ми вивчали пат­ріотичні пісні, зокрема, «Если завт­ра война».
Часто ходили на скелю, що за нашими будинками, і спостерігали, як на соко-морсовому заводі проводяться навчання, а всі робітники – у протигазах. У нас в магазині на стіні висів протигаз, і часто ввечері показували, як його правильно одягати, як заклеювати вікна навхрест, як рити окопи і знезаражувати питну воду. Таке безкоштовне кіно ми, діти, ніколи не пропускали, але всі були впевнені, що війни не буде, оскільки наша країна найсильніша в світі. Ми знали, що десь іде війна, але далеко. Хлопчики почали грати у війну, шпіонів. Одного дня із Західної України привезли пораненого танкіста – нашого сусіда, в нього було спотворене все обличчя, був сліпий. Відомо, що він десь воював і горів у танку».
Не віриться, що напередодні нападу, 21 червня, в місті вирувало життя, випускники прощалися зі школою, їхні батьки раділи за них і мріяли про щасливе, довге, безтурботне життя для своїх нащадків.
«Випускні вечори в Кам’янці-Подільському відбувалися скромно: урочиста частина і художня само­діяльність, – йдеться у мемуарах. – Свято було близьким, бо у друзів нашої родини два сини закінчували школу. Тому вирішили продовжити святкування на природі. Мами приготували багато смачної їжі, і рано-вранці 22 червня ми вирушили до лісу. Нас зустрів знайомий лісник, привів на велику галявину, де був його будиночок, дерев’яна криничка з журавлем і відром. Але найголовніше – вся галявина була встелена суницею, ми наїлися її досхочу. Цілий день веселилися, збирали суницю. Вранці і вдень на аеродромі, десь недалеко від нас, відбувалися «навчання», чулися постріли. Якоїсь миті невисоко пролетів літак, ми навіть помахали рукою, а вони випустили декілька ракет. Під вечір ми пішли додому, дорогою зібрали великі букети маків і волошок, сплели гарні вінки, співали пісень, сміялися, а дорослі розповідали анекдоти. На Довжку і Під­замчі було незвично порожньо, жодної душі. Лише на соко-морсовому заводі було багато робітників із протигазами. Ми подумали, що в них знову навчання, а вони якось дивно зміряли нашу веселу компанію. Коли підійшли до будинку, нас зустріла бабуся Аня, яка зі сльозами повідомила, що почалася війна, і бомбили Кам’янець.
Наступного дня життя одразу змінилося. Всіх чоловіків призвали до армії. Розпочалася евакуація підприємств та жителів міста. Скидали бомби на великі заводи і будівлі, декілька разів поцілили і в місце роботи моєї мами, яка працювала у Старому місті. Відступаючи, наші війська підірвали водонапірну башту, і місто надовго залишилося без води. Підірвали й електростанцію, що була на Карвасарах, одразу за Турецьким мостом. Місто залишалося без світла фактично до закінчення війни.
Бабуся відмовилася евакуюватися, бо таке вже пережила 1914 ро­ку в Харкові. Ввечері пішли прощатися з родичами, які мали евакуюватися, раптово почали бомбити. Ми лежали в малесенькому коридорчику, велика бомба вцілила в будиночок у сусідньому дворі. Наш дім затрусило, наче картковий, посипалася штукатурка, бабуся подумала, що бомба впала на нас. Потім з’ясувалося, що сусіда і його будинку вже немає, лише величезна яма…
Чимало кам’янчан евакуюва­-лися наступного ранку, і в тихому, спокійному місті настало пекло: горіли будинки, підривали мости. Весь час бомбили фортецю і Турецький міст, але вони встояли. На дзвіниці церкви, що на Польських, встановили зенітку і стріляли через наш будинок на Довжок, бо там стояли німці. А вони стріляли прицільно по дзвіниці та церковних дзвонах. Наш дах у будинку нагадував сито, не було жодного вцілілого вікна, всі люстри побиті, на веранді в стіні стирчав осколок. Ми переховувалися в підвалі. Уже 10 липня німці взяли Кам’янець-Подільський. Ввійшли війська мадярів (угорців)».

ОКУПАЦІЯ: ЛЮДЕЙ ВБИВАЛИ ТИСЯЧАМИ

У спогадах читаємо, що евакуюватися вдалося не всім. Пішки повернулися дві сім’ї, які жили по сусідству. Всі вони потрапили в оточення, тому змушені були повернутися. Найстрашніше, що їхні будинки пограбували їхні ж сусіди, які залишилися в місті. Виносили речі, а важкі вивозили. Наша героїня, її мати і бабуся все це бачили на власні очі, але вдіяти нічого не могли.
«…Життя під час окупації було важким. Електрики і води не було, вікна забили фанерою. Взимку топили сніг, влітку пили дощову воду, а ще брали артезіанську скельну. По неї ходили з глечиками ми, дів­чатка, оскільки мами і хлопчики боя­лися облоги – це коли під’їжджала машина з німецькими солдатами, іноді з собаками, всіх оточували, молодь саджали в транс­порт і відправляли до Німеччини на роботи. Моя мама навіть на ринок не ходила. Одного разу бабуся потрапила в таку облогу на ринку. Вона заступилася за хлопчину, то шуц­ман так збив її палицею, що додому її привели сусіди, і вона довго не могла встати з ліжка. Шуцманів боялися навіть більше, ніж німців.
На ринках був бартер, міняли все й на все. Ще намагалися вночі виходити з міста, йти по селах, аби поміняти там щось на харчі. Мама теж одного разу пішла по селах. Добре вимінювалися іграшки та дитячий одяг, сода, сіль, сірники і мило. Нас від голоду рятував город, де ми саджали картоплю, буряк звичайний і цукровий, моркву, а по периметру – кукурудзу. Зерна кукурудзи перемелювали. Дві картоплини, трішки кукурудзяного борошна, вода – і смачний суп виходив. А іноді й пиріг: кукурудзяне борошно, вода, сода, тушкований цук­ровий буряк – і маємо мамай, як торт. Чай пили з підсмаженої сушеної моркви з однією ложкою пареного буряка. Здавалося тоді, що смачнішого нічого немає. Так ми жили й виживали.
Німці провели реєстрацію єв­реїв і змусили їх носити на спині жовті зірки. А далі було ще гірше – зі Старого міста почали виселяти всіх, хто там мешкав.
1 вересня 1941-го відчинилися майже всі школи, правда, деякі перенесли в інші приміщення. Вчи­телів не вистачало. Здригнулося місто і від трагічної події. До 8 школи, що розташовувалася на вулиці Шевченка, біля парку, в 10 клас прийшли німці. Вивели всіх учнів і вчителя у сквер, що навпроти за­кладу, й там усіх привселюдно розстріляли. Мовляв, за те, що вони розклеювали листівки. Після цього випадку в місті залишили лише 1-4 класи, а деякі школи зачинили, пояснюючи, що бракує вчителів і учнів. Але молодші класи теж провчилися недовго. Взимку закрилися всі. За ці три місяці, що ми навчалися, не було чорнил, писали соком бузини. Не було й зошитів, тому писали на старих книжках між рядками, на окремих листках. Не було світла і опалення. Школи запрацювали аж 1 вересня 1944 року.
Але й це ще не весь жах. Найстрашніше було те, що в Старому місті німці влаштували гетто. Туди зігнали євреїв з усього міста, пізніше – області й навіть інших областей Західної України. Жахливо бу­-ло дивитися, як звідти вели натовпи дорослих і дітей на розстріл.
У Кам’янці розстріляли десятки тисяч євреїв, полонених і циган. Спочатку кам’янчани думали, що їх кудись переселяють, тому вийшли проводжати і навіть кидали в натовп продукти. Але нещасні здогадувалися, що їх чекає попереду, тому намагалися повернути харчі назад. Усе стало зрозуміло, коли почулася автоматна черга, що тривала по декілька годин. Долинала вона з околиці міста, де перед цим снарядами підривали ями. Всіх охопив жах. Люди міцно зачиняли двері й вікна, аби не слухати цих пострілів. Знали, що у цей час гинуть тисячі людей і безневинних дітей. Місто порожніло…
Але життя тривало. В місті відкри­ли театр, ставили українські п’єси, концерти. Глядачі – переважно німці й тодішня місцева влада (уп­рава, поліція). Відкрився й кінотеатр, в якому показували цікаві музичні фільми. Гарними були й афіші.
Особливо страшно і голодно ста­ло жити тоді, коли з’їли всі продукти і довоєнні запаси, коли почалися розстріли людей, безкінечні облоги і вивезення до Німеччини. Одного дня ми з подругами пішли на кладовище. Обігнали колону наших полонених (їхній табір розташовувався поруч з індустріальним технікумом). На кладовищі зібрали букетики з суницею і поклали на могилки рідних. Раптом почули, що десь поруч стріляють. Сховалися в кущах бузку біля могили мого дідуся. Просиділи там, доки не стало тихо. Коли поверталися, побачили два великі свіжі рови і зрозуміли, кого щойно розстріляли. Більше самі на кладовище не ходили.
Нашу церкву на Польських фільварках почали приводити до ладу. До війни там був склад із деталями. До церкви направили настоятеля священника отця Сергія із Західної України. Він виконав величезну роботу, працювали власними силами. Наша церква стала головним храмом на Поділлі. Службу проводили щоденно. Мали хор, в якому співали навіть солісти театру. На дзвіниці замість розбитого дзвону повісили дві рейки. В дзвіниці жили псаломщик і дзвонар – сивочолий Ілля. Він творив дива з тими рейками. Дзвони були різні: святкові, звичайні, шлюбні. Отець Сергій облаштував один клас церковноприходської школи, де ми були учнями – 12 дівчаток і 3 хлопчики. Нам цікаво було вчитися, оскільки інших розваг не було. Вчили Закон Божий і Євангеліє, старослов’янську мову, псалми. Провчилися декілька місяців, і всі 12 дівчаток отримали звання «сестрички». Хлопчики прислуговували священнику. Німці до нашої церкви не ходили, оскільки були лютеранами чи католиками, в них були власні церкви-приходи.
Їхня кірха була наприкінці вул.Шевченка, за кінотеатром. Її або розбомбили наші, або підірвали німці, коли відступали.
Наприкінці 1943 р. вже відчувалася напруга. Через місто проїжджало чимало транспорту, що курсував на Захід. Але в церкві завжди було людно. З ранку до вечора служба: то панахида, то молебень, то хрестини. Багато приходило людей із ближніх сіл. На майдані навіть підводи з кіньми стояли. Було видно, що зміни стануться дуже швидко. Німці відступають. У школі зробили німецьку частину. На наш майданчик приїжджали і залишали вантажівки з гетто.
Наближалися Новий рік і Різдво. Батьки вирішили влаштувати свято з надією на швидке звільнення і краще майбутнє. Нас зібралося декілька сімей, кожен приніс свої наїдки: вінегрет зі сметаною, козацький хліб і справжню ковбасу, печиво, картоплю з соусом і фаршмак із квасолі, цукерки з молока і цукру. Всім найбільше смакували бутерброди зі справжньою ковбасою і цукерки зі справжнім чаєм. Ми принесли вино власного виробництва. Дорослі вели бесіду про майбутнє, надії на швидкий кінець війни, грали фанти, читали вірші. Це було 25 грудня 1943 року. Німці у цей час на майдані стріляли, пускали ракети, відзначали своє Різдво. На цьому наше порівняно мирне життя закінчилося».

ПРО МИР ДІЗНАЛИСЯ ВНОЧІ

«Німці відступали через наш город, – продовжує Галина Маніцька-Люзняк. – У церкві люду поменшало, оскільки в’їзд у місто людей із сіл був обмежений. На вулиці було багато німецьких машин, що відступали. Всі жителі сиділи по домівках. Не випускали на вулицю і нас, дітей. Відступаючи, німці зайшли на наше подвір’я, яке було неогородженим, бо дерев’яні ворота взимку вкрали на дрова, і застрелили нашого собаку Джека. Згодом знову почалися обстріли і бомбардування. Знову стріляли по церкві через наш будинок, а ми вкотре сиділи в підвалі. 26 березня 1944-го в місто зайшли наші танки.
Поступово життя почало налагоджуватися. З’явилися картки на продукти, мама влаштувалася на роботу секретаркою-машиністкою, з 1 вересня запрацювали школи.
У класах не було нічого, крім соломи та бруду, всі парти спалили за час окупації. Ми ходили прибирати школу і подвір’я. 1 вересня принесли кожен свій стілець чи табуретку, несли й столи. Не було ні зошитів, ні підручників, чорнила – з бузини. В який клас іти – вирішували самі учні та їхні батьки. Я пішла в 4-й, хоча до війни закінчила лише перший. Вчитися було дуже важко. Вимоги були за програмою. Весь час витрачала на навчання. А ще нас, учнів, відправляли на прибирання парків, скверів і навіть на збирання кукурудзи.
Запам’ятався мені мітинг на май­дані, біля театру, коли перепоховували учнів 10 класу 8 школи, яких вбили німці. Нам у школу привезли машину ялинового гілля, і ми плели двометрові гірлянди, був оркестр, багато наших військових і чехів. Поховали молодь на кладовищі на Руських фільварках.
Про те, що оголосили мир, ми дізналися вночі 9 травня. Нам хтось постукав у вікно. Всі сусіди вийшли на майданчики: хтось плакав, а хтось сміявся від щастя.
Але й післявоєнний час був не­легкий. Почали працювати під­приємства, відкрилися магазини. Мама отримувала за карткою 300 г хліба, а ми з бабусею – по 150. Нарешті зняли фанеру з вікон і поступово їх засклили. Дірки на даху залатали мішковиною з фар­бою. Не протікало, трималося. Нарешті запрацювала елект­ростанція. Це було диво – світло в будинку. Хоча вуличне освітлення з’явилося не скоро.
У 1946-47 рр. була засуха, неврожай і голод. Нам у школі давали безкоштовні сніданки: половинка скибочки хліба і чайна ложечка без верху цукру. Це був смаколик, на який ми дуже чекали. Одного разу, під час уроку української мови, вчитель знепритомнів від голоду. Але вже 1948 року нам на випускний влаштували сюрприз: солодку склян­ку чаю зі слойкою, яку до цього ми не їли багато років».

Підготували до друку Вікторія КОЖЕВНІКОВА, Галина МИХАЛЬСЬКА.