УКРАЇНЦІ ТА ЄВРЕЇ БЕЗ РОСІЇ

Питання історії залишаються гострими для багатьох народів. Однак існують і спроби професійно розібратись у спільному минулому. 7 вересня в стінах історичного факультету К-ПНУ відбулася зустріч з одним із фахівців, який працює над актуальними історичними проблемами, американсько-канадським істориком угорсько-українського походження Павлом-Робертом МАГОЧІЄМ. Спілкування стосувалося передусім розгляду українсько-єврейської історії.

ХТО ТАКИЙ МАГОЧІЙ?

Майбутній учений народився 25 січня 1945 р. у штаті Нью-Джерсі в родині емігрантів. І саме зв’язок з Батьківщиною предків допоміг знайти захоплення, яке потім переросте у справу всього життя.
– Мама народилася і навіть трохи ходила до школи на території нинішньої України (хоча тоді це була не Україна, а Австро-Угорська імперія, а потім – Чехословаччина). Вона народилася в селі на Закарпатті, звідти й батько. Коли я був малим, тато повсякчас розповідав мені й моїм двом кузинам байки про два регіони: один – штат Вермонт, де жив батько, а другий – «старий край», який він покинув двадцятирічним юнаком напередодні Першої світової війни. Ці його байки про минуле ще більше посилили мій шкільний інтерес до історії, – розповідав дослідник в інтерв’ю виданню «Україна модерна».
Як зізнається професор Магочій, бать­ки дали йому можливість самому обирати майбутню професію, і вибір зупинився на історії. А в 1965-66 рр., під час на­вчання на останньому курсі Ратгерського університету в Нью-Джерсі, майбутній учений вирішив зробити крок до українознавства. Павла-Роберта було обрано президентом Українського студентського клубу, і тоді він організовує низку лекцій з історії та культури України за участі відомих на Заході представників української нації: політолога Ярослава Білинського, істориків Івана Лисяка-Рудницького, Петра Стерча, Миколи Чубатого та поета-шестидесятника Івана Драча.
Згодом історик продовжив своє дослідження українського минулого в Торонтському університеті, де нині очолює кафедру україністики. Нині науковець має ще й тісну співпрацю з К-ПНУ, почесним професором якого став 2016 року.
– Павло-Роберт Магочій є істориком, який працює в українознавчих студіях, і фактич­но другим, після Ореста Субтельного, хто створив фаховий підручник з історії України. Він – професіонал, – каже перший проректор університету Володимир Дубінсь­кий. – Павло-Роберт активно співпрацює з нашим історичним факультетом. Він при­їжджає, зустрічається зі студентами. І щоразу відбувається жвава професійна розмова. Також для нас є цінними подарунки – видання самого вченого та Канадського інституту українських студій у Торонто. Павло-Роберт завжди дотримується слова і саме за активну співпрацю отримав звання Почесного професора університету.
Протягом останніх років науковець також займається питаннями єврейсько­го народу та є співголовою академічної ради канадської недержавної організа­-ції «Українсько-єврейська зустріч». Тож 7 вересня ключовою темою розмови була спільна історія українців та євреїв, вшанування спільної пам’яті та знищення стереотипів щодо одне одного.

УКРАЇНСЬКІ ВЧЕНІ НЕ ПОТРЕБУЮТЬ СХВАЛЕННЯ

– Шановні друзі, студенти, колеги! За освітою я – історик, виріс у США та викладав історію України в Канаді. Прийшов до вас проникнений любов’ю та вдячністю, яку ваші предки створили на цій прекрасній землі, що зветься Україною, – каже професор. – Під час здобуття Незалежності 1991 року Україна зробила себе набагато відомішою в усьому світі. Хоч багато людей і чули про Україну, проте дуже мало про неї знають. Але гірше за відсутність знань їх спотворення. На жаль, реальність полягає в тому, що багато людей як за межами цієї держави, так і в ній са­мій дивляться на країну лише як на місце трагедії.
– Як це виправити? – додає пан Магочій. – Треба звернутися до історії. Як старші, так і молодші колеги вже знають – це складна наука. Надто часто історія створюється або відтворюється в сучасності для того, щоб вплинути на майбутнє. Деякі називають цей феномен політикою історичної пам’яті. Політичні й академічні кола України з 1991 року активно нею займаються. Я насправді вважаю, що такий вид діяльності є дуже важливим, враховуючи те, що відомості про минуле України споконвіку спотворювалися російськими або «совєцкими» ідеологічними маніпуляціями. На жаль, багато з цих фейків були прийняті політиками інших країн. Водночас є велика частина громадських активістів та науковців за межами країни, які намагаються виправити ситуацію. Але дозвольте мені зауважити одне: я вважаю, що саме українці в Україні повинні визначати, якими мають бути їхні історичні дані, які події, рухи і персонажі варті відзначення чи шани та в якій формі. Наприклад, Україні не потрібне схвалення від інших країн щодо голодомору. Якщо українські вчені визначили, що це геноцид, то це геноцид, і зовнішнє затвердження тут не потрібне.

ПІДТРИМУЄМО УКРАЇНСЬКЕ

– Мета організації «Українсько-єврейська зустріч» – збирання багатовікового масиву даних про відносини між українцями та євреями на землях, які ми сьогодні називаємо Україною, – продовжує науковець. – Серед багатьох проєктів цієї організації є тижнева серія наукових і культурних заходів, що були проведені в Києві у вересні 2016 року з на­годи відзначення 75-річчя голокосту. Ці заходи вшанування ще тоді спровокували ди­скусії та плани щодо створення постійного меморіалу у вигляді переробленого ландшафту, монументів тощо – для вшанування пам’яті євреїв та всіх тих, хто був убитий у Бабиному Яру, незалежно від релігійної або національної приналежності. 2017 року для цього було запропоновано два проєкти. Один я називаю російським, адже його створила приватна організація, яку фінансують росіяни Михайло Фрідман, Герман Хан і Павло Фукс, чиї бізнес-інтереси базуються в Москві та пов’язані з урядом Путіна. І все ж, попри це, деякі високопосадовці в уряді України та міській адміністрації Києва є прихильними до російського проєкту.
– Інший проєкт є українським. – зазначає історик. – 2018 року Офіс Президента доручив Інституту історії Національної академії наук України підготувати пропозиції щодо меморіалу в Бабиному Яру. Має бути очевидно, який проєкт потребує нашої підтримки. У грудні минулого року світовий конгрес українців підписав меморандум про спів­працю з урядом України щодо питань Голодомору, Небесної Сотні та Бабиного Яру. Саме проєкт НАН України має бути втілено, оскільки очевидно, що приватно фінансований російський проєкт буде підтримувати інтереси Росії, що історично завжди суперечили Україні.

СТЕРЕОТИПИ ТА ПЕРЕДБАЧЕННЯ

– Чи знають у світі про Кам’янець-Подільську різанину? І якщо ні, то яким чином можна це змінити? – лунає запитання випускника історичного факультету К-ПНУ Євгена Левінзона.
– Про Україну, про те, що тут відбувається, знають дуже мало. Але єврейська спільнота час від часу згадує про події в Кам’янці-Подільському. Тому у вузьких колах – так, але в широкому сенсі – ні. Це частина історії вашого міста, і про неї потрібно розповідати. Наприклад, у Харкові є великий і доволі гідний меморіал, але про нього майже ніхто не говорить, а говорять про Бабин Яр, оскільки був поет Євген Євтушенко, який писав вірші про це місце. Отже, якщо ви хочете, аби про Кам’янець знали, потрібно про це доводити до відома.
– Пане професоре, не секрет, що історія Другої світової війни є дуже міфологізованою. Які з цих міфів Ви вважаєте найбільш небезпечними? Як їх розвіяти не тільки для істориків, а й для широкого загалу? – запитує декан історичного факультету К-ПНУ Анатолій Глушковецький.
– Відповідь на це запитання є на самому початку книги мого співавторства разом із Йоханном Петровським-Штерном «Євреї та українці: тисячоліття співіснування». Там є примітка «Стереотипи, поняття та упередження». Який є найбільш небезпечним?
Я вважаю, що єврейський стереотип про те, що всі етнічні українці – антисеміти. У євреїв навіть є категорії більших і менших антисемітів. Я думаю, що «на першому місці» українці або литовці, а далі – поляки й інші народи по спадній. Тому потрібно насамперед змінювати підхід до навчання у школі. На Заході взагалі погано вивчають історію, а особливо Центральної та Східної Європи. Думаю, що потрібно переписати багато підручників, адже це йде звідти. Коли людина приходить до університету, то змінювати ці упередження вже запізно.
– Ми знаємо, що єврейські організації світового масштабу мають потужні представництва у РФ. Яке їхнє ставлення до цих проєктів? Чи можна від них очікувати підтримки України? – додає Анатолій Леонідович.
– Мені здається, що вони просто не надто обізнані про Україну. Знали лише про російську ідею. Річ у тому, що є народи, які бачать наперед, а є ті, які реагують на події. Єдиний народ, котрий завжди передбачає, тому може правильно презентувати та «продати» будь-що, навіть щось найменше, – французи. Вони – експерти. Тому ми думаємо, що найкращі модні речі чи мистецтво з Франції є найкращими. Українці є тим народом, який реагує, коли вже більш-менш пізно. Наприклад, коли розпочався російський проєкт щодо Бабиного Яру, росіяни одразу викладали дуже великі гроші на піар. У той час Інс­титут історії Україні вже отримав наказ від президента підготувати український проєкт, а про їхню працю є нуль інформації. Я випадково дізнався про нього лише торік. Хотів ознайомитися, проте отримав його лише в грудні, а PR-кампанія тільки розпочинається. Отже, аби не бути завжди на другому місці, молодій генерації українців потрібно вчитися передбачати події.

Олександр ЩЕРБАТИХ.