СКАНДАЛИ ТА ВІДЗНАКИ ПОДІЛЬСЬКОЇ ОСВІТИ

Коли вересень добігає кінця, ми мимоволі згадуємо вчителів. І на шпальтах «Подолянина» теж: 2020 р. ми вже розповідали, якою була шкільна освіта в Кам’янці у XVIII столітті. Розповідали багато, та не все.

ЧИ МОЖНА ВЧИТЕЛЯМ ОДРУЖУВАТИСЯ?

Наприкінці XVIII століття настала епоха Просвітництва. В багатьох європейських країнах почалися різноманітні рефор­ми. Освіти вони теж торкнулися.
У школах нашого міста з’явилися перші світські вчителі – до того часу більшість викладачів мали духовний сан. Кам’янець таке нововведення сприйняв у багнети. Містян неприємно вражала участь нових освітян у світському житті міста. Як так, учитель ходив на прийом до князя N! Що ж це робиться, ще декількох помітили на балі-маскараді! Це разюче контрастувало з багаторічним укладом міста, в якому вчителя в рясі ніхто не бачив ні в яких компроментуючих розвагах поза шкільним подвір’ям та костелом.
Дійшло навіть до скандалів. 1785 р. за «негідні вчинки» розглядали справу двох учителів. Дісталося професору математики Юзефу Флорковському та викладачу права Мацею Паушевському. Скаргу на них подав кам’янецький суддя Андрій Орловський, якого обурили випади чоловіків проти релігії. Він був незадоволений і роботою проректора Вржеща: мовляв, не слідкує за своїми працівника­ми, не подає їм гідного прикладу. Вирок для обох учителів – покинути місце роботи.
Флорковський, як кажуть, догрався. Він, випускник Краківської академії, прибув у місто десь 1782 року. З листів, котрі з Кам’янця йшли до видатного польського просвітителя, енцик­лопедиста, астронома та математика Яна Снідецького, відомо, що Флорковський вічно гризся
з проректором школи Вржещем і вважався вільнодумцем. Ніби цього було мало, він зробив щось немислиме не лише для вчителів-священників, а й для вчителів без ряс, – одружився. Загалом заводити родину вчителям ніби й не заборонялося, але на таке дивилися криво в усій Речі Посполитій. Такий розумник, такий начитаний, таку промову виголосив 8 травня того ж таки 1785 р. під час ка­м’янецьких святкувань іменин найяснішого короля Станіслава Августа – її аж надрукували в Любліні в друкарні монахів-тринітаріїв… Та не допомогло: сек­ретар Головної школи міста Ян Шнядецький подав на колегу ще одну скаргу.
Незважаючи на вирок, професор Флорковський залишився в Кам’янці. Вчителювати покинув, але зі школою зв’язок підтримував. Пробував подати апеляцію і добитися права й далі викладати в подільській столиці. Аргументував це в лис­ті до секретаря Головної школи від 18 серпня 1786 р. на свою користь тим, що повернення його до штату не збільшить міських видатків на освіту. Мешкати ж бо буде у свого тестя, а то родина заможна. Хто ж у місті Богдановичів не знає? Здається, аргумент на секретаря не подіяв.

СПІЛЬНИЙ ДІМ І БІЙКИ В КОРЧМІ

У квітні 1788 р. Кам’янець мав ще одну голосну справу з освітянами. Наступник звільненого Паушевського на посаді вчителя права Тадеуш Шмідт напився в корчмі й побився там із фізиком Матеєм Каспровичем. У бійці брали участь також учні шанов­них професорів. Скільки саме їх було, невідомо, але джерела пишуть про «велику кількість». Як результат, Шмідта, якого й так у місті вважали безбожником, звільнили. Новим учите­лем права став Ян Полачкевич, який працював на цій посаді, аж поки місто не зайняли 1793 р. росіяни.
1788 р. шкільний візитатор (ревізор, перевіряльник) скаржився, що бачив нетверезими вчителя першого класу Андрія Кобилинського та професора ма­тематики Каетана Цішевського. Останній ще й волочився в такому стані по нічному місту. Яскравий штрих до характеристики пана професора, котрий і так славився тим, що вічно з усіма сварився, ліз у бійку і був помічений у «підозрілих місцях».
До вчителів міста висували­ся певні вимоги, та багато хто погоджуватися з ними не хотів. Особливо багато колотнечі викликало правило про спільне проживання всіх освітян у одному будинку, де в кожного мала бути окрема кімната. Під цю потребу віддали в Кам’янці споруду колишнього єзуїтського колегіуму. Вчителі вважали примусом вимогу харчуватися всім разом за одним столом, тим більше, що часто це і не виходило через «велику дорожнечу,
мізерність столового і кухонного посуду, недостачу води, а найбільше через незгоду осіб сіда­ти до спіль­ного столу» – цитата з «Рапорту Коронної Головної шко­ли про генеральні візити». Світських спеціалістів обурю­вала вимога носити на уроках не­зручну сутану.
Часто відбувалися в місті й конфлікти між учителями та військовими. Їх було чимало: прос­то на території Коронної Головної школи квартирувало військо. Траплялися випадки, коли офіцерів підселяли до кімнат професорів, і перші виганяли вчителів із приміщення. Не одна сварка відбулася й через те, що військові чомусь влаштували склад деревини біля входу до школи.

ВІЗИТАЦІЇ ТА МЕДАЛІ

Щорічні шкільні візитації відбувалися в травні й тривали близько п’яти днів – не такий уже й великий термін, щоб утриматися в ці дні від походів до корчми. Та чомусь втриматися не було сили.
Із документів візитацій можна до найменших дрібниць ді­знатися про стан освіти в місті. Скажімо, 1785 р. візитатор залишився задоволеним станом шкільного костелу, а от класи та вчительський будинок потребували негайного ремонту. «В біб­ліотеці самі давні та бідні теологічні знаходяться книжки», – пи­сав інспектор. Рівень знань у 210 учнів закладу комісія перевіряла загалом протягом дев’яти годин і залишилася ним задоволена. Французьку мову учні знали добре, фізичному вихованню у школі приділяли досить часу, іспити відбувалися вчасно, на щорічні шкільні звіти регулярно приходив комендант фортеці Ян де Вітте з сином Юзефом.
В окремому підрозділі зазначалося, що хворобливий і літній священник-викладач Юзеф Квят­ковський проситься на пенсію.
Після Кам’янця візитатор з інс­пекцією відвідав парафіяльну школу в Купині при кармелітському костелі й теж залишився задоволеним. Діти там не лише вміли читати, писати та рахувати, а й мали уроки з усіх інших предметів. Школу візитатор усе ж рекомендував закрити.
Із документів деяких візитацій відомо навіть географічне походження школярів. Так, у 1788-1789 навчальному році в нас, крім кам’янчан, навчалися діти з Руського, Мазовецького, Белзького, Волинського та Любельського воєводств.
1786 р. король призначив для найкращих учнів медаль Dіli­gentiae. З того часу великі навчальні заклади країни щороку нагороджували такою відзнакою трьох вихованців: одного – золотою, ще двох – срібною.
З документів відомо, що 1790 р. в Кам’янці золоту відзнаку отримав Ян Слупницький із шостого класу. Срібні дісталися п’ятикласнику Лукашу Стржалковському та Віктору Беньковичу з четвертого класу.

ВІДМІННИКУ – ФРАНЦУЗЬКИЙ ФРАК

Після скасування єзуїтського ордену та впровадження шкільних реформ конвікт для 12 учнів з убогих шляхетських родин, котрим раніше опікувалися єзуїти, був на балансі міської шкільної комісії. Тут вчилися хлопчики та юнаки 10-17 років із Поділля та Волині. Щоб потрапити до закладу, потрібна була рекомендація. Найчастіше таку видавали цивільно-військові комісії краю, суддя Андрій Орловський (той самий доносник на вчителів), комендант Ян де Вітте, князь Адам Казимир Чарторийський та інші достойники. На утримання конвікту комісія призначала 5000 злотих. 1788 р. конвікт повідомляв комісію, що йому нічого не бракує: учні мають гарне харчування, убоге, але пристойне вбрання, меш­кають у пристойних кімнатах. Хлопчики спочатку мешкали в будівлі колишнього єзуїтського колегіуму – там же, де годилося жити і всім кам’янецьким учи­телям. Пізніше для них винай­няли окреме приміщення. Місто оплачувало там опалення, світло, послуги прачок і гардероб кожного учня. У нього входили білизна та мундир «у кольорі та фасоні Подільського воєводст­ва». Відмінники також отриму­вали французькі фраки та камізельки.
1790 р. конвікт разом з усіма іншими міськими школами інс­пектував священник Вінсент Треффлер.
Кожен хлопець, який навчався в конвікті, мав показувати належний рівень знань, в іншому випадку його виключали із закладу. По закінченню навчання вихованці підписували зобов’язання, що із вдячності за науку в майбутньому будуть старатися допомагати конвікту фінансово.

ЩОРІЧНІ ПОПИСИ

Усі міські заклади освіти щороку влаштовували «пописи» – публічні звіти про свою діяльність. Кожен такий попис тривав два дні. В місті їх трактували як своєрідні тести на популярність шкільних програм і дидактичних досягнень. Такі звіти у старших класах відбувалися за кожним предметом, а в молодших – лише за класами. Велике місце приділяли іноземній мові. На пописи до міських шкіл приходили чимало гостей: священники, адвокати, командири кам’янець­кого гарнізону, шляхтичі.
Скажімо, в пописі-1783, що відбувся в липні, брали участь усі класи. Перший клас під керівництвом священника Северина Ведиковського показував досягнення в знанні основ хрис­тиянства, арифметиці та польській і латинській граматиках. Українській мові в тодішній школі місця не було. Юзеф Квятковський привів свій другий клас:
ті демонстрували на додаток уже знання з натуральної історії (з нашого погляду цей предмет більше подібний до біології, на ньому вивчали відомості про звірів, птахів і риб) та тлумачили (переказували й аналізували) твори античних авторів Плінія, Цице­рона, Тацита. Третій клас (ке­рівник Миколай Баранович) також вправлявся з риторики, садівництва та сільського господарства (!). У четвертому класі до цих предметів додалася фізика. У п’ятому – риторика. Шес­тикласники мали на додаток ще лірику, драму та історію мистецтв, на котрій вивчали архітектуру, образотворче мистецтво та друкарську справу. Кожен з учителів-предметників (математика, німецька мова й право) представив також свого найкращого учня.

ЗМІНА ЕПОХ

Коли наше місто, що століттями входило до Речі Посполитої, 1793 р. анексувала разом з усім Поділлям імперія Романових, змінилися і шкільні програми. Частина вчителів у кам’янецьких школах відразу поки­нула місце роботи, та були й ті, хто вирішив працювати за нової влади. Загалом ситуація була малоприємною з абсолютно туманними перспективами. Що далі відбуватиметься з шкільною освітою, ніхто не знав. До міста їхав із візитацією (інспекцією по-сучасному) пан Марцин Фіялковський. У дорозі його застала звістка, що кам’янецькі школи позакривалися і не діють. Усіх учнів нібито розпустили додому.
У Кам’янець Фіялковський таки доїхав: з’ясовувати фінансові стосунки з учителями Яном Ришарським і фізиком Мацеєм Каспровичем. Вони вимагали, щоб кошти, які були зібрані на купівлю підручників для дітей, не відправляли назад до Кракова, а поділили між кам’янець­кими педагогами, які не бажали залишатися в місті, яке раптово стало російським.

Ірина ПУСТИННІКОВА.