ГАРНІЗОННІ ВІЙНИ

Міста, де квартирують військові, живуть трохи яскравіше та бурхливіше за інші. У нашому місті стояв чималий гарнізон. Спритніші та багатші містяни не могли не знімати вершки з такої ситуації – в той час, як більшість населення Кам’янця таким підходам обурювалася. «Квартирне питання» псувало людей у всі часи.

БАГАТО ПРИЧИН ДЛЯ ЛЮТІ

Стару фортецю захищали не лише подоляни. Вояки кам’янецького гарнізону походили з багатьох частин тодішньої Речі Посполитої. Спустошений Ка­м’янець у перші посттурецькі роки (самий початок XVIII ст.) радо приймав нових жителів-­військових. Але вже за декілька десятиліть політика влади змінилася. Міський уряд намагав­ся якось стриемувати бажання містян продавати воякам бу­динки та парцелі (ділянки зем­лі) у центрі міста. Правда, тут було як завжди: самі видавали наказ – і самі ж його порушували. Саме місто продавало солдатам порожні земельні ділянки, які стояли в спустошених за турків дільницях.
Багато хто з офіцерів, відправ­лений на службу на Поділля, перебирався сюди з усією родиною. Багато хто з цих «багато» знімав будинки. Не так і рідко траплялися випадки, коли війсь­кові перездавали в оренду час­тину нерухомості, яку зніма­ли, і ніде це не фіксували, отримуючи додаткові прибутки. Цим дуже злили міську владу та населення.
Солдати, котрі вибирали під помешкання будинки на Русь­ких та Польських фільварках, ма­ли додатковий бонус: могли зай­матися сільським господар­ст­вом на присадибних ділянках. Могли і займалися. Заводили і живність, випасали її на місь­ких грунтах без усіляких дозволів. Це теж приводило владу в лють.
З іншого боку, якщо військо­ві в будинку не мешкали, люди теж обурювалися. 15 лютого 1761 року влада міста відпра­вила тодішньому гетьману ве­ликому коронному Яну Клеменсу Браницькому листа із запитанням: чому двоє кам’янчан вір­менського походження, а саме Ян Мосьорович та Ян Чай­ковський, власники одного з найбільших будинків у Кам’ян­ці, були звільнені гетьманом від обов’язку розміщати в своїй нерухомості військових? Із того ж листа дізнаємося, що кам’янчани були зобов’язані поселяти не лише військових, а й офіцерсь­ких вдів.

СТРАЖДАННЯ З КВАРТИРАНТАМИ

Не порадував заздрісників і привілей, виданий 29 травня 1765 року польським королем Станіславом Августом Поня­товським, за яким монарх звільняв від обов’язку поселяти в себе військових президента та радників польсько-русинського магістрату. 7 липня 1765 р. міс­то відправило листа канцлеру Андрію Замойському, де скаржилося, що кам’янчани, чим далі, то більше, зубожіють через зобов’язання поселяти в себе військових.
Документи про квартирування війська докладно описували, де і як мають мешкати солдати. Був там навіть такий пункт: «Сол­дат з господарем та всіма мешканцями будинку поводитися повинен дискретно (обережно), в будинку нічого не руйнувати, не брати більше, ніж дозволяє закон, і ні на що не претендувати, крім даху, вогню та води». Але порозуміння між військовими та містянами досягалося нечасто. Тим біль­ше в умовах, коли вояків у міс­ті – ну так, на око – було більше за простих мешканців. Кам’янчан величина гарнізону турбувала ще й у плані того, що місто бід­нішало, а вояки, бач, наживалися. Хліб, сало та паливо, як обурювалися містяни, потрібні не лише солдатам, а й їм самим, тим більше, що місто змушене за власні кошти купувати це все для гарнізону.
Ще 1703 р. кам’янчани відправили до гетьмана свого пред­ставника з проханням порадити військовим бути більш помір­кованими у виборі житла. А як солдатів кам’янецькі квартири не влаштовують – ну, нехай самі собі житло будують.
На те, наскільки була напружена ситуація, натякає і указ, виданий Радомським трибуналом 1720 року: армія має задовольнятися виділеним їй житлом і не вимагати від селян та містян свічок, м’яса й дров. Укази допомагали мало: Кам’янець часто судився з власним гарнізоном і через квартирне питання, і через побори.

ПРИВАТНА ВЛАСНІСТЬ, КУПЛЕНА ВІЙСЬКОВИМИ

Частими були випадки, ко­ли офіцери, направлені до нас на службу, не знімали, а купували в місті нерухомість – хотіли і далі жити під м’яким подільським сонцем. Дехто рішення про те, що хоче мешкати в Ка­м’янці, ухвалював уже після служби. З люстрації Кам’янця-Подільського від 1734 р. відомо, що 70 об’єктів нерухомос­ті тоді належали військовим.
У цьому списку, крім 10 будинків, 37 хатин, 18 «двурків» (невеликих садиб) та двох кам’яниць числяться також два магазини та одна резиденція. Дехто з офіцерів мав два об’єкти нерухо­мості у власності. Так, капітани Раковський і Буковський мали кожен по дві садиби. Ще один будинок належав двом власникам – братам Лаховичам, котрі служили в кам’янецькому гар­нізоні пушкарями-канонірами.
Ще через п’ять років, 1739 р., проводився опис квартирувань кам’янецького гарнізону. Тоді військовим належало трохи мен­ше нерухомості – 68 об’єктів. Серед них 15 садиб, 24 будин­ки, 11 крамничок, 15 халуп, дві резиденції та одна державна кам’яниця, яка була призначена для корпусу коронної артилерії. Резиденції, садиби та крамнички розташовувалися в центрі міста, а будинки та халупи – переважно за Польською брамою, на Польських фільварках. Як інс­пектори, що готували люстрацію і опис квартирувань, розрізняли будинки від будиночків, а ті від халуп – невідомо.
Записи про продаж будинків чи парцелів військових стають у міських книгах більш частими до середини XVIII ст. Так, 1764 р. Юзефу Навроцькому, який служив у піхотному полку Польної Коронної Булави, та його дру­жині було продано порожню ділянку позаду кам’янецького єзуїтсь­кого монастиря, «під валом біля будинку славного Стефана Стап­чука». 1768 р. продано будинок, який стояв на ділянці, що на­лежала місту, між будинками кам’янчан Ігнація Чарнявського та Казимира Лепинського.

ГОЛОВНИЙ НАБОБ КАМ’ЯНЦЯ

Повністю оцінив усі переваги володіння кам’янецькою нерухомістю син славетного коменданта фортеці Йозеф де Вітте. Інакше чому він із початку 1770-х років почав скуповувати в місті парцель за парцелем. 1771 р. він купив у кам’янецьких вір­мен чотири земельні ділянки над Смотричем, а потім за 715 злотих ще одну – в Катерини з Охановичів Грибовської. Там комендант збудував свій палац і розбив сад. Ми всі в останні роки багато чули про прожекти відновлення садів де Вітте в перетворених на хащі пустирях над річкою, та поки ці плани не здійснилися.
1786 р. Йозеф де Вітте купив у вірменського магістрату міста зруйновану кам’яницю між комендантською площею та будин­ком вірменської ратуші. Містя­-ни називали споруду Деменешівською. Ця ділянка розта­шовувалася в районі пожежної станції в Старому місті. Того ж таки 1786 р. де Вітте-молодший купив за 1000 злотих у вірменського війта Ігнатія Декаприлевича порожню ділянку між гос­подою летичівського підкомо­рія Яна Онуфрія Орловського та двором дітей Декаприлевича. Ділянка була без будинку, але з шпихлером та стайнею (господарськими спорудами).
Далеко не всі офіцери ви­-щого ешелону тих часів могли собі дозволити такі покупки. Син коменданта взагалі був чималим бонзою та одним із найбільших багатіїв Кам’янця. Все-­таки представник шанованої в місті родини, син коменданта – і сам майбутній комендант. Крім того, він надавав і платні послуги. Польська дослідниця історії нашого міста Рената Круль-Мазур згадує серед них бібліофільські та нумізматичні. Нагадаємо, що в батька Йозефа була най­краща в місті бібліотека, він також був колекціонером рідкісних монет. 1786 р. місто, яке з головою поринуло в борги, просило в де Вітте-молодшого про позику в 4000 злотих.

РЕКРУТЕРАМ У МІСТО ЗАСЬ

Наприкінці XVIII ст. ситуація з нерухомістю серед військо­вих гарнізону змінилася. Міська влада таки донесла до спритних містян своє бачення ситуації. За станом на 1789 рік, військовим належали лише 26 об’єктів: п’ять будинків, дванадцять садиб, два фільварки, п’ять хат, одна крамничка та один палац Йозефа де Вітте. Такі дані подає список, складений за наказом Комісії Boni Ordinis (Комісії доб­рого порядку, «Подолянин» писав про неї раніше). Склав список кам’янецький бургграф Ян Чарковський. Бургграф – слово для тих часів досить нове. Раніше людей на таких посадах називали каштелянами. Бургграф був графом-управителем або комендантом міста.
Але відправляли до кам’янецького гарнізону не лише меш­канців Мазовша чи Галичини. Тут служили й чимало подолян, а часом і кам’янчан. Рекрутів доставляли до нас із Сатанова, Фельштина (сучасне Гвардійське біля Хмельницького, нині – село, а колись – місто із замком), Бару, Зіньківців, Городка, Макова, Гусятина, Ярмолинців, Хміль­ника, Лянцкоруні (сучасної Зарічанки Кам’янець-Подільського району), Оринина, Плоскирова (Хмельницького) та Летичева.
У скрутні часи, коли солдатів не вистачало, рекрутери не обминали і в’язниці. На списку завербованих від 31 травня 1789 р. біля багатьох прізвищ – допис­ка: «В Кам’янці з в’язниці взятий». Це був чи не єдиний спосіб отримати солдата-кам’янчанина. Вій­ськові накази регулювали способи пошуку рекрутів. У містах це дозволялося робити лише з погодження міської влади. Та жителі міст досить нечасто зголошувалися на таку небезпечну кар’єру. Дослужитися до офіцерського звання можна було, лише отримавши шляхетський статус, а з цим було важко. Враховуючи вічні війни Кам’янця з гарнізоном фортеці, недивно, що рекрутерам тут не були раді. 1790 р. навіть був випадок, коли тодішній комендант фортеці Марцин Леонард Ганицький на прохання магістрату в листі від 22 грудня звільнив від несення служби кам’янчанина Міхала Клодницького, який невідомо чому вступив на службу кава­леристом до загону князя Яблоновського.

Ірина ПУСТИННІКОВА.