ІСТОРІЯ ЗА ФОТО: КУПАЛЬНІ НА СМОТРИЧІ

Нам переважно важко уявити побут предків ще 100-150 років тому. Передивляєшся старі світлини Кам’янця, затримаєшся поглядом на секунду на якійсь довгій споруді посеред Смотрича – і гортаєш картинки далі. Що то за споруда, чому серед води стоїть – хто його знає.
Виявляється, довгий чи то сарай, чи то барак із галереєю з одного боку – це колишні міські купальні. Ну, купальні й купальні. Гмикнеш про себе: «І як же в тому вагончику купалися?» – і забудеш. А це ж цікава процедура була. Давайте подивимося.

ВІДПОЧИНОК НА ВОДАХ

Звичні для сучасних нас відпустки були дивовижею в ХІХ столітті. Відпочинок на морі чи на модних «водах» у першій половині ХІХ ст. могли собі дозволити лише дуже багаті люди. Курорти того часу – це переважно саме «води», за модою далеких Маріанських Лазень і Баден-Бадена. Якщо в місті чи селі є джерела з цілющою водою, хтось із метикуватих підприємців точно дасть джерелу мелодійну назву, придумає про нього легенду – і облаштовує навколо курорт. Такі в ХІХ ст. діяли в Любені Великому та Трускавці на Львівщині, Конопківці на Тернопільщині, Соймах на Закарпатті, Черчі на Прикарпатті тощо. Кам’янецька мінералка, яку щопонеділка роздають усім охочим на Руських фільварках, такого підприємця свого часу не зустріла.
На води приїздила вишука­на, гарно вбрана та сита публіка. Рут Гудман, авторка книг з історії Англії, пише, що традиційна курортна мода передбачала для жінок світлі бавовняні сукні, час­то в яскраву смужку, а для чоловіків – костюми з елементами військово-морської уніформи.
На курортах нечасто купалися, переважно пили мінеральну воду та влаштовували неспішні променади парками та середмістям. Якщо ж вибиралися на море, то не всякий наважувався ввійти до нього. Лікарі того часу вважали, що така процедура під силу лише людям із дуже міцним здоров’ям. Купання в морській воді, на їхню думку, стимулювало кровообіг і допомагало виводити з організму шкідливі речовини. Робити це радили під час припливів і тільки певним чином: зайти у воду по пояс і декілька разів присісти по шию. Все, процедура завер­шена, можна вийти, обтертися і переодягнутися в нормальний одяг. Бо ж зручних купальників у ті часи ще не створили.
Процитуємо Рут Гудман: «Чоловіки зазвичай купалися оголеними, а для захисту жіночої скромності існував спеціальний одяг – купальний костюм. Зазвичай його одягали буквально на 10-15 хвилин. Він дуже обмежував рухи, і плавати в ньому було неможливо. В ідеалі вас не мала побачити в ньому жодна важлива людина, тому купальні костюми 1850-х років були дешевими і дуже простими: їх головним завданням було повністю закривати тіло, і їх було не шкода зіпсувати морською водою».
Жіночий купальний костюм у ті часи був фланелевим або вовняним мішком із горловиною на шнурку і прорізами для рук із боків. Якщо в такому вигляді вас побачить хтось сторонній – катастрофа для репутації. А побачити могли: відпочинок біля води ставав із кожним деся­тиліттям ХІХ ст. все більш по­пулярним і доступним. Невдовзі задоволення від водних процедур почали отримувати не лише аристократи, а й клерки та міські робітники.

КУПАННЯ В СУПРОВОДІ ВІСЛЮКІВ

І от тоді настав час купальних кабінок. Із ІІ половини ХІХ ст. вони з’явилися на багатьох морських і річкових пляжах Європи та Америки.
Перші дерев’яні купальні кабінки з’явилися в Англії наприкінці XVIII ст. і мали колеса та східці спереду. Людина, яка бажала водних процедур, заходила в кабінку ще на твердому грунті – й пара віслюків везла мінівагончик у воду. Відстань від берега мала бути достатня, щоб купальника не турбували погляди сторонніх перехожих, але де ще можна було стояти у воді без проблем.
Поки кабінка їхала, купальник у ній переодягався. Коли зупинялася, пасажир виходив на сходи. У воді його вже чекав гос­подар кабінки, повністю вбраний (на роботі ж!), і допомагав занурюватися у воду. Через декілька хвилин пасажир повертався назад і переодягався у звичне вбрання. Віслюки від­возили кабінку на берег, і людина покидала її суха та в звичному одязі.
Якщо в кабінці була жінка, котра зовсім-зовсім не бажала, щоб її хтось бачив у воді, з кабінки на воду спускали цупку накидку-тент, що закривала купальницю з усіх боків. Якщо клієнтка боялася втопитися, до кабінки її прив’язували мотузкою. У вас теж виникли асоціа­ції з собачою будою? От-от.
Із Великої Британії такий тип карето-купалень перейняли у Франції, Німеччині та США. Вже у 1870-х рр. купання перестало сприйматися як виключно медична оздоровча процедура.
І чоловіки, і жінки полюбили купатися для задоволення. Де взяти стільки кабінок, стільки віслюків і стільки повністю одягнених помічників? Із ситуації спочатку виходили, розділивши пляжі на окремо чоловічі й жіночі. На чоловічих у перші роки царив абсолютний нудизм, але потім сувора вікторіанська мораль змусила чоловіків вбратися в спеціальний одяг для купання. Пляжі знову стали змішаними.

КУПАЛЬНІ ПАВІЛЬЙОНИ

А еволюція споруд для водних процедур пішла в бік стаціонарних довгих павільйонів над водою, розділених на декілька/багато крихітних кімнаток. Стін у таких споруд було три, а з четвертої знаходився спуск у воду. До павільйонів із берега вів дерев’яний місток. Віслюки зітхнули з полегшенням. Такий міс­ток добре видно на фото кам’янецьких купалень.
На популярних курортах – у Ялті чи Феодосії, наприклад, – купальні були цілком собі ви­творами архітектурної думки: з різьбленими деталями, башточками, терасою, на котрій увечері грав оркестр. У кабінках там могли стояти ліжка, був окремий душ, свіжа преса на журнальному столику та наїдки на звичайному столі. У менш пафосних місцях над декором не заморочувалися: аби купальникам було зручно. Тому й схожі здалеку наші купальні на сарай. Хоча хоч у розкішні, хоч у прості купальні вхід був платним.
Мода на водні процедури дійшла до українських теренів у 1860-х – 1870-х рр., коли купальні павільйони почали облаштовувати в багатьох містах: Києві, Луцьку, Рівному, Вінниці тощо.

НЕПРОСТІ ВІДНОСИНИ КАМ’ЯНЧАН ІЗ ВОДОЮ

Для Кам’янця поява купа­-лень була досить революційним явищем. Сталося це не раніше 1870-х років. У супердетальному описі міста, книзі «Подол: записки проїжджого» (1865), про ку­пальні на Смотричі ані слова. Ав­тор твору, російський шо­ві­ніст, який ховався за псевдонімом І-тов, писав про стан гігієни та вод­них процедур у нашому міс­ті:
«Найсумніше в Кам’янці для росіян душею і тілом, які потрапляють туди, – це відсутність лазень. Це тим дивніше, що місто населене євреями, а шанувальники талмуду зобов’зані митися перед кожним шабашем, вони й миються, але, здається, не для того, щоб митися, а щоб виконати обряд. Для цієї мети вони мають логовища, позбавлені не лише зручностей, а й необхідного. Роздягаються в холодних сінях, тісних, брудних, на підкиданій на підлозі соломі.
Для народу лазень, зрозуміло, теж нема: бо селяни, що білять так часто свої хатки, ніколи не миються. Поміщики беруть ванни, але й то так рідко, що, можна сказати, теж не миються. Росіяни, тобто старообрядці, у своїх оселях мають лазні і миються щотижня, отже, справа не в неможливості мати, а в бажанні. Говорять, що у старовину були бані скрізь по селах, але нібито там виявилися хвороби – і їх залишили. Як би там не було, але думку, щоб попаритися з дороги, в Поділлі варто забути».
Облаштуванню купалень заважали не так відсутність бажання кам’янчан приймати водні процедури, як стан Смотрича. Якість води в річці у ХІХ ст. у місті без каналізаційних та очисних споруд була катастрофічною. Як писав І-тов, «Оточений буквально з усіх боків рікою, Ка­м’янець не має порядної води, тому що річка, що обмиває його (теж буквально), приймає всі нечистоти 16-тисячного населення, являє собою непривабливе явище. У далекі часи, звичайно, 17 водоспадів зрошували прибережні скелі; від усього цього залишився один, і то дуже хирлявий, та одне джерело – гунська криниця; але й тут доля по­сміялася жорстоко над кам’янчанами, помістивши благодійне, багатоводне джерело в самому високому місці берега зі східного боку, де скелі в 18 саженів спускаються до річки. Мешканці можуть тільки дивитись на джерело, але щоб дістатися до нього, треба обходити версти чотири або підніматися по скелях вузькими стежками. Але і на них ходять люди, тобто слуги і служниці багатіїв. Ви подумаєте: невже не буває нещастя в ожеледицю? Бувають, та не так часто».

КУПАТИ КОНЕЙ? НА БІЛАНІВКУ!

Смотрич минулого нам часто уявляється повноводною рі­кою, але в книзі його названо «неглибоким, вузьким струмком». На такій річці облаштувати купальні було непросто: і місця для пляжу небагато, і води в багатьох місцях по коліно. Тому для міських купалень вибрали одне з небагатьох місць, що підходили: під замковим мостом зі сторони Польських фільварків, там, де і нині у спеку часто купаються містяни. Тут річка лише починала свою дорогу містом, і нечистот у ній було менше, ніж нижче за течією. Греблі на Смотричі тоді ще не було. До берега вели декілька плутаних протоптаних доріжок та сходи. Сам берег був ширший, ніж тепер – власне через неіснуючу ще греблю.
Спочатку купалень було дві: одна – під мостом, інша – вже під фортецею. Ймовірно, одна бу­ла чоловічою, а інша – жіночою. В обох чергували наглядачі. Кожна стать могла купатися в певні дні, щоб не привертати зай­вої уваги зівак. Протилеж­ний берег річки був якраз зарослий деревами. Та в наступні роки залишилася лише одна купальня. Біля неї стояла поліцейська будка: мало що може трапитися в такому місці. Пізніше на її місці з’явилася більша дерев’яна споруда.
Та ще раніше за купальні з’явився документ, який регламентував їхню діяльність. У постанові кам’янецької міської думи «Про порядок утримання у справності садів, бульварів та інших місць громадського користування», яка була опублікована у «Збірнику обов’язкових постанов Міської думи, що діють у Кам’янці-Подільському», були зазначені правила користування та місце розташування міських купалень. Отже, павільйони для водних процедур повинні бути влаштовані з дозволу управи і бути відкритими для громад­ського користування лише після огляду їх міською комісією. Купання по берегах річки поза купальнями не допускається біля Нового мосту на відстані 50 сажнів (106 м) з обох боків, а також по берегах річки на всьому просторі від Старого мосту до міської купальні (вздовж дороги, якою проходить публіка в купальню). Місця, не призначені для купання, мали позначатися спеціальними стовпами з написами.
А як бути зі скотиною? У річку зі сторони фільварків могли забрести корови, багато хто з містян звик купати в Смотричу своїх коней… Купати їх тепер до­зволялося біля тоді ще існуючих садів де Вітте та його будинку, це неподалік від пішохідного мосту з Руських фільварків до казарм фортеці (колишньої тютюнової фабрики), а також на Біланівці. Регламентувався і час кінських водних процедур: уранці не пізніше за десяту годину та ввечері не раніше за 20 годину.
Міська дума мала що сказати і купальникам: вони повинні були зберігати тишу та порядок. Порушників спокою лякали тим, що більше їх у купальні не пус­тять. Приходити в купальні з котами чи собаками та купати їх там не дозволялося.
Для спорудження купальних павільйонів міська управа закупила на складі лісового мате­ріалу та цегли А.Садецького дощок на 6 карбованців 50 копійок.
Традиція облаштовувати на воді купальні павільйони протрималася до Другої світової війни, хоча була більш розповсюджена на правому березі Збруча. З міст звичай прийма­ти водні процедури дійшов і до сіл, де раніше особливо не заморочувалися і звично купалися голяка. Скажімо, львівська газета «Діло» писала 16 жовтня 1936 р., що тернопільський воєвода доктор Білик доручив по­вітовим самоуправам будувати сільські купальні. На той час на Тернопільщині вже було декілька таких споруд. «Поки що будують купальні двокімнатної системи купалень з відповідним уладженням. Крім трьох готових уже купалень, проектують ще будову 33 сільських купалень у найближчім будівельнім сезоні».

Ірина ПУСТИННІКОВА.