«ПІЗНАЙ САМОГО СЕБЕ»…, АБО Ж «ДУША І СЕРЦЕ ДОРОЖЧІ ЗА ТІЛО»

Цього року виповнюється 300 років із того часу, як народився Григорій СКОВОРОДА. І саме цього року московська ракета зруйнувала Національний музей Григорія Сковороди, розташований у маєтку XVIII століття в Сковородинівці, де в останні роки жив і працював філософ. У ніч проти 7 травня рашисти поцілили в дах будівлі, викликавши пожежу музею легендарного українського народного філософа, гуманіста-просвітителя, байкаря, поета і педагога, велетня духу і серця, який витворив свою філософську систему… Ракета влучила невипадково… В те, що є духовним символом і диханням нації.

У чому сутність Григорія Сковороди? Спробуємо ввійти в долю людини і перенестись у ту історичну епоху, коли все українське було підірване і знищене.
Як вдавалося в умовах повної ліквідації української держави цій людині знайти своє призначення, щоб і сьогодні, через 300 років, зайти в серце українців.
І сьогодні ми пізнаємо Григорія Сковороду як сучасника через його базові гасла. Варто лише вдуматися в них: «Всяк мусить пізнати свій народ і в народі себе». На думку Григорія Сковороди, людина не може існувати за межами свого народу в природний спосіб.

Відомо, що Григорій Сковорода народився в козацькій родині 1722 року в містечку Чорнухи на Полтавщині (це на той час був Лубенський козацький полк). Дата народження була встановлена аж за дві сотні років опісля. Єдиним джерелом, що має це підтвердити, є лист Сковороди до друга, Михайла Ковалинсь­кого, в якому він розповідає про те, як відбувалося святкування його дня народження, 3 грудня (за старим стилем) і 22 листопада за діючим.
Сьогодні таку дитину назвали б «індиго», адже, крім шкільної науки, малий Григорій мав багато «гуртків», зокрема навчався музичної грамоти та гри на інст­рументах, був солістом у церковному хорі.

Він мав виняткові здібності до засвоєння наук, тож у шістнадцятирічному віці йому вдалося вступити до Києво-Могилянської академії. До слова, того часу це був єдиний вищий навчальний заклад на теренах України. Отримавши таку прекрасну нагоду, Григорій Сковорода всотував усі можливі знання. Йому вдалося перечитати всі книги, що містилися в бібліотеці закладу, і опанувати п’ять іноземних мов: латинську, грецьку, церковнослов’янську, польську, німецьку.

Що ж було в Україні на ту пору, коли жив Григорій Сковорода:
1. На початку 1764 року Катерина ІІ змусила гетьмана Кирила Розумовського зректися булави, а невдовзі вийшов указ про скасування самої посади і створення Малоросійської губернії на чолі з московським Пет­ром Румянцевим.
2. Московсько-турецька війна (1768-1774), яку допомогли виграти українські козаки.
3. Ліквідація Запорозької Січі 16 червня 1775 року за наказом цариці Катерини.
4. Національно-визвольне по­встання «Коліївщина» (1768-1769). Гайдамаки взяли Умань.
5. Закріпачення українських селян і переведення викладання в Києво-Могилянській академії на московську мову.
1741 року Сковорода в Глухові пройшов конкурсний відбір до придворної капели імператриці Єлизавети і вирушив до Санкт-­Петербурга. Зокрема, співав на коронації Єлизавети в Москві.
1745 року він як знавець багатьох європейських мов вирушає до Угорщини в складі комісії, яка займалася заготівлею вина для царського двору. Його манд­ри Словаччиною, Австрією, Італією та Німеччиною мають ме­ту – він набуває знань, спілкується з ученими, філософами, відвідує їхні лекції, спостерігає за побутом та звичаями інших людей. Збагачений знаннями та досвідом, він, вічний подорожній, повертається до неньки-­України.

Побутує легенда, що російсь­ка цариця Катерина ІІ запропонувала Григорію Сковороді приїхати до Петербурга на посаду придворного філософа. На що Сковорода відповів: «Перекажіть матінці цариці, що я не покину Вітчизни: мені сопілка і вівця миліше царського вінця». Ось який був майстер-клас власної національної гідності від Григорія Сковороди.

Звернемо увагу на декілька мудрих висловів філософа, на те, настільки думка і матеріалізація думки через слово може мати колосальний вплив на суспільство:

«Язик – мала частка, але, наче кермо на кораблі, володіє цілим тілом, чи не так само володіє і править тілом думка? Язик – лише тінь, що, наче годинниковий дзвіночок, дзвенить у повітрі, а сама пружина – се думка. Думка – невидима голова язика…».

«Якби я сьогодні вранці прокинувся і відчув, що моїм призначенням є взяти шаблю і їхати різати турок, – він так і писав, – я б відразу пішов у військо. Але я відчуваю, що для мене, моїм справжнім життям з Богом, з моєю Мінервою, є оце мандрування, оце відчуття себе, ну, і навчання».
«Хто впізнав себе, той знайшов бажаний скарб Божий».
Він знайшов своє місце в житті.
Спадщина Сковороди належить до визначних надбань віт­чизняної культури, а його ім’я зайняло помітне місце в ряду видатних діячів минулого, які збагатили філософську думку
та художню літературу України. У свідомості сучасників і нащадків Сковорода постає як манд­рівний філософ-вільнодумець, учитель, який був передвісником нової епохи – епохи українського романтизму.
«Мандрівна академія», «людина-університет» своєї епохи. Це про Григорія Сковороду. Читачі його шукали самі, масово чи­тали та цитували, переписували рукописи та пропагували їх.

Згадаймо Шевченкову згадку з дитячих літ:
« …і зроблю
Маленьку книжечку; хрестами
І візерунками з квітками
Кругом листочки обведу
Та й списую Сковороду».

Величний, гордий мандрівник, філософ, письменник, музикант, Сковорода зробив знач­ний внесок в українську куль­туру і залишиться в пам’яті нації надовго. І сьогодні, попри на­в’язану незалежній українській державі війну, ми на державному рівні відзначаємо 300-ту річницю великого українця, який най­більше цінив волю та особис­ту свободу. Саме ту свободу, яку сьогодні в жорстокій боротьбі з російськими окупантами від­стоює українська незламна нація.

І рядки про свободу із «De li­bertate» Григорія Сковороди, як ніколи, сьогодні звучать актуально:
Що є свобода? Добро в ній якеє?
Кажуть, неначе воно золотеє?
Ні ж бо, не злотне:
зрівняши все злото,
Проти свободи воно – лиш болото.
О, якби в дурні мені не пошитись,
Щоб без свободи не міг я лишитись.
Слава навіки буде з тобою,
Вольності отче, Богдане-герою!

Проти волі всі інші принади світу – болото. Ми твердо і впевнено віримо, що у війні російсь­ких ракет проти філософії Григорія Савича переможе філософія Сковороди.

Є записані спогади про смерть Сковороди, які записав Срезнев­ський (за різними джерелами – Іван чи Ізмаїл):

«…Був прегарний день. До дідича з’їхалось багато сусідів погуляти й повеселитись. Мали також на цілі послухати Сковороди… За обідом був Сковорода незвичайно веселий і говіркий, навіть жартував, оповідав про своє минуле, про свої мандрівки, досвіди. Зачаровані його красномовством повставали всі від обіду, Сковорода щез… Він пішов у садок. Довго ходив він по перехресних стежках, зривав овочі й роздавав їх хлопчикам, що працювали в садку. Над вечір пішов сам господар шукати Сковороду й застав його під гіллястою липою. Вже заходило сонце: останні його проміння пробивалися крізь гущу листя. З рискалем у руці копав Сковорода яму – вузьку, довгу яму. «Що це, друже Григорію, чим то ти зай­нятий?» – спитав господар, піді­йшовши до старого. «Пора, друже, закінчити мандрівку! – відповів

Ско­ворода, – і так усе волосся і злетіло з бідної голови від мордування, пора непокоїтися!». «І, брате, дурниця! Досить жартувати, ходімо!» – «Іду! Але я прохатиму тебе попереду, мій добродію, хай тут буде моя остання могила». І пішли в хату. Сковорода недовго в ній лишився. Він пішов у свою кімнатку, перемінив білизну, помолився Богу і, підложивши під голову свої писані пра­ці і сіру свитку, ліг, зложивши навхрест руки. Довго чекали на нього з вечерею. Сковорода не з’явився. Другого дня вранці до чаю теж, до обіду так само. Це здивувало господаря. Він насмілився увійти до Сковороди, щоб розбудити його, одначе Сковорода лежав уже холодний закостенілий»…

Це було 9 листопада 1794 року. На хресті над його могилою, на прохання самого Сковороди, написано: «Світ ловив мене, та не впіймав…».

Славко ПОЛЯТИНЧУК, голова Кам’янець-Подільського об’єднання Товариства
«Просвіта» ім.Тараса Шевченка.