БЕРНАРД ПРЕТВИЧ: МИСЛИВЕЦЬ НА ТАТАР І ЄДИНОРОГІВ

Віденська кунсткамера – місце, де зберігаються дивовижі із зібрання роду Габзбургів. Імператорська велич – це не лише про територію. Це ще й про символи. Про знаки. Про унікальність. Габзбурги мали те, чого не мав на землі ніхто. Агатову чашу Грааля. Витончену золоту сільничку, виготовлену Бенвенуто Челліні (оціночна вартість 65 млн доларів). Ріг останнього єдинорога на Землі. Він, знаменитий Ainkhurn, нахабно стирчить у вітрині, тонкий і довгий, і століття історії нанизані на нього невидимим осіннім листям.
Той, хто вполював останнього єдинорога, справжню славу і вічний спокій знайшов на Поділлі.

ВІД ПРІТТВІТЦА ДО ПРЕТВИЧА

Шляхтич Бернард Претвич насправді звався Бернхардом фон Пріттвітцем, але слов’янам, серед котрих він жив, вимови­ти цю колекцію приголосних було важко. Претвич був ровес­ником XVI ст., сполонізованим німцем і героєм свого часу. З тих справжніх, про котрих склада­ли легенди, і чиїм ім’ям татарсь­кі матері лякали дітей, так само, як українські лякали Бабаєм.
Тогочасні документи називають його Murus Podoliae («Подільський мур») та Terror Tartarorum («Татарський страх»). Козаки оспівували його в піснях, а польський король Ян ІІ Казимір, який правив через добре століття після смерті «татарського страху», тримав портрет Претвича у своєму кабінеті – як взірець мужності.
Його життя – колекція із загадок. Він народився в Сілезії, на південному заході Польщі, невідомо, коли і де точно. Смерть теж не без містики: помер наприкінці 1563 року в Теребовлі, де до 1561 р. був старостою теребовлянським. А два останні роки що в місті над Гнізною робив? Спав безпробудним сном – як у казках. Раптово втратив свідомість, кровопускання не допомогло. Летаргія – і тут уже ніякий чарівний принц (ок, принцеса) поцілунком не розбудить. Так і не прокинувся.
Поховали Претвича, героя над героями і протокозака, у скром­ній Шарівці під Ярмолинцями, де збудував свою резиденцію, до котрої приріс серцем. Як везли його в останню путь промерз­лим січневим Поділлям ті останні сто з гаком кілометрів? Чому не залишили у значно більшій
і славнішій Теребовлі? Так за­повідав. Шарівка стала його домом.
Він отримав її від польської королеви Бони Сфорци вже зрілим, багатим і славним 1539 року. Військову посаду Претвичу пропонував прусський король. Саксонський князь 1540 р. намагався завербувати талановитого вояку на свою службу. Але Бернарду подобалося битися з татарами. Він обрав Поділля.

ПРИГОДИ АЙНКХЮРНА

Дев’ять років минуло на той час із моменту, коли шляхтич презентував королю Сигізмун­ду І Старому тонкий довгий ріг, свій мисливський трофей. Вполював сам, особисто, десь у диких полях над Дністром. Так при­наймні сказав Сигізмунду. Те, що, за легендами, єдиноріг міг піддатися лише незайманій дів­чині, нікого не насторожило. Повірили. Пліній Старший химеру описав так: «Найбільш дикою твариною нібито є єдиноріг, тілом подібний до коня, головою – до оленя, ногами – до слона, хвостом – до вепря; ричить сильно, має один чорний ріг, що виступає з середини чола. Живим цього звіря взяти неможливо».
І про оце ось чудовисько мріють дівчатка всього світу?
1540 р. польський монарх передарував ріг своєму колезі-імператору Фердинанду І Габзбур­гу. Той так був вражений презентом, що відразу наказав оздобити дивовижну річ у 2,5 м завдовжки. Це зробив королівський сницар Сильвестр Лехнер: додав ефес, на котрому було написано від імені єдинорога вірш із вихвалянням свого рога. Вважалося, що ріг має магічну силу і є символом Христа.
1564 р. брати Габзбурги Карл IІ, Максиміліан II та Фердинанд Тірольський вирішили, що ріг єдинорога і священний Грааль (ще одна реліквія – велика агатова чаша) ніколи не слід розділяти. Продавати теж не можна. Вони повинні зберігатися в Габз­бургів «на всі часи». Так і сталося – ріг дотепер у Відні. Тільки от це бивень нарвала. Де цього п’ятиметрового арктичного ссавця вагою майже в тонну знайшов Претвич та чому надурив стількох коронованих осіб – так і залишиться таємницею.

ЗА ПАНА ПРЕТВИЦЯ ВІЛЬНА ВІД ТАТАР ГРАНИЦЯ

Поділля, та що Поділля, вся Польща ще добрі сто років повторювала приказку «За пана Претвиця вільна від татар границя» («Za pana Pretwicza wolna od tatar granica»). Є й українська версія примовки: «За часів пана Претвиця спала від татар границя». Він здійснив щонайменше три антитатарські походи з козаками у Крим, до Чорного моря:
у 1536, 1549 та 1552 рр. 1538 р. брав участь у Хотинському поході Яна Тарновського, засновника Тернополя, до Хотина. 1540 р. завдяки своїм тактичним вмінням здобув перемогу над численним татарським загоном неподалік від Вінниці. Відбув близько 70 переможних сутичок із татарами. Створив розгалужену мережу інформаторів, кот­рі вчасно повідомляли про пе­ресування ворожих загонів.
У всіх подільських твердинях тримав загони, часто сам же їх і фінансував. Навчав козаків секретам військової майстерності, завдяки чому вважався серед них неформальним лідером (деякі джерела того часу навіть називають його козацьким гетьманом). Героїчно обороняв Бар 1550 р., коли до міста підійшло п’ятитисячне молдовське військо, відправлене на Поділля турецьким султаном. Під кінець його військової кар’єри під хоругву Претвича вставало 300 досвідчених вершників, варто було пану Бернарду лише свиснути.
Виправи Претвича супроводжував успіх. Майже завжди. Польський хронікер Міхал Бельський писав, що 1541-го і Прет­вича спіткала невдача. Татари тікали з ясиром, наздоганяв їх аж до Очакова, де стояла турець­ка залога. Спізнився: подоляків уже галерами відправили на ринок рабів у Кафі-Феодосії. Проводжав галери зі сльозами на очах і від безсилої люті порубав татарських дітей та жінок, кот­рі мешкали поруч із залогою. Ті, хто вижив, кинулися в мо­ре, де хлопці Претвича перебили їх, як качок на полюванні.
На турків у Претвича був зуб: ті самі на Поділля ще не вибиралися, але позичали коней татарам. Пізніше пан староста писав, що за коней турки просили половину здобичі й так збагачувалися. Та й татари в накладі не залишалися, бо половину вираховували так, як їм було зручно.

ТРАКТАТ ТА АПОЛОГІЯ

1550 р. Претвич абсолютно в дусі нашого часу вирішив поділитися своїм досвідом у цари­ні, в якій досяг найбільшого успіху, і написав трактат про оборону Поділля від татар. У книзі він описав свій новий спосіб ведення бою в залежності від того, як змінюється поле битви.

Крім трактату, мусив ще до сейму 1550 р., куди його викликали, писати довгу і плутану улесливу «Апологію» – лист-вибачення королю Сигізмунду Августу. Король сердився, бо через походи Претвича під загрозою був хиткий мир між Поль­щею та Османською Портою. Турки скаржилися королю на Претвича та Ярему Вишневецького, звинувачуючи шляхтичів у тому, що вони вивезли з Очакова чимало грошей, 245 волів, 196 коней, овець на 6745 акче (тодішня грошова одиниця Туреччини) та взяли в полон 87 людей.

«Я, найясніший милостивий король, котрому той замок Бар дістався від її королівської величності, моєї володарки, завжди тримаю там своїх людей (…), коли прийде потреба, яка часто трапляється, де б не просив мене ваша величність обороняти, я завжди готовий іти з усіма своїми людьми проти будь-якого неприятеля вашої королівської величності, хоч у вашій присутності, хоч без неї. Я, ваша величність, не служу, аби дослужитися до якогось багатства, але тільки щоб дослужитися до ласки вашої королівської величності, мого милостивого пана, за котрого вже давно з своєї молодості вирішив життя покласти, і з тими синами лицарськими, котрих при собі тримаю, проти кожного неприятеля вашої величності і славної корони», – це якщо дуже коротко.

Шарівку Претвич, у той час уланівський староста, отримав спочатку в тимчасове користування як ще одне село до тих декількох десятків, якими володів. Але раптом трапилася любов – до місця, до природи, до річечки Ушиці. Староста вирішує жити тут. Можливо, йому як ковбою подобався дивний, дикий статус цього шматка Поділля: в цій точці збігалися Кам’янецьке, Ле­тичівське та Барське староства, тут була нічия земля з дикими лісами на кілометри. Декілька вбогих сіл, серед яких і Шарів­ка – ось і вся цивілізація. Ще той челендж.
1550 р. король Сигізмунд ІІ Август надав Претвичу право успадкування Шарівки. Пан Бернард чи то зводить тут замок, чи укріплює вже існуючі фортифікації, а далі береться посилю­вати наступні подільські міста та засновувати нові фільварки.

Угорська королева Ізабела Ягеллонка писала польській правительці Боні Сфорца: «Про пана Претфіча (так в листі) піклується ваша величність, аби військовою службою не був ображений, коли є більш потрібним та більш гідним за багатьох інших слугою вашої королівської величності і бо його покійний король над іншими не ображав, а до того, щоб теж і на черемисів, які теж на службі йому допомагають, Ваша королівська величність ласкаве бачення мати хотіла».

ЯКІВ, СИН БЕРНАРДА

Подільський воєвода Яків Прет­вич (1546-1613), молодший син Бернарда від другого шлюбу (1551 р.) із заможною шляхтянкою Барбарою Завадською (старший Войцех помер немовлям), любив Шарівку так само щиро, як і батько. Ймовірно, саме він обніс оборонним муром усе поселення на мисі над Ушицею. Татари спалили та пограбували містечко 567 р., забрали в полон 112 людей, та Яків від­будував Шарівку. З цілковитої руїни: після татарського нападу там залишилися лише три вбогі хати.
1578 р. сейм підтвердив, що Претвичам Шарівка належатиме довіку. 1589 р. Яків став кам’янецьким каштеляном, 1605 р. – подільським воєводою. Але мешкав усе так само в Шарівці, приймав гостей і навіть роз­глядав як третейський суддя справу про сварку козацького ватажка Григорія Лободи з його дружиною, яку той свого часу вкрав у сусідки Претвича пані Оборської.
1607 р. Претвич-молодший закладає у Шарівці домініканський монастир. Храм у містечку вже був – дерев’яний. Монастир же будувався відразу в камені. 1612 р. домініканський костел освятили. За деякими версіями, це і є дата народження Покровського храму. Але є й інші думки, і в них легко заплутатися. Київська архітекторка Євгенія Пламеницька вважає, що найстарішою частиною споруди є дзвіниця – в XIV ст. це була оборонна вежа на Кучманському шляху.
Усі наступні після Претвичів власники Шарівки щедро жертвували на монастир, та з часом кляштор занепадав. 1823 р. тут мешкали лише два монахи. Правда, монастир мав у власності село Голохвасти на 157 жителів. У селі була корчма, винокурня та млин – усе якийсь дохід. Про монастирську бібліотеку красномовно свідчить той факт, що остання книга в неї була замовлена ще 1785 р., і з того часу аж до ліквідації закладу 1832 р. книгозбірня не поповнювала­ся і налічувала лише 69 томів (великої рогатої худоби мона­хи мали 167 голів). Ключ від книжкової шафи був лише у настоятеля.

ШАРІВКА І ГУСИ

Шарівка вся з невисоких пагорбів і води – і тоді, і сьогодні.
З трьох боків село оточують велетенські ставки на крихітній Ушиці. Де багато води, там ба­гато гусей. У Шарівці гуси майже скрізь, їх тисячі. Коли років 20 тому вперше довелося шу­кати в плутаних вуличках Покровську церкву-фортецю, селяни вказали дорогу так: «Їдьте до повороту, де гуси, а там праворуч». Гуси були на всіх поворотах, крім потрібного.
Власне саме Покровська церк­ва, а не Претвич – причина, чому в Шарівку часом приїжджають туристи. Враження від пам’ятки архітектури національного значення залишаються змазани­ми – храм настільки замучили перебудовами, що уявити, яким він був за Претвичів, неможливо.
Жодна інша постать, так чи овак пов’язана з Шарівкою, до вершин слави Претвича, мисливця на єдинорогів, не сягну­ла. Село мало б пишатися паном Бернардом. Вінниця он 2015 р. навіть вулицю його іменем на­звала.

Фортифікована колись свя­тиня стоїть недалеко від озер і здичавілого 12-гектарного панського парку. Сотні років вона була римо-католицькою. Пра­вославним храм віддали після польського антицарського повстання 1831 р. Щоб нічого не нагадувало про неправильну конфесію, у 1890-1892 рр. храму надали рис синодального російського стилю за проєктом архітектора Павлова: замуру­вали готичні прорізи, облаш­тували новий дах із низьким шат­ром. Відомий подільський краєзнавець і кам’янець-подільський лікар Антоній Роллє так описував споруду в тижневику Klosy («Колоски», №1041 за 1885 р.): «З давніх пам’яток лишився домініканський костел, перероблений на церкву; смутно і брудно виглядає він, дзвіниця при брамі незакін­чена, поруч руїни кляштора. Все­редині теж зміни: надгробок Прет­вича забілили, фрески на стінах також, склепінь лише не торкалися – і за це вже хвала богу».

Святиня скромна. Дуже скром­на. І доводиться покла­датися ли­ше на уяву, бо реальність не вражає. Хоча… Монументально виглядає пам’ятка з боку скромного костелу Ма­тері Божої Пресвятого Розарію (1861) або від закинутого католицького цвинтаря біля грун­тової дороги на Сутківці. Посеред кладовища стоїть пізньо­барокова статуя Мадонни. Церк­ва, костел і старі надгробки – певно, все, що пам’ятає минуле Шарівки. Місця, де жив мисливець на єдинорогів.

Ірина ПУСТИННІКОВА.