ОКУПАЦІЯ І ПРОПАГАНДА: З ІСТОРІЇ

Деякі речі не змінюються. Наприклад, російська пропаганда.
Історія вже чула істеричні крики про «росія здєсь навсєгда» і бикування на кшталт «ето ісконно-русскіє зємлі». Окупація Поділля російською імпе­рією наприкінці XVIII століття відбувалася під точнісінько такими ж меседжами, якими сьогодні намагаються виправдати окупацію Донбасу – хіба лише із застарілими ятями в словах.

ХРЕЩЕНИЙ БАТЬКО БУЛГАКОВА ТА ЙОГО ДИТЯ

Процес загарбання наших земель під час другого поділу Речі Посполитої досить детально описаний у книзі «Подолія. Историческое описаніе», яка була видана 1891 р. «с высочайшего соизволения при министерстве внутренних дел». Напевно, намагалися встигнути з новинкою до сторіччя російської окупації. Автором помпезного й щедро проілюстрованого видання був Микола Іванович Петров, 51-річний професор Київської духовної академії родом із села Вознесенське
Макар’євського повіту Костромської губернії. У рік випуску цієї книжки пан професор із костромської глушини став ще й хрещеним батьком для сина свого товариша Афанасія Івановича Булгакова. Той був богословом та істориком церкви і теж перебрався до Києва з провінції, з села Бойтичі на Брянщині. Сина Афанасій назвав Михайлом. Потім той стане автором «Майстра та Маргарити», і через меморіальну дошку на його честь на стіні «Славутинки» навесні 2022 року точитимуться гарячі дискусії. Та це вже інша історія.
Тож повернімося до адвоката диявола в «Подолії. Історичному описі».
За сто років до видання книги, 1791 р., наші землі були частиною Речі Посполитої – ослабленого, але цілком суверенного королівства під владою Станіслава Августа Понятовського. 3 травня 1791 р. ця країна прийняла Конституцію республіки обох націй – другу в Європі після конс­титуції Пилипа Орлика. Король був одним з її авторів і щиро вважав, що Польща має модернізуватися і пройти через реформи. За цим документом устрій Речі Посполитої встановлювався відповідно до прогресивних на ті часи ідей просвітництва. Правителів країна мала вже не обирати: вводилася спадкова монархія. Наступним правителем мав бути Фредерик Август із династії Веттинів.
Скасовувалося свавільне liberum veto, яке довгий час вносило розбрат у діяльність польських сеймів. Розширювалися права міщан (їх урівняли з шляхтою),
а магнатів – послаблювалися. Захищалося селянство, яке перебувало під гнітом панщини. Зникав поділ на Польщу та Литву – країна мала стати унітарною.
Реформування Речі Посполитої могло повернути країну на велику політичну арену як сильне демократичне королівство. Сусідам Понятовського впливова Польща була б кісткою в горлі – недарма ж Австрія, Пруссія та росія пошматували її між собою вперше ще 5 липня 1772 р. Конституція стала новою загрозою для країн-сусідок, тому навіть не почала діяти на повну силу. Польща, на думку росії, забагато собі дозволила з демократизацією, тому мала зникнути взагалі.

«ПРИВІД ДО ВТРУЧАННЯ ПОДАЛИ САМІ ПОЛЯКИ»

Історію пишуть переможці. Й загарб­лення чужої країни треба було пояснити, прикривши анексію вуалькою з «ми мали на це право!»
Ось як аргументував Петров захоп­лення Поділля 1792 р. імперією Рома­нових:

«Зухвалі дії поляків і скасування ними російських гарантій колишнього типу правління не могли не образити гідності росії, яка до того ж не без підстав бачила в Конституції 3-го травня дію небезпечних революційних французьких ідей – і тому не могла не озброї­тися проти них». Конституцію ж король народу «насаждав».
Нічого не змінилося, бачите: зухваліс­тю і образою гідності росії назване прийняття Конституції в іншій країні. Петров продовжує: «Привід до втручання по­дали самі поляки, з яких багато хто залишився незадоволеним «Конституцією 3-го травня», тим більше, що вона й оголошена була в той час, коли не було (в Сеймі) всіх депутатів».
«Це не ми напали. Це нас змусили!» – методички в пропагандистів не змінилися досі.

Ще цитата: «Поляки задумали, поки росія зв’язана війною з Туреччиною, звільнитися від російського впливу і змінити образ правління. На початку 1788 р. між прусською владою та польською почалися переговори, що закінчилися договором, за котрим польська влада отримала допомогу від Пруссії та пообіцяла ні в чому не слухатися росії». Так, ніби йдеться не про державу, а про першокласника-ху­лігана.

СХІДНЯКИ ПРОТИ РЕФОРМ

Історія любить викидати дивні колінця з повтореннями: після розвороту Речі Посполитої в керунку реформ і західної демократії знайшлися ті з громадян королівства, котрим такі новації не сподобалися. Всі вони мешкали в східній частині країни. На чолі незадоволених були власник Білої Церкви (а це далека східна околиця Речі Посполитої) князь Франтішек Ксаверій Браницький, граф Станіслав Щенсни Потоцький з Умані та Северин Ржевуський, колишній посол від Поділля до Сейму та останній польний гетьман коронний. За всіма трьома тягнувся слід із російських шпигунів і грошей. Великих грошей.
Під тиском росії трійця організовує тарговицьку збройну конфедерацію. Мета – знищити нову Конституцію. Де брати союзників? Так, вічне ж «росіє, введи війська!». Магнати подалися по допомогу до імператриці Катерини ІІ. Та в січні 1792 р. уклала мир із Туреччиною (це було важливо перед анексією Поділля – Османська Порта починалася відразу
за Жванцем) і домовилася з Пруссією. Габзбурги, котрі 1772-го брали участь у відриванні шматків територій у Речі Посполитої, цього разу від такої розваги утрималися.
Захоплення нових територій Катерина здійснила швидко – на початку трав­ня 1792 р. російська армія для такої «спец­операції» була розділена на дві частини. Одна, під керівництвом Ми­хайла Кре­четнікова, налічувала 32 тис. солдатів і йшла з боку Білорусі на територію Литви.
Друга, якою керував Михайло Каховський, мала 64 тис. людей. У її складі були солдати, що недавно брали участь у російсько-турецькій війні, а також молдавська армія. Ця орда сунула на Поділ­ля та Волинь із боку Дністра. Обидві армії рухалися одночасно. В унісон з їхнім просуванням російський посол при варшавському дворі Яків Булгаков заявив польському уряду про те, що Поділля, Волинь і Литва – це російські території. Тертий калач і дипломат, таємний радник Яків Булгаков до призначення у Варшаву був амбасадором у Стамбулі й чимало посприяв тому, щоб Крим із татарського став російським.
Слабка, погано озброєна та розхрис­тана польська армія під керівництвом Станіслава Понятовського і Тадеуша Костюшка пробувала дати відсіч загарбникам, але зазнала поразки. Поділля і Волинь, Гродно та Вільно (сьогодніш­ній Вільнюс) опинилися під окупацією.
10 серпня 1793 р. в російські руки перейшла і столиця Речі Посполитої – Варшава. Сам Кречетников, котрий після анексії став генерал-губернатором приєд­наних територій, до такого тріумфу не дожив: помер 9 травня 1793 р. в Меджибожі.

Як пише Петров, «що стосується безпосередньо Поділля, то головною діючою особою тут був, з армії Кречетникова, генерал Дерфельден, котрий, захопивши польську артилерію у Брацлаві, Красному та поблизу Кам’янця-Подільського, взяв в облогу зі своїм військом це місто і без будь-якого кровопролиття змусив місцевий гарнізон із комендантом Злотницьким на чолі здатися 21 квітня 1793 р.».

Правління окупаційної влади на По­діллі Петров описує так: «Судочинство та адміністративні установи в краї залишалися поки що колишні. У приєднаних до росії областях російський уряд перш за все звернув свою увагу на підтримання в них порядку, миру, тиші, зміцнення цивільних відносин».

А російська цариця видала маніфест про приєднання «Південно-Західного краю» до своїх володінь. Пам’ятаємо ж, що та ділянка Укрзалізниці, котра біжить через Кам’янець, дотепер називається Південно-західною. Так, як називала наші землі сатрапка, що знищила Січ. У маніфесті імператриця пояснювала свою «СВО» «визволенням і порятунком землі та міст, що колись належали до росії, і єдину з нами віру сповідуючих від спосус погрожуючих». Про захист російської мови, як бачимо, тоді ще не йшлося, а от про віру варто поговорити детальніше.

ЦЕРКОВНЕ ПИТАННЯ

Серія гучних обшуків у священників РПЦвУ вкотре довела, що релігія – потужний канал ворожої пропаганди в Україні. Так було і 230 років тому.
Майже відразу на Поділлі почалися гоніння на уніатську церкву – найпоши­ренішу серед русинського селянства. Адже Конституція 3 травня, котра так розізлила росію, гарантувала громадя­нам свободу віросповідання та ство­рювала засади для появи національної церкви.

Хоча в Петрова питання свободи со­вісті набуває якогось казкового звучання. Начебто православний архієпископ Віктор Садковський не отримав «згори» жодних інструкцій, як поводитися з місцевими парафіями, котрі були переважно греко-католицькими. І коли до нього прийшли два греко-католицькі монахи та два священники, які висловили бажання перейти з унії до московського православ’я, то «навчений в обережності гірким досвідом, преосвященний не мав гадки, як діяти в подібному випадку. Побоюючись діяти незгідно з видами уряду на даний момент, він вибрав середню міру: приєднати до православ’я монахів та священників, а щодо приєднання їхніх парафій звернувся до петербурзького митрополита Гав­риїла та просив дозволу приїхати до Петербурга».

Пасторальна картинка: знічений ієрарх і четверо (лише четверо!) подільських уніатів, яким захотілося змінити віру. Та чи було так насправді?

Садковський насправді управляв подільською єпархією аж з білоруського Слуцька, де керував організованою ним консисторією. Там він ще в 1780-х встиг розлютити польську владу самовільними приєднаннями уніатських парафій до православ’я. У квітні 1789 р. його звинуватили в підбурюванні селян до збройних антипольських повстань на Волині та Поділлі, підтримуванні тісних контактів із росією, а також у примушуванні православних священників Речі Посполитої присягати російській цариці. Садковський своєї співпраці з росіянами і не заперечував. Тож до отримання сану Мінського архієпископа 1793 р. він сидів у в’язниці в білоруському Несвіжі за звинувачуваннями в держзраді, невірності республіці та злочинах проти національних законів. А після звільнення швидко взявся за улюблену справу – навернення уніатів у православ’я.
Катерина ІІ схвалювала діяльність Садковського. Ще б пак: у жовтні 1794 р. Віктор повідомив Синод про приєднан­ня до московської церкви аж 721 парафії на щойно приєднаних територіях. Наступного року кількість церков, що змінили віру, сягнула 1607. Загалом Сад­ковський, котрий нібито боявся тривожити уніатські парафії, навернув у московську церкву півтора мільйона людей.
Сам він бував на Поділлі вкрай не­часто, через що місцевим православ­ним священникам доводилося їздити висвячуватися на сан у Молдову. Чи міг хтось із місцевих кліриків застати його з проханням, описаним у Петрова, чи це апокриф – невідомо.
Імператорський рескрипт від 22 квітня 1794 р. вказує, що об’єднання в православ’ї є найбільш надійним засобом для втримання народу «в єдинодумст­ві та спокої», а будь-який спротив като­ли­ків віднині є кримінальним злочи­ном, що підлягатиме суду та конфіска­ції майна. Отака вона, свобода по-ро­сій­сь­кому.

Ірина ПУСТИННІКОВА.