ФОРТЕЦЯ, СТВОРЕНА ДЛЯ ДОПОМОГИ КАМ’ЯНЦЮ

(Частина перша)

«Побував на місці, яке мав давно на приміті. Воно подобається мені в усьому. Ви там теж бували і маєте його добре пам’ятати, – пише 1692-го польському королю Яну ІІІ Собеському коронний гетьман Станіслав Ян Яблоновський. – То шия скалиста над Ластівцями, яку стискає з однієї сторони Дністер, а з другої – Збруч. Там же нижче впадає Збруч у Дністер. Води багато, безпечно для коней. Брід добрий на Дністрі під самою фортецею. Засвідчую, що то місце заслонене від Польщі двома белюардами, бо від скали до скали – 180 ліктів, а від Кам’янця також заслонено двома белюардами, і одним цілим всередині, бо є від скали до скали – 470 ліктів. Виїзд добрий на другий берег. Хотіли форт побудувати у Жванці у чверті милі, але вирішили, що це місце набагато краще і безпечніше для людей. Уже вчора значну роботу зробили, люди немало працювали».
Так уперше в історію – і Поділля, і воєнного мистецтва – входять Окопи. Їх би не було, якби Кам’янець не захопили турки. Придивимося ж до цього села на західному кордоні Кам’янеччини.

ЯК КАМ’ЯНЕЦЬ НАМАГАЛИСЯ ЗАМОРИТИ ГОЛОДОМ

Гетьмана Яблоновського (03.04.1634 – 03.04.1702) тогочасні польські хроніки називали «Новим Парменіоном» (одним із полководців Олександра Македонського). Жодна велика битва Речі Посполитої тоді не відбулася без його участі. Під Підгайцями 1667 р. командував піхотою та артилерією. Керував кіннотою під Хотином 1673 р. Успішно обороняв 1675 р. золочівський замок на Львівщині від татар. Був героєм битв із турками під Парканами та Віднем (обидві 1683 р.). Ходив із військом на захоплений турками Кам’янець-­Подільський 1684 р. та на Буковину наступного року.
А 1692 р. старіючий гетьман іде ще далі – й власним коштом починає будувати фортецю за 22 км від Кам’янця. Спроби поль­ських військ взяти Кам’янець в облогу завершуються безуспішно, турки відбиваються. Тоді Яблоновський, згадавши, що вода камінь точе, вирішує «заморити» подільську столицю голодом. Польські загони спалюють села та витоптують поля навколо Кам’янця. Беруть під контроль брід на Дністрі на південь від міста і перехоплюють каравани з провіантом.
Для продовження антитурецьких диверсій потрібен форпост якомога ближче до Кам’янця. 1691-го гетьман коронний обирає під нього міс­це впадіння Збруча в Дністер. Поруч із впадінням Збруча в Дністер – скелястий мис біля броду. Місцевий люд називає його Козаки. За часів Русі там були земляні укріплення – вони хоч і давні, та все ще помітні фрагментарно навіть нині (мож­ливо, це були рештки Траянового валу). З них сторожовим було видно мінарети Хотинської фортеці та замок магнатів Лянцкоронських у міс­теч­ку Жванці. А якраз же біля Хотина – брід і шлях із Бессарабії на Поділля. Тож вартові на вежах можуть контролювати пересування ворожих загонів між двома фортецями та бачити, що відбувається на переправі через Дністер.

ПОЧАТОК ОКОПІВ

5 березня 1692-го Яблоновський закладає перший камінь нової фортеці. Шість місяців сот­ні вояків насипають вали бас­тіонної системи і зводять мури. Використовують для цього місцеве дерево та каміння.
«Ми, з Божої ласки, продовжуємо досить швидко нашу роботу з блокади Кам’янця, – пише до короля у вересні 1692-го київський воєвода Марцін Контський, влас­ник замку в Кривчому неподалік, який долучається до будів­ницт­ва. – Послав Вашій Королівській Величності в минулу п’ятницю інформацію про блокаду і абрис форту, котрому ім’я дав Гори Святої Трійці».
Зі східного боку до форпосту вела Кам’янецька брама, із західного – Львівська. Обидві прямокутні та двох’ярусні. На другому ярусі, де було колись декілька приміщень, збереглися до наших часів квадратні бійниці. Довжина Кам’янецької брами – 12,3 м, ширина – 8,0 м. Львівська дещо менша: 10,4 м – у довжину, ширина – 8,5 м. Висота обох брам – 7,5 м. Відстань між брамами складає 480 м. Те, що ці релікти XVII ст. непогано збереглися до нашого часу, – заслуга реставрації, яка була проведена 1905 р. Польським товариством шанувальників старовини. Про це нагадує таблиця на Кам’янецькій брамі.
Недалеко від Кам’янецької бу­дується невеликий мурований костел св. Трійці. Над урвищем із боку Збруча виростає мурована сторожова башта.
9 жовтня 1692-го гетьман відзвітував: «Блокада у стані оборо­ни». Комендантом фортеці обирають полковника Міхала Бранд­та. Наприкінці жовтня будівницт­во повністю завершують. Офіційна назва фортеці «Окопи. Гори Святої Трійці, блокада Ка­м’ян­ця-Подільського». Яблоновсь­кий відводить своє військо від неї. Залишає лише залогу 4000 вояків – теж чимало. Для більшої кількості людей у новостворе­ному форті недостатньо про­віанту. Для забезпечення форпосту ж було налагоджене постачання продуктів Дністром на поромах.
Невдовзі Брандт укріплює залогу козаками. Пише гетьману прохання відправити в межиріччя Збруча та Дністра мушкетерів. Мушкетери в ті часи дуже відрізнялися від простих солдатів. Це були вимуштровані професійні вояки. Вміння поводитися з мушкетом у XVII ст. – майже вища математика. І саме таких професіоналів потребувала нова фортеця.

ФОРТЕЦЯ ЦНОТИ

Гарнізон в Окопах чергує цілодобово. Не дає нікому пробратися до Кам’янця, нападає на турецькі транспорти. Начальник Подільського пашалика Галіль-паша змушений шукати інші значно довші шляхи для доставки вантажів – аж через Устя.
Польська преса тих часів часто згадувала Окопи у статтях, називаючи їх «фортецею цноти». Приклад фортеці розглядаєть­ся на філософських диспутах в єзуїтських колегіях усієї Речі Посполитої.
У січні 1693-го німецька газета «Theatrum Europeum» пише про напад поляків на татарський конвой, що віз провіант до Ка­м’янця з Хотина. Тоді ж вояки гар­нізону під’їжджають до Кам’янця і спалюють передмістя. Забирають із собою декілька в’язнів-християн.
У відповідь на Окопи йде за­гін татар. Їм дають відсіч і від­бирають 50 їхніх волів як про­віант. «Та ті воли на добре переможцям не вийшли, бо були ху­ді, а м’ясо мали заражене хворобою. Тож усі, хто його їв, діставали ка­ліцтво», – пише доктор Людвік Фін­кель у своїй книзі «Окопи Святої Трійці. Два епізоди з іс­торії Польщі», що вийшла у Львові 1889-го.
Улітку 1693-го зав’язується 5-годинна битва з чималою татарською ордою. «Наші виграли, багато ворогів поклали, але всі були поранені та 13 товаришів втратили. Їм уже не вистачало куль, тож заряджали зброю наконечниками від татарських стріл», – пише Фінкель.
На Зелені свята 1694-го Міхал Брандт, котрий дослужився вже до генерала, зі своїм загоном нападає на Кам’янець. Бе­ре 20 полонених і чимало худоби, коней.
«Gazette de France» повідомляє про битву під Окопами 6 жовт­ня того ж року. Тоді польська залога вирушає на захід, щоб зустріти загін литовського гетьмана Казимира Яна Сапеги. Ді­знавшись про це, татари з Хотина вирішують провести до Ка­м’янця чималий караван. Чер­гові помічають його і повідом­ляють товаришів. Ті разом із загоном Сапеги кидаються на караван. Не доходять до броду – «так, що навіть найбільший із коней мусив плисти». У фортеці беруть трофеями 20 гармат. Поляки тричі йдуть в атаку, втрачають 10 драгунів, одного офіцера та дуже багато коней. Відбивають у татар 4000 (!) возів, кожен із котрих тягнули по шість волів. Вози були навантажені м’ясом, рисом, вином, медом, сріблом
і кавою. Нагадаємо, що на той час у Кам’янці-Подільському дія­ли понад 10 кав’ярень.
«Три дні військо розбирало здобич – і не могло розібрати, – пише «Gazette de France». – Натомість у Кам’янці починається голод».
У січні 1695-го вдалося перехопити дипломатичну корес­понденцію від султана паші. Султан запевняв, що будь-якою ціною доставить до Кам’янця, який потерпав від голоду, скот та інший провіант, і що кошти на караван із провіантом пожерт­вував великий візир. Яблоновський видає 17 січня універсал, у котрому попереджає, що, згідно з перехопленою кореспонденцією, татари з Буджацької та Кримської орди вже готові до походу, і селянам варто шука­ти прихист­ку за мурами замків. На універсал мало хто звертає уваги, аж поки 10-тисячна татарська армія під приводом калги Шебас-Гірея прориває бло­каду Кам’янця. Доставляють у міс­то продовольство, а далі рушають на Львів і ледве не беруть місто. Яблоновський встигає зібрати під Львовом 4-тисячне військо і втримати галицьку мет­рополію.
Це був не єдиний випадок перехоплення дипломатичної пош­ти. Ще один мав місце 1698 р., коли загін козаків перехопив кур’єра, котрий віз у Кам’янець звістку про те, що під Буджаком на Чорному морі збирається велика орда, щоб рушати на Польщу.
У березні 1696 року відбувся 3-годинний бій під стінами Ка­м’янця з турками.
1698 р. фортецю готують до ймовірної польської облоги Ка­м’янця. В Окопах з’являється шпиталь на 1500 людей.

МИР?

За Карловицьким миром, підписаним 26 січня 1699 р. Авст­рією, Польщею і Венеціанською республікою з одного боку та Османською імперією з іншого, турки повинні були повернути Поділля Речі Посполитій і покину­ти Кам’янець до травня 1699 р. Саме в той час до Кам’янця вирушило польське військо на чолі з комісарами, які мали прийняти в турків місто, – Болеславом Сангушком, Станіславом Потоцьким і Мартином Контсь­ким.
Османи не квапилися виконувати умови договору. Тож польське військо змушене було до вересня стояти табором біля Око­пів. Нарешті, внаслідок ви­снажливих перемовин, турки
покидають подільську столицю. 18 вересня 1699 р. відбувається сеймик (збори) шляхти – вперше за довгий час не у Львові, а в Окопах. Головує на ньому князь Михайло Вишневецький. Перш ніж польське військо перейшло наспіх зроблений міст через Збруч, відбулася урочиста меса в місцевому Троїцькому костелі. За військовим обозом поспі­шають і шляхтичі, і багаті вір­менські купці, і міщани, і селяни, які повертаються в свої давно покинуті домівки.
Коли ж Кам’янець нарешті залишили війська Османської імперії, укріплення в Окопах втратило оборонне значення. Наступного року село навколо фор­ту отримало міський статус – ненадовго. Утриманню оборонної споруди в належному стані з часом приділялося все менше уваги.

Ірина ПУСТИННІКОВА.