КАМ’ЯНЕЦЬКІ ДЗВОНИ ВОЛОДИЄВСЬКОГО В БИДГОЩІ

18 березня виповнилося 102 роки Ризькому мирному договору, який встановив повоєнні кордони між Польщею та Радянським Союзом по річці Збруч. Крім того, більшовики зобов’язувалися повернути польській стороні предмети культурної та мистецької спадщини й архівні матеріали, які були вивезені росіянами після поділів Речі Посполитої. Серед речей для обміну виявили й три дзвони з Кам’янця-Подільського, які царська влада 1915 р. зняла з костелів із наближенням до міста фронту Першої світової війни, щоб потім переправити їх на військові потреби.

Нині на дзвіниці катедри стоять уже нові, які були поставлені вже за часів незалежності, і це їх чути о 12-й годині щодня. Цікаво, що потрапили в обмінний фонд випадково, адже, за мирним договором, із території Поділля репарація не передбачалася. Наприкінці 1922 р. дзвони прибули залізницею до Варшави. До польської столиці по них спеціально приїхала делегація
з Бидгоща, щоб забрати для місцевого католицького храму св. Мартіна і Миколая. Це одне з найбільших польських міст, що розташоване на півночі країни та є центром Куявсько-Поморського воєводства. 21 листопада 1923 р. дзвони вперше забили з вежі святині.
Перший дзвін був вилитий 1641 року для Кам’янець-Поділь­ського кафедрального собору св. Петра і Павла на кошти Войцеха Волскілнюса та каноніка Станіслава Рільського, й важить 1138 кг. Він увійшов у історію завдяки повісті Генріка Сенкевича «Пан Володиєвський», адже під його звуки складали присягу оборонці Кам’янця під час турецької облоги 1672 р. Тим більше, що торік відзначали 350 років із моменту смерті кам’янецького Гектора та головного героя роману – Володиєвського. Але кафедральний дзвін був свідком не лише цих подій. Під биття цього дзвону до міста знову поверталися польські війська після 27-річної перерви. Він також вітав останнього польського короля Станіслава Августа Понятовського, який відвідав Кам’янець 11 листопада 1781 р.
Інший дзвін походить із До­мініканського костелу св. Миколая, про що свідчать написи на ньому. Був вилитий 1737 року на кошти Міхала Францішка Потоцького. У Домініканах були ще два дзвони з міді та срібла, виплавлені 1753 р., але міська влада їх викупила за 500 рублів сріблом для годинника на Ратуші. Там досі залишається один. Інший під час визволення міста від нацистів дуже постраждав, тепер виставлений у експозиції «Поділля ХХ-ХХІ століття» на території Старого замку. На жаль, реставрації він не підлягає. Проте відвідувачі можуть його побачити на власні очі, зокрема візерунки Ісуса Христа, Архангела Михаїла та герб родини Потоцьких – хрест із двома кінцями ліворуч і трьома праворуч.
Під час Другої світової війни ці історичні артефакти знову опи­нилися під загрозою, адже німецька окупаційна адмініст­рація наказала перетопити всі церковні дзвони для потреб військової промисловості. Тоді вдруге сталося диво, коли тогочасний директор міського музею Казимір Боруцький закопав їх у сховищах коксу. Після війни вони знову повернулися на дзвіницю храму, який із 1999 став кафедральним собором Бид­гощської католицької дієцезії. Тепер це одні з найстарших польських дзвонів, які щодня сповіщають мешканців міста про настання полудня та за­прошують на богослужіння.
Щодо вивезеного третього ка­м’я­нець­кого дзвону, то маємо про нього мало інформації. Відомо, що його передали до парафії міста Лабішин, непода­лік від Бидгоща. Але, на жаль, він так і не пережив Другої світової війни.
Будемо сподіватися, що одного дня кам’янецькі дзвони на бидгощській катедрі оголосять про перемогу України та довгоочікуваний мир, а поки що вони єднають минуле наших міст і народів. І, можливо, стануть нагодою для розвитку партнерства між Бидгощем та Кам’янцем у майбутньому, щоб і наші дві громади жили в унісон биття не лише дзвонів, але й сердець.

Олександр БУЧКОВСЬКИЙ.