ОКРИЛЕНІСТЬ

До 100-річчя академіка Полікарпа Івановича Свідера

У звичайності живе незвичайність. Живе природно і часто далеко не для всіх помітно. Серед нас, серед маси, зустрічаються й люди виняткові, унікальні. Обдаровані особливою проникливістю духовного зору, заданістю опромінювати інших світлом. Світлом високого розуму, добра, любові, віри, надії.
Таким був і залишається не тільки для сотень кам’янчан, подолян, а й для тисяч сущих у далеких від Поділля краях, Полікарп СВІДЕР – науковець, доктор філологічних наук, професор, академік, Учитель. У засвіти він відійшов 2012 року.
У ці дні Полікарпові Івановичу виповнюється 100.

НЕВМИРУЩЕ СВІТЛО

Згадуючи дитинство, Полікарп Іванович казав: «Коли був малим, то часто чомусь думалось, що в житті мене чекає щось дуже незвичайне. І що ж то за дивовижа така має бути? – гадаю бувало». А потім замовкав… Про що мовчав у такий час Полікарп Іванович? Запитати б, записати б.
Напевно, вже в ту ранню пору про­ростало в дитячій душі поетичне світосприйняття, зароджувався неординарний духовний світ.
А нині Полікарп Іванович на високому порозі. І час уже пробує укривати туманом пройдені дороги. Скільки перебачено, передумано, пережито… Голодні й холодні тридцяті, воєнні сорокові… Ратні походи, жахіття боїв, рани, кров, смерть. Поразки, перемоги, повернення додому… А потім – навчання й праця, навчання й праця… Сім десятиліть у строю… Труди й дні… Ось уже й у XXI століття шляхи простелились. І зайшли ми знову в часи буремні. Уже без улюб­леного Учителя. Але в пам’яті він і сьогодні з нами…
Пригадую рік 1972-й. Заняття на філфаці кам’янецького педінституту. В 406 аудиторії – кілька академічних груп. Швидким кроком заходить невисокий, сухорлявий чоловік – і розпочинається диво. Лекція переростає в магію, магію художнього слова. Слухачі, самі себе забувши, захоплено стежать за польотом думки, яку, немов срібна голка – літак траєкторію свого польоту, все вище й вище здіймає вгору рано посивілий, вродливий чоловік, довірливо зазираючи в очі й душу кожного з присутніх. Тиша, в якій зачаїлася буря, вихор думок та емоцій. Затамувавши подих, студенти разом із викладачем переживають явлення
поезії, що виростає на очах, мов яблуня з саджанця, мов яблуко з квітки. У Полікарпа Свідера майже не було студентів-­трієчників, а двоєчників – і поготів. Усі старалися порадувати улюбленого викладача своїми успіхами, знаннями. Полікарп Іванович завжди прагнув спочатку зацікавити, захопити аудиторію ма­теріалом, що вивчався, висвітлити його з незвичного боку, а тоді вже занурити слухачів у глибини змісту й форми, естетичних ідей. Нерідко він не просто цитував тексти, а, майстерно коментуючи їх, читав напам’ять великі уривки з романів, повістей, новел і так тонко розкривав перед студентами створений письменником художній світ, що той поставав перед нами, як живий, як об’ємне кіно. Такими були лекції про Павла Тичину, Юрія Яновського, Олександра Довженка, Олеся Гончара… Десь у той час виникло мистецьке явище «поетичного кіно». «Поетичними лекціями» можна назвати педагогічну роботу професора Свідера.
Незабутній Петро Єфремович Ткачук не раз казав: «Дивлюсь на Полікарпа Івановича та й думаю: «Унікальний чоловік. Що не кажіть, а таки унікальний. Чи спроможеться ще колись подільська земля на такого?».
У червні 1975 р. кілька студентів, серед них випускники різних факультетів, випадково зустрівши на вулиці Полікарпа Івановича, попросили його сфотографуватися з ними. Він люб’язно погодився. Зайшли до фотоательє. Зробили знімки. Попрощалися. Хлопці думали – бути їм сільськими вчителями, й хтозна, як складеться доля. Хотілося залишити в душі пам’ять про щось гарне, високе, що допомагало б долати перешкоди, освітлювало б нелегкі вчительські будні. Минули десятки років, але й тепер (авторові це достеменно відомо) ті колишні хлопці-студенти, а нині солідні чоловіки – колишній голова Муровано-Куриловецької районної держадміністрації (Вінницька область) Володимир Ревуцький, колишній держслужбовець із Хмельницького Анатолій Михайленко, колишній директор школи Василь Кордулян (Полтавщина) та інші незрідка дістають із родинних альбомів фотографію, на якій вони разом з улюбленим наставником пильно вдив­ляються в своє майбутнє. Давній знімок і сьогодні наснажує їх.
І учні, і колеги майстра констатують: викладацький талант Полікарпа Свідера – це, насамперед, артистизм у передаванні естетичної інформації шляхом лекції. Цілісність у викладі думок, її жива динамічна пульсація, що завжди йде в ногу з почуттям. Ненав’язливість. Тактовність. Чуйність. Обережне дотикання до най­тонших струн душі в навчальному про­цесі, все це – він.
На високому порозі стоїть сьогодні Полікарп Іванович. Стоїть і разом із нами озирає минуле, сьогоднішнє і прийдешнє. Прийдешнє, в яке треба перейти в дітях, онуках, правнуках… А обіч того порогу – ми трохи молодші, й зовсім молоді спадкоємці його великої справи. І перед усіма нами, як і завжди, – нива. Нива безконечних освітянських турбот, пошуків, спалахів натхнення, невдач, успі­хів, розчарувань і нових сподівань. Тож нехай і надалі на цій неокраїй ниві пов­нозерно колосяться труди й дні нашого Вчителя. Нехай же й надалі осяює нас світло його ви­сокого розуму, світло його великої душі.

Іван ПРОКОФ’ЄВ, кандидат філологічних наук, доцент, член Національної спілки письменників України,
лауреат Всеукраїнської премії в галузі літературної критики імені О.Білецького.

ПЕЛЮСТКИ, ЯКІ НЕ В’ЯНУТЬ

спогади дружини

Ранок… Сонячне проміння пробивається крізь невеликі хмаринки. Вночі пройшов дощик, асфальтова доріжка вже майже просохла. На травичці ще помітні крапельки дощу. Свіжо і тепло в душі, в повітрі. Ми з Полікарпом Івановичем поспішали на роботу. Йшли, роз­мовляли і раптом побачили таку картину. Якийсь перехожий витирав брудні че­ревики об траву. Обличчя в Полікарпа одразу змінилося. Хіба так можна? Навіщо? Адже завтра на цій травичці будуть гратися малі діти, чиїсь онуки. Вбирати в себе красу, вдихати пахощі землі. Чому ми такі, для кого і навіщо ми живемо, працюємо? Такі запитання він не раз ставив перед нами, рідними, колегами, друзями.
Разом ми пробігли дорогою, вкритою тернами і трояндами довжиною 35 років. Вони промайнули, як одна мить. Але, якщо вдуматися в ту мить, то вона розтягнеться на 12783 дні. Це немало для падінь і злетів, поцілунків і суперечок, повчань і навчань, досягнень у науковій сфері, виховання студентів і власного сина, виступів перед мешканцями міста, області…
…Полікарпове життя плинуло бурх­ливою рікою. Колективізація, голодомори 33, 46-47-х років, Друга світова вій­на, навчання в Київському університеті ім.Тараса Шевченка, праця в училищі культури, а з 1954-го і до кінця життя – в К-ПНУ ім.Івана Огієнка.
Усе було в житті та як у всіх. Радів кожному дню, бо цього навчила війна. Зав­жди казав, що кожне покоління повинно пережити війну. Сьогодні, як ніколи, ми це розуміємо. Цінував усе і всіх, як радила материнська молитва. Мав про що бесідувати як із високоповажними людьми, так і з безхатьками. Любив співати, особ­ливо материні пісні, любив свою Хропотову, Товтри. Шанував і цитував майстрів українського слова: Григорія Сковороду, Тараса Шевченка, Івана Франка, Лесю Українку, Василя Симоненка, Василя Стуса, Ліну Костенко… Радів появі кожної своєї книги, але по-особливому радів, коли з’явився на світ онук Владислав – продовжувач роду. Полікарп вважав, що на традиціях поколінь, роду тримається світ. Писав вірші, переважно вітальні, для колег, родичів. Бувало, прокинуся вранці на будь-яке свято, а на столі лежав аркуш з віршами, очима гляну на нього і почую: «Так-так, пелюстки троянд зів’януть, а слова, написані моєю рукою, ще довгі роки будуть зігрівати твої серце і душу».
Любов до художнього слова понесли, немов на крилах, його студенти-продовжувачі традицій: Анатолій Ненцінський, Іван Іов, Іван Прокоф’єв, Василь Горбатюк, Павло Гірник, Сергій Пантюк, Володимир Олійник, Олег Рарицький, Андрій Бондар, Світлана Матвієнко, Оксана Почапська… Про нього писали в газетах, журналах, йому присвячували вірші, оповідання, романи. Студенти всіх поколінь завжди були залюблені в його Викладацьке слово.
В останній рік життя Полікарп взявся за написання художньо-біографічної книги «Кленовий міст», але завершити не встиг. Можливо, колись, у кращі часи, я видам її у вигляді щоденника, там записи ведуться у днях. Мені часто колеги, друзі кажуть, що Полікарп Іванович був щасливий. Жив і працював усе життя для молодого покоління.
Завершити спогади хочеться словами Сергія Пантюка: «У житті кожного є люди, які нікуди не зникають. Просто не можуть зникнути. Вони є завжди. Були, є і будуть.
Інакше існування втрачає чимало свого сенсу. Втрачає щось головне і неймовірно важливе. Але про це краще не думати. Бо дуже болить…».

Надія БОГУЦЬКА, кандидатка філологічних наук,
викладачка Кам’янець-Подільського фахового коледжу культури і мистецтв.

ЯК ВІН ІШОВ!..

І сьогодні йде! Сивочолий. Мудрий.
Інтелігентний до молекулярного рівня. Добрий. Із вогнями любові в світлих очах. Це – Полікарп Іванович. Голуб наш сизий, як ми з любов’ю юною називали його. Вчитель, яких небагато.
Свідера ми могли за один-однісінький день побачити в різних куточках міста. Він не їздив транспортом – він просто літав у прекрасному розумінні цього слова. Приглядався до перехожих, зустрічався з друзями, знайомими, помічав те, що «ховалося» від багатьох очей. А потім на лекціях, практичних і лабораторних заняттях усе оте трансформувалося в розлогі філософські роздуми, узагальнення, тісно переплетені з літературою новітньою та не лише. Його відкриття дивували нас своєю новизною, неперед­бачуваністю і, на перший погляд, такою простотою, звичним порядком речей! (Ми ж, зелені серцем, багато чого не знали, мало хто звертав на це нашу увагу!). Ми вчилися бачити й творити Красу, захищати її від всюдисущих геростратів – пилатів.
…Він словом малював нам бджілку, що ніжно всілася на цвітові конюшини чи вишні. Цей загадково-дивний малюнок творило все єство Полікарпа Івановича: єдина рука-крило, міміка, голос, душа…
Ми зустрічали з Учителем Вічне Світило, милувалися його відходом, ми дивилися на світ крізь первозданну краплинку росиці – й вона забирала полуду в багатьох з очей.
Ми переживали разом із героями «Десятикласників», пізнавали жахіття тра­гедії «повпреда» літератури соціалістичного реалізму Андрія Головка, були в морі разом із Віталиком і Тонею на кораблеві, що в будь-який момент міг стати мішенню навчальних бомбардувань, захоплювалися злетом Василя Симоненка, Ліни Костенко, Миколи Вінграновського, Павла Загребельного, інших літературних зірок.
Полікарп Іванович справді був всю­дисущим: блискучим ученим-літературознавцем, неперевершеним методис­том і знавцем найтонших нюансів людського єства, простим земним чолові­-ком «3 перебитим у лікті крилом» (Борис Олійник).
Свідер не терпів брехні, лицемірства, зверхності, брутальності в усьому.
Це стовідсотково про Полікарпа Івановича знаходжу в поета Василя Симоненка:

Як він ішов!
Зачарований світом,
Натхненно і мудро творив ходу.
Так нові планети грядуть на орбіти
3 шаленою радістю на виду!

Трішки про себе. Живу й працюю в селі. Побудував хату, посадив сад, маю вірну дружину та гарних доньок. Вчу дітей того, чого Ви, Полікарпе Івановичу, вчили нас!
Звітую Вам про це в день Вашого сторіччя.

Василь ЦИМБАЛЮК, випускник 1981 року.

ВКЛОНЯЄМОСЬ УЧИТЕЛЕВІ

Простоту, простору, простору,
і щоб ніяких травм,
I чогось такого простого,
як проростання трав.

Ліна Костенко.

Полікарп Іванович Свідер…
Дивлюсь на портрет і зустрічаюся з добрим, уважним, пильним, доброзичливим, привітним поглядом світлих очей Учителя. На думку спливають поетичні рядки:

Щасливі Ви,
Бо труд Ваш ліг у землю
щедрим зерном,
і урожаєм не мізерним
Дали ті зернятка плоди…
Щасливі є Ви,
У житті стрічали рівно
сонце й грози,
Приймали вдячно сміх і сльози
І були вірними меті…

Саме таким – щасливим у своїй буденній творчій праці та виконанні величної місії прилучення молоді до світла думки, навчанні її осягати огром людських знань через її величність Літературу – був і залишається для багатьох поколінь випуск­ників філологічного факультету Кам’янець-Подільського педінституту мудрий, інтелігентний, толерантний Полікарп Свідер. Як на мене, то саме такі вчені, як Полікарп Іванович, формують обличчя епохи, несуть у собі добротворче світло, з честю виконують (не для відзначення нагородами, а тому, що в цьому вбачають своє призначення) шляхетну місію служіння ідеалам істини й добра.
Як зараз, пам’ятаю (та, мабуть, не я одна) мудрі Довженкові слова, які так урочисто звучали з уст сивочолого, енергійного Учителя: «І досі, дивлячись часом униз, не витратив щастя бачити оті зорі, навіть у буденних калюжах на життєвих шляхах». Бути порядними, чесними, безкомпромісними вчив нас Полікарп Іванович. Бо сам був таким, ніс у собі отой духовний стрижень, своєрідну духовну організацію, що виділяли Його як особистість. У своїй багатогранній діяльності науковця й методиста Полікарп Іванович унікальним чином поєднав мудрість і духовну висоту, душевну щедрість і надзвичайне людинолюбство, дав зразок взаємодії науки та школи.
А в часи масового наступу на все україн­ське, цілеспрямованого пресингу проти всього, що мало виразне національне забарвлення (це був час, коли моє покоління навчалося на факультеті), саме Полікарп Іванович сіяв у наші душі дух непокори, здорового глузду, вчив бути вірними національним святиням. Хіба можна забути засідання літературної студії, поезії непопулярних, заборонених Симоненка, Костенко, зустрічі з письменниками…
Полікарп Іванович знаходив форми ро­боти, щоб вводити нас у світ Літератури, відкривати її таємниці, вчив твердо й непохитно вірити в силу слова, думки, вчив життєвої мудрості та розважливості.
Тож у ці весняні сонячні дні візьму на себе сміливість від імені випускників філологічного факультету 1978 року вдячно вклонитися «нашому Свідеру» (так ми його називали) за те, що Він – мудрий Учитель – був на нашому життєвому шляху, за його любов до людей, за ентузіазм і вічну молодість, силу духу…
Алла ЛУПІЙЧУК (Беспалько), вчителька вищої категорії
ліцею N16, заслужена працівниця освіти України.

УЧИТЕЛЬ

Полікарпу Івановичу Свідеру
Порожній рукав…
Відчахнуто пальців корені –
У зіницях лишилася їхня весна.
Це Полікарп Іванович…
Сиві скроні…
Пливе, ніби човен без одного весла.
У білій сорочці.
У літнім брилі,
Що пахне тугим половіючим колосом.
Він до мене струною чутливо бринів,
А частіше – тихим батьківським голосом.
У хвилини скрутні –
мудрим словом порадить,
I дорожчий ставав сивини вогонь…
Я не міг свого доброго вчителя зрадить
І втратить високе довір’я його.
І чомусь мені видиться: земля ходором –
За отим, за смертельним пругом…
Він в обслузі кулеметній
був першим номером,
А я був би у нього – другим…
Знаю – ківш лиха на світі почім,
Та пора становлення не минає!
Порожній рукав…
А відчуваю на плечі
Вагу руки,
Якої у вчителя з війни немає…

Іван ІОВ.