ОКОПИ. ЧАСТИНА ДРУГА

Початок у «Подолянині» від 16 березня 2023 р.
У першій частині ми дізналися, навіщо в межиріччі Дністра та Збруча гетьман коронний Станіслав Яблоновський збудував фортецю, і як загін, який стояв у ній, намагався залишити окупований турками Кам’янець без їжі. А що ж сталося з цим місцем після того, як османи покинули Поділля?

НЕКВАПЛИВІ ТУРКИ

За Карловицьким миром, підписаним 26 січня 1699 р. Авст­рією, Польщею і Венеціанською республікою з одного боку та Османською імперією з іншого, турки повинні були повернути Поділля Речі Посполитій і покину­ти Кам’янець до травня 1699 р. Саме в той час до Кам’янця вирушило польське військо на чолі з комісарами, які мали прий­няти в турків місто, – Болеславом Сангушком, Станіславом Потоцьким і Мартином Контсь­ким.
Та от тільки османи не квапилися виконувати умови договору. Саме ця неквапливість стала матір’ю кам’янецьких легенд про заховану під Замковим мостом золоту султанську колісницю – недарма багато старожилів продовжують міст називати Турецьким. Мовляв, цей час турки використали для того, щоб багато скарбів із міста вивезти, а що не встигалося (за пів року – і не встигалося?) – заховати у хитрих місцях.
Тим часом польське військо змушене було з травня до вересня стояти табором біля Окопів. Нарешті, внаслідок виснажливих перемовин, турки таки покинули подільську столицю. Перш ніж польське військо пе­рейшло наспіх зроблений міст через Збруч, відбулася урочис­та меса в місцевому Троїцькому костелі. За військовим обозом поспішають і шляхтичі, і багаті вірменські купці, і міщани, і селяни, які повертаються в свої давно покинуті домівки.
18 вересня 1699 р. відбуваєть­ся сеймик (збори) польської шляхти – вперше за довгий час не у Львові, а в Окопах. Головує на ньому князь Михайло Вишневецький.

НОВЕ СТОЛІТТЯ І ОКОПИ

Наступного 1700 року село нав­коло форту отримало міський статус. Щоправда, ненадовго.
Після відходу турків укріп­лення в Окопах втратило оборонне значення. Утриманню оборонної споруди в належно­му стані з часом приділялося все менше уваги.
На короткий час про Окопи згадали 1711 р. Тоді турецька та шведська армії на чолі з королем Карлом ХІІ мали намір напасти на Польщу з боку сучасної Молдови. Кам’янець і Окопи почали поспіхом готуватися до оборони. Провели ревізію та укріпили мури. Гарнізон збільшили до півтори тисячі вояків. Відомо, що у фортеці тоді було 80 центнерів пороху, 32 центнери куль для мушкетів, 4,5 тис. ядер і 39 гармат. Між фортечними валами запрацювали кузня і токарський цех. У центрі твердині стояла столярня, яка обслуговувала і цивільне населення села. Гарнізон розмістили в шести казармах, більше схожих на прості селянські хати.

БАРСЬКІ КОНФЕДЕРАТИ

Ще раз в історію Окопи входять узимку 1769 р., коли фортеця дала прихисток декільком сотням барських конфедератів, які виступали проти втручання Російської імперії у внутрішні справи Речі Посполитої.
Улітку 1768 р. місцеву залогу з Окопів остаточно перевели до Ка­м’янця, тож фортеця між Збру­чем та Дністром стояла покинутою. Минуло пів року – і нікому не потрібними фортифі­каціями скористалися повстанці. Вони взялися укріплювати Окопи, досипати вже досить втомлені земляні вали.
Керував конфедератами в Окопах 21-річний Казимир Пуласький. Його брати Францішек і Антоній захоплюють у той же час фортецю в сусідньому Жван­ці. За легендою, комунікація між двома захопленими тверди­нями відбувалася через цигана Сагу, котрий знайшов стрімку стежку над Дністром, а далі по льоду на Дністрі добирався аж до Жванця.
Зі своєї бази в Окопах загони барських конфедератів здійс­нюють декілька атак на ненависні російські залоги в Заліщиках і Товстому (нині це містечко Тернопільської області). Внаслідок цих дій повстанці змогли відібрати ворожий провіант.
Російські війська довго тер­піти таку наругу не можуть – і 8 березня 1769 р. штурмують Окопи. Мури фортеці при цьому було дуже пошкоджено ворожою артилерією. За переказами, Казимир Пуласький спостерігає за пересуванням росіян і штурмом брами ворожими за­гонами з крихітної вежі-сигнатурки окопського костелу. Цілий день тривають бої. Повстанці мужньо обороняються. Та під вечір росіяни підпалюють замкові укріплення в Жванці. Полум’я пожежі помітно і в Окопах.
Повстанці розуміють, що сили нерівні, тому шансів на пе­ремогу немає. Пуласький наказує підпалити вози з амуніцією, збирає близько 200 своїх прихильників і командує: «Мовчки робіть за мною, що я робити буду». Після цього вояки сідають на коней і тихо рушають урвищем стежиною цигана Саги, де й пішки йти було небезпечно.

СМЕРТЬ У КОСТЕЛІ

Ті барські конфедерати, котрі не ризикують слідувати за Пулаським, ховаються в невеликому Троїцькому костелі. Коли росіяни вриваються в село, конфедератів у храмі спалюють живцем. Тіла повстанців поховали в костельній крипті, а 1864 р. перепоховали на сільському цвинтарі. Святиня, в котрій переховувалися конфедерати, при штурмі була зруйнована, і в стані напіврозвалини вона стоятиме аж до початку ХХ ст., коли була відбу­дована на кошти голови Борщівської повітової ради графа Мечислава Дуніна-Борковського.
Майже все ХХ століття костел провів у стані руїни. Хтось із селян із сусіднього двору тримав у захристії сіно. Крипти заросли травою, дах давно обвалився.
Так і помирав би костелик, як помирають сотні інших католицьких храмів на Тернопіллі, якби через дорогу від нього не жив енергійний Василь Криворучко. Зі свого обійстя він бачив польські екскурсійні автобуси, які зупинялися біля святого для поляків місця. Підходив поговорити з туристами, слухав історію антиросійського повстання і вирішив храм відродити. Довгі роки писав листи, просив пожертв, і нарешті 2013 р. не без фінансової допомоги польського міністерства культури було проведено реставрацію храму. Нині це діюча римо-католицька святиня з сяючим інтер’єром. Та повернімося до подій 1769 р.
Після спалення повстанців живцем російські вояки топлять зброю конфедератів у Дністрі. Це були шість чавунних гармат, котрі залишилися тут від часів турецької блокади Кам’янця. Юному Пулаському таки вдається втекти з Окопів долиною Дністра на Буковину, котра в той час була ще під турками. Згодом він емігрує до Америки, де загине в боротьбі за незалежність британських колоній. Казимира Пуласького і в Польщі, і в США вважають власним національним героєм.
Унаслідок штурму Окопів 8 бе­резня 1769 року росіяни втратили 500 людей, згідно з листами Пуласького. Якщо ж посилатися на статистику з рапорту генерала Петра Ізмайлова, то було лише 5 загиблих і 15 поранених.

УЖЕ НЕ В РЕЧІ ПОСПОЛИТІЙ

Після першого поділу Речі Посполитої 1772 р., коли Окопи разом з усім Західним Поділ­лям потрапили під владу Авст­рії, частину земляних валів місцевих фортифікацій було розрівняно.
Хоч якими важливими були Окопи для польської держави, жоден із польських королів тут не побував. А от імператори укріплення відвідували. «На вічну пам’ять 4 липня 1783 р.: най­ясніший цісар Йозеф ІІ, люструючи край свій, себто забраний кордон Польщі, 23 червня 1783 р. був в Окопах над Дністром за дві милі від Кам’янця, де кількох значних сенаторів, а також жителів Подільського воєводства мило приймав і з ними на тому місці три дні забавлявся. Перебування його в Окопах не без таємниці було. Бо раніше повідомлялося, що сильно задумався про війну з турком», – пише у своєму щоденнику про єдиний відомий монарший візит до Окопів кам’янецький священник Симон Криштофович.
Ще одна спроба повернути Окопам колишню славу відбу­лася 1842 р., коли стало відомо, що за наказом російського царя Миколи І почали укріплювати сусідній Жванець. Уряди обох імперій у результаті якось порозумілися і закинули укріплення обох фортець.
1833 р. Окопи стають місцем дії «Не-божественної комедії» класика польської літератури Зигмунта Красінського. У творі вони змальовані як майбутній останній притулок егоїстичних і боязливих аристократів, які обороняються від революціонерів. 1835 р. ця романтична драма виходить друком у Парижі.
1860 р. львівські краєзнавці вирішили відреставрувати дві фортечні брами і костел, такі па­м’ятні для польської та подільської історії. Львівське намісництво відправило справу на розгляд до центральної комісії з вивчення й консервації пам’яток архітектури у Відні. Там проте порадили лише покрити чере­пицею дахи брам. Нічого ж значного для історії Австрії тут не відбувалося…
1874 р. галицький Сейм знову звертає увагу на пам’ятки часів Яна ІІІ Собєського. Обидві брами в Окопах реставрує на державні кошти граф Мечислав Потоцький. Тоді ж борщівське староство заборонило місцевим селянам нищити шанці колишньої твердині. Як не дивно, але до костелу ні тоді, ні раніше ні в кого руки не дійшли, і він стояв руїною.
У міжвоєнний час (1918-1939) в Окопах базувався 14 батальйон прикордонної охорони вій­ська польського (КОП, корпус охорони прикордоння). Залишки фортеці прикордонники окуль­турили, біля них розби­ли клумбу з гербами Польщі та Поділля. А ще в селі встанови­ли помпезний кінний пам’ят­ник Яну Со­бєському. Він не зберігся.
Нині в селі Окопи Чортківсь­кого (раніше – Борщівського) району Тернопільської області збереглися рештки земляних валів, кам’яні брами – Львівсь­ка та Кам’янецька, руїни башти Пуласького над Збручем і скром­ний Троїцький костел. А ще чи не найдовша дерев’яна кладка:
вона веде від села Збруч Кам’янець-Подільського району до Окопів.

Ірина ПУСТИННІКОВА.