Вівторок, 05 Грудня 2023 р.
27 Квітня 2023

ЗАБУТИЙ І НЕСКОРЕНИЙ: КАМ’ЯНЕЦЬКА ІСТОРІЯ ЙОСАФАТА БАНУЛЬСЬКОГО

за матеріалами Володимира Старика, голови чернівецької «Просвіти»

XVIII століття для Кам’янця було багатим на яскраві постаті. Дехто з міських діячів того часу дочекався на вулицю свого імені та пам’ятну дошку на стіні магістрату – як-от Ян де Вітте. Іншим же пощастило менше, і їхні імена призабуті.
Несправедливістю видається забуття останнього прокуратора кам’янецького українського василіанського монастиря Йосафата БАНУЛЬСЬКОГО, кам’янчанина, котрий мав смі­ливість на межі XVIII та ХІХ століть відстоювати релігійні (а отже, й національні) права української громади в пер­ших роках московської окупації Поділля. Чернівецький історик Володимир Старик характеризує героя цієї статті так: «Людина, котра своєю душпастирською та педагогічною працею поєднала українців Поділля, Київщини та Волині, а своєю незламністю і нині показує приклад, як може гідно поводити себе людина навіть серед найбезвихідніших обставин. (…) Банульський був вихованцем і співтворцем цієї блискучої епохи, яку наприкінці його життя безжально знищила московитська окупація, що їй він у міру своїх сил мав відвагу протистояти».

ДИТИНСТВО ТА НАВЧАННЯ

Наш герой народився 1752 р., ймовірно, в родині чиншових шляхтичів, які мешкали в подільських маєтках магтанського роду Жевуських. Уже з юності обрав для себе духовну кар’єру: 1775 року став кандидатом до чернечого стану, наступного року вступив у новіціат, а вже 1777 року склав чернечі обітниці у василіанському монастирі святої Трійці в Сатанівській Слобідці над Збручем (нині це частина селища Сатанів Хмельницького району).
Місцева греко-католицька оби­тель, до речі, славилася єдиним на країну цехом жебраків. Сьогодні архітектурний інкастелі­зований комплекс перебуває в стані напівруїни, але наприкінці XVIII ст. це був небідний і гарний монастир, захований від мирської метушні за густим лісом.
Далі герой цієї статті потрап­ляє до Кам’янця. Тут у 1777-­1778 рр. в унійній богословсь­-кій школі, яка діяла з 1759 р. при василіянському монастирі св.Трійці, він вивчав теологію. Для тих, хто погано орієнтується в Старому місті, підкажемо: монастир містився за Троїцькою церквою на Троїцькому майдані, це через дорогу від уже покійного райунівермагу. Ігументами обителі в ті роки були Лев Заславський і Амвросій Гнатович.
Прийнявши чернецтво 1779 р., Йосип обрав собі ім’я Йосафат. Першим призначенням ченця став Шаргород (нині Вінниччина): в місцевому василіансько­-му колегіумі 27-річний Банульський викладав синтактику та церковнослов’янську мову. Як і у випадку зі Слобідкою Сатанівською, нині важко уявити, яким був колегіум наприкінці XVIII ст.: в часи російської окупації його, як і більшість наших храмів, перебудували в російському стилі.
Пізніше Йосафат повернувся до кам’янецького василіансь­кого монастиря св. Трійці. За наказом польського уряду 1787 р. при цій обителі мала бути облаш­тована повітова школа з шляхетським конвіктом (так називався тип навчальних закладів того часу). Та виконати королівський наказ у Кам’янці не встигли: Польщу шматували на частини її сусідки.
Коли Поділля після другого поділу Речі Посполитої відійшло до імперії Романових (1793), Банульський обіймав посаду прокуратора – відповідального за за­хист майнових прав своєї спільноти, а також за ведення судових справ обителі.

ПІД ОКУПАЦІЙНОЮ ВЛАДОЮ

Для греко-католицької церк­ви наближалися страшні часи. Як пише Володимир Старик, «Розбудоване і впорядковане в дусі ідей Просвітництва життя української спільноти Поділля впало першою жертвою московської окупації східних провінцій Речі Посполитої. «А чванитесь, що ми Польщу колись завалили!.. Правда ваша: Польща впала, та й вас роздавила!» – писав про ті лихі часи Тарас Шевченко. Ще не було ратифіковано, ані навіть підписано Гродненський трактат від 11 (22) липня 1793 р. між Польщею та Московщиною, а вже 21 квіт­ня 1793 р. без бою здався московитському війську гарнізон Кам’янець-Подільської фортеці. 4 травня 1793 р. нова влада в соборній церк­ві Івана Предтечі привела до при­сяги на вірність імператриці Катерині ІІ греко-католицьке духовенство міста».

Сам монастир було «конвертовано» в православ’я в листопаді того ж року. Частина ченців, котрі не побажали змінювати віру, покинули Кам’янець та перебралися в Почаїв – тоді видатне греко-католицьке відпустове місце. Інша частина перебралася в Галичину. Як пише Юхим Сіцінський, «У Кам’янці лишився один лише базиліан Йосиф Ба­нульсь­-кий, котрий поселився в босоногих кармелітів, звідки деякий час поширював польсько-католицьку інтригу, яка закінчилася, щоправда, нічим».

Що саме за «інтрига» це була, ми розповімо далі. А поки, за словами Сіцінського, «з часу при­єднання кам’янецького монастиря до православ’я він включений у штат першокласних». Імперія скрізь вибудовувала свою провладну вертикаль та ієрархію, і навіть чернецькі обителі маркувала різними класами.

«ПЕРЕХІД У БЛАГОЧЕСТІЄ»

Як «Подолянин» уже писав недавно, російська імператриця нібито гарантувала свободу віро­визнання на «новоприєднаних територіях». Та тільки нова влада на місцях віротерпимою зовсім не була. Перші декілька років уніатів майже не чіпали, та доля греко-католицької церкви, головної релігійної організації для українського населення Поділля, була приречена. Вже 1795 року всі подільські монастирі чину св. Василя Великого були закриті. І в Сатанівській Слобідці, і в Кам’янці, і в Шаргороді. Піс­ля цього російська влада скасувала українську унійну ієрархію. Майно всіх знищених єпархій конфіскувала держава.
Літописець Сатанівського монастиря залишив опис цієї короткої процедури: 4 квітня 1793 р. якийсь капітан Ільїн примусив ченців скласти присягу підданства імператриці Катерині ІІ.

Останнім записом Сатанівсь­кого монастиря стали слова від 16 квітня того ж року про призначення нового ігумена Бенедикта Орачевського.
Впали не лише монастирі. Всі уніатські церкви в краї переходили до російської православної церкви. Варто погортати (навіть онлайн) сторінки відомої праці Юхима Сіцінського «Исторические сведения о приходах и церквях Подольской епархии. Каменецкий уезд», щоб пересвідчитися в масштабах катастрофи. Сіцінський був священнослужителем російської православної церкви, тому важко вважати його хоча б симпатиком уніатства. Та факти – річ уперта. У своїй праці, де згадані сотні сільських храмів – від Бережанки та Бабшина і до Шатави та Шустівців, він завжди вказує: «Дерев’яна церква на честь Різдва Пресвятої Богородиці, уніатська Китайгородського деканату» (Баговиця) чи «У Врублівцях була побудована нова церква на честь Покрови Пресв. Богородиці на кошти парафіян під керівництвом місцевого священника уніата Євстафія Тисовича». Насильницький пе­рехід з однієї гілки християн­-ства до іншої Сіцінський нази­-ває «воз­з’єднанням з православ’ям».

Якщо монахи «возз’єднува­ти» з власної волі не дуже хотіли, нова влада кликала на допомогу російське військо. Саме так сталося в уже згаданому васи­ліанському монастирі в Шар­городі. 1795 р. його обрав для власного перебування єпископ Брацлавський і Подільський Іоаників – його перевели на Поділля з московського Донського монастиря. Колишній клір усунули з монастиря за допомогою військового загону. Для підготовки приміщення для такого високого гостя полковий священник Кирило Тараскевич описав усе майно обителі.

ПОЧАТОК БОРОТЬБИ ЗА ТРОЇЦЬКИЙ МОНАСТИР

Усі пішли, а він залишився. Чому отець Йосафат не вирушив з товаришами до Почаєва чи Галичини? У нього була вагома причина: він займався оформ­ленням справ, пов’язаних із ліквідацією Троїцького монасти­-ря, тому російська влада дозволила йому перебувати в місті. Майно обителі було конфісковане – все, включно з монастирським архівом.
Нова влада ще не знала, що пан прокуратор був за характером людиною впертою, послідовною і сміливою. А ще був з тієї нечастої породи кверулянтів-сутяг, котрі розуміють, що і один у полі воїн, і крапля камінь точе, якщо не полишати важливої серцю справи.

Банульський не був з окупантами до кінця чесним: він встиг приховати найважливіші документи, які підтверджували право ченців-василіан на монастир. Він також урятував декілька сотень книг із монастирської біб­ліотеки. Все це він переніс за декілька кварталів на захід від рідної обителі – до кармелітського монастиря (нагадаємо читачам, що цей величний бароковий храм авторства Яна де Вітте розміщувався поблизу сучасного історичного факультету К-ПНУ в Старому місті). Тут він щодня відправляв приватні унійні служби і писав скарги на нову владу, які відправляв у державні та судові органи. Троїцький монастир належить ченцям чину св. Василя Великого – і крапка. Обитель треба повернути власникам.
Влада з цим зробити нічого не могла: отець Йосафат був уніатським священником, тож мусив підкорятися хіба греко-католиць­кому єпископу Львова, Галича та Кам’янця Петру Білянському.
А той перебував за кордоном. Тож Банульський сміливо ігнорував розпорядження царської адміністрації.

ПАВЛІВСЬКА «ВІДЛИГА»

1796 р. Катерина ІІ померла. Її син, імператор Павло І, скасував деякі її антиунійні розпорядження. 21 липня 1797 р. він видав «Іменний указ про толерантність». Гоніння греко-католицької церкви відбувалися вже не так жваво. Більше того, з 28 трав­ня 1798 р. була відновлена єпархіальна структура уніатської церк­ви. Монастирі, котрим пощастило дочекатися цього наказу без насильного переведення в православ’я, отримали нового владику – луцького єпископа Стефана Левинського. Своєю резиденцією він обрав василіанський монастир у Почаєві. Там він і помер 28 січня 1806 р.
Новий єпископ відправив Йосифа Банульського на декілька років у Лисянку Київської губернії. Там у старому замку діяв невеликий василіанський монастир св. Трійці, менше як на десяток ченців. При закладі була бібліотека, яка налічувала понад двісті томів. Цій обителі вдалося протриматися аж до 1834 р., коли її ліквідували. У Ли­сянці Банульський, імовірно, викладав церковнослов’янську в училищі для світського юнацт­ва, а ще чув про справу канівських василіан. Їхній монастир теж закрили 1795 р., та ченці не скорилися і боролися за обитель. 1796 р. канівським васи­ліанам повернули їхню вотчину. Коли Банульський повернеться до Кам’янця, він згадає колег із Канева. Ця згадка надаватиме сил у юридичних війнах із московською церквою.

Володимир Старик пише, що отець Йосафат «повернувся з ко­зацького краю, що лежить між Уманню і Каневом із набагато більшим усвідомленням ваги української мови, української культури загалом, української служби Божої та українських побожних пісень, і це дуже допомогло йому в майбутній боротьбі за душі й серця кам’янчан».

А ще наводить цитату відомого дослідника української архітектури Вадима Щербаківського (1876-1957) про те, яким було правобережжя Дніпра напри­кінці XVIII ст.: «Якраз на Правобережжі, в трьох губерніях: Київській, Подільській і Волинській, збереглося найбільше найстарших дерев’яних церков. Це, мабуть, можна пояснити тим, що якраз ці три губернії до 1831 року належали до Унії з митрополичим центром у Почаєві, і московське православ’я дуже косо дивилося навіть і на духовенство цих трьох губерній, уважаючи, мабуть, що у старих священників ще зберігався за традицією західний дух, який старалися витравити всіма способами.
B 1901 poцi я (…) об’їхав, сфотографував та поміряв біля 30 церков. Усі церкви були старі, побудовані в XVIII віці. Усі церкви були трибанні й усі мали незвичайно гарні іконостаси. Уже це перше знайомство з цими нашими церквами показало мені, що у нас на селах культура стояла досить високо. Київська губернія і ціла Правобережна Україна були ж греко-католицькі. І вся ця красота мистецька, вся культура завдячує унії. Тут культура була далеко могутніша, ніж на Лівобережжі, бо і в маленьких селах, і в маленьких церквах були чудово різьблені іконостаси. (…) При чім цікаво, що українська мова держалася тут у написах аж до сорокових років ХІХ віку».

ТРАГЕДІЯ В ЛИСЯНЦІ

За 30 років до того, як сюди потрапив Банульський, Лисян­-ка пережила трагедію, схожу з Коліївщиною в Умані, – різню 1768 р., коли гайдамаки за на­казом російського духовенства знищували будинки, вчителів та учнів василіанських шкіл. Тож герой нашої оповіді ще застав живими свідків тієї катастрофи. Можливо, навіть чув від немолодого священника Євстахія Тарнавецького розповідь про те, як українська мова та унійна пісня «Пречистая Діво, Мати руського краю» вирвали з лещат смерті двох учнів василіанської школи, його ровесників, братів Ромуальда та Антонія Рильських, римо-католиків та етнічних поляків. Старшому з братів виповнилося тільки 14. Брати вивчили українську мову у василіанській школі, й це знання врятувало їм життя. Цю історію теж описав Вадим Щербаківський: «Довідався про цікаву історію з прадідом чи дідом Тадея Рильського, а власне, що його дід чи прадід учився разом з іншими хлопцями в школі васи­ліянського монастиря в Умані, коли сталося то коліївське повстання, описане Шевченком. Коли хлоп­ців вивели, щоб їх позабивати, то Рильський і ще один товариш його стали навколішки і почали співати відомий кант «Діво Маріє, Мати руського краю». Тоді повстанці пус­тили їх, бо побачили, що вони, тобто ті хлопці, були українці. Той факт дуже врізався в пам’ять і в душу. (…) треба би багато дечого перевірити з того, що написали наші письменники, поети та й учені під впливом російської цензури і московського тиску. В тій школі, мабуть, добре плекалася українська мова і українські звичаї, коли ті хлопці зуміли врятувати себе українським кантом».

«Пречистую Діву, Мати руського краю» лірники виконували до початку ХХ століття, ця пісня була надзвичайно популярною на Київщині.

Ірина ПУСТИННІКОВА.
(Далі буде).