ВІРУ ЗАГАРТУВАЛИ РЕПРЕСІЇ ТА ЧАС

Днями тисячі українців, які мають польське коріння, відзначали подвійне свято, адже 2 травня – День прапора Польщі й День Полонії та поляків за кордоном. А для представників католицької громади села Колибаївка, що в нашій МТГ, воно було потрійним, бо 1 травня парафіяни костелу Христа Царя та св.Йосифа Ремісника мали свято парафії, якій цьогоріч виповнюється 30 років із часу заснування. Проте, аби отримати можливість вірити та відзначати важливі для себе дати, його мешканцям довелося докласти чимало зусиль. Тож «Подолянин» вирішив дізнатися, як на карті з’явилася Колибаївка, та чому саме там формувалася міцна католицька община.

ЯН ЧИ КОЛИБА?

Знайти точну дату заснування поселення не вдається, хоч згадки про нього є в різних документах ХVI ст. Однак відомо, що ще в часи наших бабусь село іноді називали Янчинцями. Відбувалося це за інерцією, оскільки саме таку назву Колибаїв­ка носила декілька разів у своїй довгій історії, а на сучасний манер її востаннє перейменовували 1945 року.

Річ у тому, що після Люблінської унії 1569 року території Західного Поділля відійшли до Речі Посполитої, а за 20 років по тому польський король Стефан Баторій подарував село чоло­віку на ім’я Ян Бенгер. Той, най­імовірніше, був шляхтичем, але нічим примітним в історії не відзначився. На його честь поселення й отри­мало назву Янчинці. Хоч до того йменувалося Ко­либа чи Колибів грунт.

Хто такий Колиба, достеменно неві­домо. Одна з версій свідчить, що він був вихідцем із Карпат, оскільки так у тій місцевості називають гірські землянки. Детальніше про це розповідає місцева оповідка, записана у «Легендах Кам’янеччини», зібран­ні центральної районної бібліотеки:

«Було це в далекі часи. Подорожував із Бессарабії один чоловік. Пройшовши довгу путь, стомився в дорозі. Та й вечір уже настав. Побачив яр на полі, та й заночував там. Уранці оглядівся навкруг, урочище було серед простого поля. Неподалік був ліс, сподобав чоловік собі ту місцевість. Вирив землянку, шалаш зробив, який він називав колубай. Згодом перевів свою родину в цей колубай і оселився там. Так і почали називати поселення Колубаїв яр, а згодом Ко­либаїв».

Так чи інакше, до ХХ сторіччя населений пункт декілька разів змінював назву та підпорядкування тій чи іншій владі. Збільшувалася і кількість його жителів. Якщо 1820 року жителів у селі було лише 131 особа, то вже 1888-го – 326 осіб на 38 господарств. 1893-го дослідник минувшини Поділля Віктор Гульдман у книзі «Населенные места Подольской губернии» писав про наявність 737 мешканців та 145 дворів.

Хоч часи Речі Посполитої вже були позаду, вони не минули дарма, і в селі було чимало людей, які ідентифікували себе поляками. Тому на початку наступного сторіччя в Янчинцях на­віть починають будувати польську школу, а на її території закладають фундамент костелу. Проте світлі часи не могли тривати вічно…

НКВС НИЩИЛО ЛЮДЕЙ, АЛЕ НЕ ВІРУ

1914 року континент охопила Перша світова війна, тож ресурсів на будову в громади вже не вистачало. Про костел на певний час довелося забути, а от школу все ж вдалося збудувати в се­редині 20-х рр. Однак далі біди католицької громади росли, як сніжний ком.

Спочатку Янчинці, як і все Поділля, дуже постраждали від Голодомору. За документами колишнього партархіву Вінниць­кого обкому Компартії України (до 1937-го центр Поділля знаходився саме у Вінниці), на Поділлі в ті лихі роки кількість насе­лення зменшилася на 1634093 людини.

Згодом же мешканців села торкнулася і проблема депор­тації до Казах­стану. 28 квітня 1936 р. ЦК КП(б)У було прийнято постанову за №776-120 «Про виселення з Української РСР і розселення в Ка­рагандинській області Казахської РСР 15 000 поль­ських і німецьких господарств». А 1937-го тут проводилася так звана «Польська операція» НКВС, коли поляків визнавали неблагонадійними та влаштовували щодо них «етнічну чистку». Громадян, які мали в паспорті запис «поляк» у графі національність, повально заарештовували, а 80% з них – розстрілювали.

З-поміж висланих на схід під час депортацій була й родина 12-річної Рафаели Врублевсь­кої. Вона разом із братами та батьками потрапила до глухого села в Акмолінській області (нині псковська. – Прим. ред.). Додому сім’я повернулася лише після Другої світової війни. За цей час не стало братів Рафаели, які загинули на фронті, а сама вона отримала важку інвалідність у Казахстані, однак не відвернулася від віри. Про це «Подолянину» детально розповідає перший настоятель костелу Христа царя і св.Йосифа Ремісника Роман ТВАРУГ:

– Пам’ятаю пані Рафалю. Вона ціле життя віддала Богу. Замолоду працювала трак­тористкою в Казахстані, де відморозила руки. Долоні довелося ампутувати, проте після війни вступила до третього регулярного ордену Святого Франциска, до якого належать світські особи. Жила весь час у бідності, проте знаходила можливість, аби допомагати іншим і ходити до хворих, щоб підтримувати їх морально та духовно.

Згодом була однією з тих людей, хто добивався, аби дозволили відкрити костел. Також їздила до москви зі зверненнями до влади, щоб та повернула католикам Кафедральний костел св.Апостолів Петра і Павла, а коли треба було, то чергувала в ка­м’янецькій капличці, що на Нігинському шосе (нині там Санк­туарій Пресвятого Серця Ісуса Хрис­та. – Прим. ред.). За це їй, звичайно, не раз погрожували.

А в радянські часи розправи над вірянами були непоодинокими випадками. Торкалося це й жителів Колибаївки. Наприклад, 1968-го місцева жителька Юлія Боярська домоглася від «червоної» влади дозволу, аби нарешті таки відкрити в селі храм. Проте її невдовзі побили місцеві міліціянти, а ідею з побудовою костелу довелося відкласти до часів Незалежності.

БУДУВАЛИ ТА ПІДТРИМУВАЛИ ДУХОВНІСТЬ

Тож повертаємося до розмови з отцем Романом, під керівництвом якого 1993-го, вже в добу вільної України, й постав храм у Колибаївці. Священник зазначає, що до католицької спільноти села завжди належали й багато українців (меса переважно правиться саме українською мовою. – Прим. ред.).

– Там було більше як 200 господарств, до яких ми з колегами навідувалися. Тобто робити місце молитви було для кого, – згадує Роман Тваруг. – Ба більше, громада завжди цього прагнула, адже ще до революції в селі встигли поставити фундамент костелу, на місці якого потім звели школу. Були охочі будувати й на початку 90-х.

Секретар сільської ради Микола Чайковський теж був католиком. Знайшли гроші та купили цеглу, яку тоді виготовляли в Оринині. А далі мешканці самі організовувалися, працювали та навіть знаходили якісь мате­ріали. Наприклад, один чоловік працював у Сибіру. Там за свою працю отримав плату дровами.

Частину з них ми викупили, а час­тину він нам пожертвував. Їх порізали на дошки, з яких і зробили дах костелу.

Розповідає отець і про терміни будівництва, чим мимоволі пояснює походження доволі подвійної назви храму:

– Роботи почали з травня 1993 року (за два дні після свята Йосипа робітника. – Прим. ред.), а до кінця листопада храм був збудований і поштукатурений усередині.

Назва з’явилася, оскільки тоді ще в усьому був радянський стиль. Наприклад, існували колгоспи, й життя ще виглядало так, як декілька років тому, ще при радянській владі. Католицьке свято, яке припадає на 1 травня в літургічному календарі, ще йменували на старий манер – Йосипа Трудящого. Тому ми просили в святого опіки над тим будів­ництвом. Закінчили ж роботи на Христа Царя. Пам’ятаю, що в святко­вий день уже лежав сніг, і було доволі холодно, однак провести мо­литву в храмі вже було можливо.

Пишаються в селі й своїми ре­лігійними плодами. Наприклад, тим, що один із мешканців Колибаївки Валерій Якубчик згодом став священником, настоятелем парафії св.Миколая в Кам’янці-Подільському. На жаль, його життя передчасно обірвалося 29 серпня 2021 року, внаслідок важкого перебігу covid-19.

– Його батько теж дуже допомагав у будівництві храму. Малий Валерій був хорошим хлопцем. У ті часи разом із братом Андрієм були в мене міністрантами (прислужники священника у католицькій церкві. – Прим. ред.), яких у 90-х було чимало. Згодом один пішов навчатися на ксьондза, а інший залишився в світському житті.

Згадує співрозмовник, що до моменту, поки він передав костел під управління одному зі своїх колег (наразі парафією опікується отець Томаш Міркєвіч), щонеділі на месу приходили щонайменше 150 осіб. Згодом у Колибаївці збудували й православну церкву. Під час святкових богослужінь в обох храмах досі збираються по декількасот громадян, які вірять, що в Україні незабаром настануть Перемога та довгоочікуваний мир.

Олександр ЩЕРБАТИХ.