НИНІ – МАЙЖЕ ЯК У 30-х

21 травня – День пам’яті жертв політичних репресій

Буча, Маріуполь, Ізюм… На жаль, список міст України, в яких росіяни коли-небудь розстрілювали ні в чому не вин­них людей, можна безконечно продовжувати. На жаль, зна­йдеться в ньому місце й для Кам’янця-Подільського, оскіль­ки московити чинили звірства не лише під час російсько-української війни. Було так і раніше, хоч і під іншим пра­-пором та з іншими гаслами.

РОЗПОЧАЛОСЯ ПІСЛЯ ЗАТИШШЯ

У 20-х рр. на території УРСР та інших місцях компактного проживання українців діяла доволі суперечлива політика «українізації». Вона була покликана нейтралізувати прагнення народу та зміцнити більшовицьку владу, але під час її впровадження каральні органи радянської влади перебували в стані спокою.

Усе змінилося після 15 грудня 1932 р., коли Йосиф Сталін і В’ячеслав Молотов надіслали телеграму до ЦК республіканських компартій, крайкомів і обкомів, голів РНК, край- та облвиконкомів із вимогою терміново припинити «українізацію» в районах РФСР, Середньої Азії та Казахстану, де компактно проживало українське населення. Синхронно зупинилася «украї­нізація» і в охопленій голодом УРСР. Разом із цим закінчився мирний час і для поляків на Поділлі, але про це дещо згодом.

СПОЧАТКУ НА ХУТІР, А ПОТІМ – У ЦЕРКВИ

Коли в середині 30-х рр. машина зі знищення людей уже набрала достатньо обертів, почали активно з’являтися все нові місця розстрілів. Однією з перших сумнозвісних локацій у нашій громаді був хутір Загальського, або, як його ще називали, хутір Смерті, що розташовувався в сучасній східній частині Кам’янки. У 30-ті рр. ХХ ст. тут було поховано близько 3000 репресованих. 7 жовтня 1990 р. відкрито пам’ятний знак жертвам репресій (автор – Володимир Антонюк).

За різними свідченнями, а насамперед згідно з публікацією в «Подолянині» за грудень 1941-го (газета, яка не має нічого спільно­-го із сучасною, крім назви. – Прим. ред.), восени 1936 року туди майже щоночі почали звозити арештованих, яких розстрілювали. Між хутором і міс­том щоночі безперервно курсували вантажні машини, а закатованих закопували по всьому поселенню, адже першочергово відведених місць для поховань уже не вистачало.
Джерело цієї інформації іс­нувало в Кам’янці-Подільському під час німецької окупації (від 7 вересня 1941 року до 19 березня 1944 р.).

Не є таємницею і злочини на території релігійних споруд. Одним із таких є костел святого Ми­хайла та монастир сестер-домініканок, що в Старому місті.

– Коли 1935 року було розібрано Іоанно-Предтеченську церкву, з отриманих матеріалів мали будувати в’язницю, проте цього вже ніхто не робив, адже ті люди самі потрапили під репресії після 1937-го. Тож цей план відкинули й віддали НКВС костел і монастир, – коментував недавно «Подолянину» історик Валерій НЕСТЕРЕНКО.
Під час Другої світової війни споруди теж використовувалися як в’язниця, лише згодом їх віддали для облаштування корпусу К-ПЕМзу. Католицькій громаді ж об’єкти повернули лише 1996-го. У травні 2009-го костел і монастир серйозно постраждали внаслідок пожежі. Проте протягом останніх років будівлі реставрували. Тепер там меморіал-музей, присвячений репресіям і мучеництву християн та євреїв у ХХ ст.

На першому поверсі, в цент­рі монастиря, розташований, імовірно, найцінніший музей­ний об’єкт – вхід у підвал, де в 60-х рр. знайшли кістки репресованих.
– Тут був завод, і робітники встановлювали якийсь дуже важкий верстат. Працювали відбійними молотками, оскільки хотіли закріпити його дещо нижче в підлозі, – каже настоятель Кафедрального костелу Св. Апостолів Петра і Павла отець Роман ТВАРУГ. – Під час роботи підлога пролама­лася, й вони знайшли це місце поховання.

Від отця також дізнаємося, що досі живий один із тих працівників. Але, на жаль, попри поважний вік і тривалу відсутність радянської влади, чоловік із пресою спілкуватися не хоче. Каже, що підписав документ про нерозголошення, та все ще боїться чекистів.

За декількасот метрів від «До­мініканок» розміщені Подільська духовна консисторія ПЦУ та домовий храм, стіни яких теж стали свідками різноманітних звірств. Розмовляємо з отцем Ігорем ГЕРІЄМ, який був нас­тоятелем церкви Богоявлення Господнього в 2006-2011 рр.
і встановив там хрест та мемо­ріальну дошку «на вшануван­ня пам’яті жертв комуністичних репресій у 20-40-х рр. ХХ ст.»:

– Років 15 тому я спілкувався з одним літнім чоловіком із Старої Ушиці, який ще пам’ятав, що в часи війни в будівлі консисторії був слідчий ізолятор. Він попросив мене висвітлити те, що там відбувалося. Я знайшов підтримку однодумців, які ладні були зробити меморіал і виставкову залу. Особливо допомагали з обласної організації «Меморіал» імені Василя Стуса. Із ними ми навіть почали робити розкопки, але далі справа не пішла…

– А які проблеми потім виник­ли?
– У ті часи не вдалося знайти підтримку від місцевої влади. Хтось казав, що є не всі потрібні дозво­ли, а хтось: «Отче, вам це не потрібно!». Тож я лише встановив біля консисторії хрест і зробив мемо­ріальну таблицю. Потім це все призупинилося, оскільки я пішов служити в мікрорайон (розмова відбувалася в дерев’яній церкві Богоявлення Господнього, що в мікрорайоні Жовтневому. – Прим. ред.).

– Чи є розуміння того, де можуть бути незнайдені поховання?
– Саме під храмом, адже там був ізолятор. І досі є залитий бетоном підвал, в якому, ймовірно, і знаходяться рештки закатованих.

ЗНИЩУВАЛИ ВСІ ВЕРСТВИ ТА ЕТНОСИ

Жахливим було різноманіття не лише місць убивств, а й причин та етнічного складу жертв. Після завершення «україніза­ції» в немилість потрапили не лише українці, а й поляки, вір­мени, євреї. А серед постраждалих можемо знайти кого завгодно.

Однак ще до завершення національно-орієнтованої політики серйозного терору зазнала інтелігенція. У травні 1929 р. ГПУ почала арешти науковців, які начебто організували «Спілку ви­зволення України» і ставили собі за мету «повалення радянської влади та повернення буржуазно-капіталістичного ладу». Серед постраждалих кам’янчан бу­ли Юхим Сіцінський, секретар місцевого наукового товариства Юхим Філь, керівники Подільської «Просвіти» Євген Конд­рацький та Антон Шумлянсь­кий, зоолог Олекса Кожухов.
Пізніше, 31 січня 1930 року, їх число поповнив голова місько­-го товариства при ВУАН Дмит­ро Богацький.

На щастя, науковцям вдалося уникнути смертної кари. Після судового процесу Сіцінського та Кожухова було звільнено через солідний вік, а інші перераховані фігуранти справи отримали терміни ув’язнення від 3 до 7 років.

Однак із початком масштабних репресій усе стало набагато гірше. Особливо важкого удару зазнали люди польської національності, або ті, кого навмисне записували поляками. За наказом Сталіна від 11 серпня 1937 року №00485, тодішній очіль­ник НКВС отримував владу ліквідовувати всіх, кого вважав ворогом радянської держави.
Того ж 1937-го репресій зазнали 3123 особи польської національності в Кам’янець-Подільській області. Наприклад,

у нашій області за той рік репресували 919 українців. Серед розстріляних був і вчитель польської школи в Кам’янці-Подільському Стані­слав Завадський, загибель якого в своїй книзі описала його внучка Тереза:

«Однієї ночі, восени 1937 року, до родини Завадських прийшли представники НКВС і забрали Станіслава як ворога народу. Він від­чував, що більше ніколи не повернеться додому, тому підійшов до свого сина Збігнєва, поцілував його і сказав: «Залишайся з Богом і пам’ятай, хто ти є». Потім обійняв дружину Анну, попрощався і ви­йшов із дому…
На початку 1960-х років колишній працівник НКВС знайшов Збіг­нєва і показав йому місце, де були поховані тіла розстріляних поля­ків. Він також розповів, що протягом трьох тижнів щоночі вивозив по 10-12 тіл і ховав їх в одному місці. Чоловік розповів усе, оскільки був уже в похилому віці й мучився докорами сумління, що ніхто в родині не знав, де похована їхня близька людина. Раніше про це було заборонено говорити, але наприкінці життя цей чоловік вирішив розповісти і показати, де похований батько Збігнєва і сотні інших поляків».

18 червня 2019 року на ста­рому кладовищі, що на Руських фільварках, відбулося освячення пам’ятника репресованим, встановленого родиною Стані­слава Завадського.

Олександр ЩЕРБАТИХ.