ПЛАНИ І РЕАЛЬНІСТЬ: ГОРТАЮЧИ СТАРІ АРХІТЕКТУРНІ ЖУРНАЛИ

1 липня – День архітектури України

Щороку 1 липня Україна відзначає День архітектури. Напередодні цього свята «Подолянин» відшукав архівні статті про місто в спеціалізованих архітектурних виданнях і показує, яким міг би бути Кам’янець згідно з генпланами різних років і нереалізованими проєктами архітекторів.

НЕВДАЛИЙ ГЕНПЛАН 1937-го

Місто для свого розвитку мусить мати генеральний план. Один із генпланів Кам’янця створив 1937 року харків’янин Олександр Кас’янов. Це був досить стандартний документ, що мало відрізнявся від планів Вінниці, Конотопа або Кременчука. Планувалося, що Кам’янець після втілення запланованих розбудов стане містом зі щільністю населення 300-350 осіб на га.

У №5 за 1940 р. журналу «Архітектура радянської України» в циклі «Реконструкція обласних центрів» була надрукована критика цього плану від архітектора, автора оновленого проєкту кам’янецького ботанічного саду Івана Довгалюка. Розлогий матеріал дещо туманно описує минуле Кам’янця (за версією автора, перша назва міста була Смотрич, Замковий міст звели турки, а Новий план почали забудовувати ще у XVIII ст.). Але щодо теперішнього та майбутнього Кам’янця автор мав чітке бачення. За декілька років, що минули з прийняття генплану, в місті розширили сітку водопостачання, звели перші багатоповерхівки і залізний міст через Смотрич, котрий з’єднав Руські фільварки та Старе місто.

Великими недоліками міста в мину­лому, на думку Довгалюка, були відсутність каналізації та промислова відсталість: «Протягом сторіч місто було без каналізації з дуже мало розвиненою сіткою водопостачання. Наприклад, у центрі старого міс­та ще й на сьогодні більшість населення користується однією водорозбірною баштою, від якої розвозять і розносять воду в прилеглі будинки. Промисловість складалась із горілчаного заводу, броварні, миловарні й ще декількох дрібних підприємств місцевого значення».

Іван Іванович нарікав: «У будівництві Кам’янця ще до складання плану припущено багато прикрих помилок, наприклад, елект­ростанцію збудували внизу під самим турецьким мостом, унаслідок чого станція так закоптила міст, що його навіть важко впізнати. Високовольтну лінію проклали навпростець через міський парк (нині ботанічний сад), для чого вирубали велику смугу зелені. В центрі міста на Новому плані посаджено міський парк площею в 6-7 га прямою рядовою посадкою, як ліс, одною породою дерев. В минулому році було відпущено 10 тис. крб на детальне планування, але, на превеликий жаль, місцеві організації дуже легковажно поставилися до цього питання, кошти залишились невикористаними». Обурювало й те, що поки велетенський лісопарк «знаходиться у дикому стані», автор генплану придумав влаштувати цент­ральний парк за кілька кварталів від нього, на голому полі.

Архітектора дивує, що житлове будівництво наприкінці 1930­х велося не в районах, куди вже протягнули каналізацію, а на Польських фільварках або тодішній вул.Петровського. Нерозумним він також вважав по­єднання Руських та Польських філь­варків широкою вулицею, яка перерізала Старе місто (її так і не створили): «Нікому не потрібна тут прямолінійність і просторність, коли вона зводить нанівець образ старовинного міста».

У срср пробували змінювати напрямки рік і викопували Біломорканал, тож Довгалюка здивувало, що генплан не передбачав жодних змін зі Смотричем, котрий щоліта пересихав і залишав містян без пляжів. Він пропонував: «Кілька кам’яних гребельок підняло б рівень води і утворило 6 глибоких басейнів, хоча б у зоні парків. А це багато значило б для міста».

Стандартизований генплан не враховував характеру міста, що потопало в садах. Довгалюк вважав, що в Кам’янці варто втілити в життя ідею міста­саду із щільністю забудови 200­300 осіб на га у нових кварталах і не більше як 150 осіб на га у районах приватних садиб. Це мали бути квартали на фільварках і на Підзамчі ­ «за литовською фортецею».

Генплан 1937 р. передбачав створення нового адміністративного центру між вулицями Шевченка, Петровського та Мос­ковською ­ там, де центр і є ни­ні, а тоді була міська торговиця. Для зведення адміністративних будівель планувалося вирубати сквер, де сьогодні розташований храм Олександра Невського. Іншим недоліком генплану була недостатня увага, приділена Старому місту: «Архітектурна громадськість України повинна приділити більше уваги вивченню архітектурних скарбів цього старовинного міста, тим самим більш конкретно поставити питання про реставрацію і схоронення його пам’яток».

АМПІРНИЙ ПЕДІНСТИТУТ

Журнал «Архітектура радянської України» на початку 1941 р. опублікував також статтю Анатолія Добровольського про проєкт головного корпусу міського педагогічного інституту авторства архітекторів Миколи Сдоб­нєва та Йосипа Каракіса. Пла­нувалося, що це буде грандіозний «навчальний комбінат» у сти­лі сталінського ампіру. Перша черга робіт із його зведення мала закінчитися до 1944 р. Планам, зрозуміло, завадила Друга світова.

Ділянка була вибрана в цент­рі міста, на жаль, де саме вона бу­ла, не повідомляється. У Т­подіб­ному будинку на 57 тис. куб. м мали розміститися історичний, філологічний (тоді він називався факультетом мови та літератури), фізико­математичний, природничий та географічний факультети. Центральна частина споруди мала стати 4­поверховою, а бічні крила ­ 3­поверховими. Аудиторії були заплано­вані на вищих поверхах, а на першому, крім парадного вестибюля, планувалося розміс­тити кабінет дирекції, канцелярію, бухгалтерію, бібліотеку, буфет та підсобні приміщення.

Позаду головного корпусу запроєктували приміщення зі спорт­залом на першому та актовим залом зі сценою на другому поверхах. Автор статті Добровольський хвалив вибір каменю як матеріалу, що допоможе вписати інститут у загальний вигляд Кам’янця; відзначав загальну лаконічність головного корпусу. Та знайшов і невдалі моменти: «Особливо неприємне враження справляє повторення загального вертикального ритму фасаду малою колонадою в тих же пропор­ціях. У таких випадках колони малого ордера слід ставити рідко і це підкреслить малу колонаду. Так само недоробленими в торці корпусів другої черги зі своїми самостійними осями. В цілому будинок другої черги потрібно ще добре опра­цювати». Критикувалися і занадто малі скульптури на фасаді, і недостатньо декоративні карнизи, і маленький гардероб, і примітивний чорний хід, і тісний внутрішній дворик майбутнього інституту: «Мотив, в класичних прикладах дуже інтересний, автором тут застосовано невдало: треба уявити собі людину, що стоїть у цій шестиметровій щілині, щоб зрозуміти всю необгрунтованість такого рішення (…), у ряді інших місць відчувається, що автор боїться допустити повторення хоча б якої­небудь деталі класичного ордера ­ скрізь він намагається обійтися своїми новими елементами. Ця боязнь привела архітектуру будівлі до певної бідності та грубості деталей. Фактура природної проробки каменю могла б бути хорошим контрастом тонкій деталі, але автор, на жаль, цього не викорис­тав».

КАМ’ЯНЕЦЬ-­1975

У липні 1971 р. головний ар­хітектор міста Ізяслав Медведовський розповів українсько­му спеціалізованому журналу «Архітектура та будівництво», яким має стати Кам’янець до 1975­го. Це не були просто фантазії. Спеціаліст опирався у своїх відпо­відях на черговий генеральний план міста, розроблений 1969­го КиївНІДПмістобудівництва. Згід­но з планом, місто мало значно розширити свої межі. Переважно вздовж залізничної гілки в південно­східному напрямку, забудувавши висотками Цибулівку та вийшовши на правий берег Смотрича (нині це район однойменного з річкою села на південь від міста). Про плани забудувати висотками околиці цибулівського лісу Медведовський писав і до генплану­1969, в «Архітектурі та будівництві» від січня 1963 р. Тоді ж планувалося малоповерховий центр знести і забудувати висотками.

Для транспортного сполучення нових мікрорайонів із цент­ром запланували збудувати міст (сучасну «Стрімку лань»). Багатоквартирними будинками також мали прирости Кубачівка та район північніше від Біланівки. Це мали бути 5­, 9­ та 12­поверхівки.

Розширення на південь було невипадковим: із кінця 1950­х років з Кам’янця нарешті було зняте довоєнне табу на промислове будівництво (воно існувало через прикордонний характер поселення). Швидко будувалися нові заводи та фабрики, багато з котрих розмістилися в межах міста, саме в південних квар­талах. Робітникам «Елект­ропри­ладу», м’ясокомбінату, молокозаводу, цукровні було б зручніше мешкати неподалік від підприємств. Архітектор казав:
«У нас, як і скрізь, житло відстає від будівництва промислових підприємств, а обслуговуючий комплекс ­ від будівництва житла». Тому масове зведення висоток бачилося бажаним виходом із дефіциту квадратних мет­рів. Генплан передбачав забудову багатоквартирними мураш­никами весь проспект на всю його довжину, бо це була на той момент надзвичайно широка (до 80 м) і надзвичайно порожня вулиця.

Але ж заводи, як­от кабельний та К­ПЕМЗ, з’явилися і на півночі Кам’янця. Для забезпечення працівників житлом було заплановано за 30 років, із 1970 по 2000 рр., звести новий мікрорайон на 1750 тис. кв. м між річкою та Нігинським шосе.

У планах також було створи­­ти в Старому місті історико­архітектурний заповідник. Він мав посприяти розвитку туризму в Кам’янці. Це таки вдалося вті­лити в життя, але не 1975­го, а  1977­го.

За Генпланом 1969 р., цінність пейзажу Старого міста мала бути непорушною. Вздовж берегів Смотрича навколо міс­та­острова не планувалося висоток, а лише малоповерхове будівництво. На жаль, забудова вул.Пушкінської на початку ХХІ століття поховала і унікальні середньовічні краєвиди міста, і шанс Кам’янця потрапити в престижний Список всесвітньої спадщини ЮНЕСКО.

Майдан Відродження, тоді ­ майбутня площа Леніна, та вулиці навколо нього мали бути пішохідною зоною. На момент інтерв’ю пам’ятник «вождю світового пролетаріату» вже стояв, а будівлю міськради лише зводили.

Серед масштабних планів зі зведення нових корпусів і студентських гуртожитків для навчальних закладів міста Ізяслав Медведовський згадав і про старі плани з будівництва но­вого головного корпусу педінс­титуту. Та і цього разу їм не суди­лося втілитися.

У радянські часи Кам’янець пишався третім місцем в УРСР за кількістю зелених насаджень на душу жителів. Генплан 1969 року мав збільшити паркові зони міста: на вул.Чкалова (сучасна Князів Коріатовичів) було закладено зелений масив, котрий разом зі стадіоном мав створити фізкультурно­оздоровчий комплекс площею 20 га. Нині цей масив відомий нам як гуртовий ринок.

Кожен з існуючих заводів також займався озелененням території навколо підприємства. У планах було підняти кількість зе­лених насаджень із 10 до 19 кв. м на кожного кам’янчанина. Планувалося також облаштувати відпочинкові зони в Совому Яру, Жванці та Старій Ушиці. Серед вулиць міста були обрані ті, на котрих планувалося створити пасажирський рух ­ спочатку автобусний, а потім ­ і тролейбус­ний.

У Старому місті «нові об’єкти споруджуватимуться після ретельних археологічних історико­архітектурних розвідок. Необхідно проявити великий професійний такт і вміння, щоб гармонійно поєднувати нову забудову з тією, що історично склалася». Нових будинків у заповідній зоні не передбачалося ­ ну, добре, МАЙЖЕ не передбачалося. Вище від Гончарської вежі та ресторану «Стара фортеця», де нині виросло ціле село з аляповатих особняків за двомет­ровими парканами, мав з’явитися модерністський туристичний центр. У старих кварталах також планувалося відкрити декілька «екзотичних» кафе, а в самому місті ­ не один сучасний готель, кемпінг і місце громадського харчування. На Пушкінській було заплановано побудову саме такого сучасного ресторану в стилі модернізму. Проєкт так і не втілили в життя.

Будинок зв’язку позаду міськ­ради теж планувалося звести в стилі геніального архітектора Оскара Німеєра, надзвичайно популярного в ті часи (радянських людей ознайомили з творчістю цього видатного модерніста завдяки тому, що він був членом комуністичної партії Бразилії). Якби цю сміливу споруду таки звели, центр міста був би значно цікавішим з архітектурного погляду.

* * *

Про те, як виконуються роботи зі створення в Старому місті історико­архітектурного заповідника, головний архітектор міста Ізяслав Медведовський написав 1984 р. знову в журнал «Архітектура та будівництво»: «Намічено провести комплекс бу­дівельних, ремонтно­реставраційних робіт, відновити башти та стіни міських укріплень, оборонну сис­тему Польських воріт, Вірменський квартал, реставрувати будівлі Русь­кого та Польського магістратів, фор­тецю, багато культових споруд». Така кількість відновленого мала жити і функціонувати: в па­м’ятках архітектури планува­лося відкрити туристичні комплекси, концертні зали та кафе в міських укріпленнях (нині ми знаємо його як «Під брамою»), «створити рідкісні майстерні художньої чеканки, вишивання, ви­готовлення тканин, кераміки, різьб­лення по дереву». І перші ластівки перепрофілювання вже з’я­вилися: «За останні роки здані в експлуатацію чотири пам’ятники архітектури, в яких відкрито майстерні художників, картинна галерея, планетарій, адміністративний корпус заповідника». Планува­лося, що завдяки реставрації кількість туристів у Кам’янці зросте з 400 тис. осіб на рік до майже мільйона. Місто і сьогодні мріє про таку кількість від­відувачів, досягнути її так і не вдалося. Як не вдалося реставрувати багато споруд Старого міста.

Ірина ПУСТИННІКОВА.