ХМЕЛЬНИЦЬКИЙ І КАМ’ЯНЕЦЬ

…Розплата волиняків за пацифікацію була страшною. Поляки, які потрапляли до рук бандерівців, були приречені. 1943 року під Луцьком загін українських повстанців схопив 38-річного чоловіка, котрий, безумовно, був польської націо­нальності. У паніці бранець почав кричати українською, що він – українець, а його прізвище – Хмельницький. Командир загону уважно оглянув пана і попросив показати документи. Побачивши в них знамените гетьманське прізвище, віддав честь і наказав відпустити полоненого.
Так Богданова слава врятувала життя кам’янецькому поету та байкарю.

«КАМ’ЯНЦЯ ШКОДА!»

Байкар був не зовсім чесним із бандерівцями: він таки був по­ляком за кров’ю, а зі знаме­нитим гетьманом його єднало, швидше за все, тільки прізвище. Та україн­ською він говорив непогано. Як не розмовляти, якщо провів дитинство в Кам’янці на Поділлі?
Стефан Хмельницький народився в нашому місті 3 вересня 1905 р. Його батько Захаріуш займався податками, працюючи клерком у казначействі. Син згадував пізніше: «Він був чудовим мисливцем, а у вільний час грав на флейті. Мама, з роду Бандровських, займалася домашнім господарством та п’ятьма дітьми, серед яких я був середнім. Вона славилася своєю вродою і таким гарним почерком, що міщани міста й околиць засипали її проханнями писати заяви, навіть до царя. Наш рід «за місцем» походив з-під кам’янецького хутора, що називався Мукша, і, виходячи принаймні з мого зовнішнього вигляду, мабуть, не мав нічого спільного з козацьким гетьманом».
Дитячі роки Стефан Хмельницький описав у романі «Спогади пана Петра», який частинами публікувався в журналі «Католицьке життя». Цей часопис виходив у Луцьку 1937 р. Саме в цьому тексті з’являється розпач­ливий вигук: «Кам’янця шко­да!» – емоція безсилля кам’янчанина, неспроможного визволити рідне місто з більшовицьких тенет. «Містом, – читаємо в цьому романі, – а, правильніше, світом мого дитинства був Кам’янець-Подільський. Місто це, можна сміливо сказати, під російською окупацією було більш польським, ніж знаменитий Кременець на терені вільної нашої батьківщини. Навіть кам’янські євреї в час правління російської жандармерії володіли польською набагато краще, ніж, скажімо, сьогоднішні євреї Рівного чи Луцька, які все ще воліють користуватися російською. Усе Поділля тоді належало міщанам польської національності, старій геральдичній шляхті, що роз’їжджала вулицями Кам’янця й Вінниці на старомодних ландарах, запряжених четвірками або вісімками коней найкращих порід. Скрізь були розсипані польські села та колонії. Сам Кам’янець був і залишається в ореолі нашої рідної історії, а кожен камінь цього міста, кожна замкова вежа – це одна зі сторінок його історії, густо написаної пером польської шаблі та чорнилом польської крові. Справді дивуюся… Але чим вже допоможе моє здивування?… Кам’янця шкода!».

ЖИТТЯ НА ВАЛІЗАХ

Перша світова застала 9-річного Стефана Хмельницького в Кам’янці, де ж ще. Австрійські атаки на місто на початку війни були такі несподівані, що кам’янецьке чиновництво терміново збирало рідних та хоч якісь необхідні речі й на реквізованих у подільських селян підводах виїжджало на схід. Так родина Хмельницьких опинилася у Він­ниці. Три місяці довелося перебути там, а потім обережно повернутися додому. На нещастя, ненадовго: черговий наступ австрійського війська знову примусив збирати валізи і лаштуватися в дорогу. Тільки цього разу виїжджали вже залізницею.
Так доля закинула сім’ю Хмель­ницьких у російський Новочеркаськ, столицю донського козацтва. Стефан ходив до місцевої школи, навіть до двох: до місцевої гімназії, де навчання велося російською мовою, і до польсь­кої школи, яку переселенці з Поділля та польських територій організували самотужки для своїх дітей. Викладацький склад російської гімназії та велика кількість її учнів були, як не дивно, евакуйовані з польського міста Влоцлавека, яке до Першої світової війни перебувало під російською п’ятою. У Новочеркась­ку Стефан познайомився з юним Мельхіором Ваньковичем, тоді вояком І Польського корпусу, а в майбутньому – видатним журналістом і письменником. Творчість Ваньковича згодом дуже вплинула на стиль Хмельницького.
Неспокійні роки війни запа­м’ятовувалися постійними переїздами. 1915-го родина Хмель­ницьких повертається до рід­ного Кам’янця. Навіщо було це робити в розпал воєнних дій на цих теренах, сказати важко. Та в рідних стінах пробули недовго і 1916-го знову поїхали в ева­куацію в уже знайомий Новочеркаськ. Які вже селянські вози, звідки, де вже той потяг взяти, їх евакуюють військовим транс­портом.
Мрії пересидіти війну тихо на Кубані розбилися на друзки після спалаху жовтневого перевороту 1917 р. Влада в Новочеркаську хаотично змінювалася: то місто брали червоні, то відбивали білі. В рідному місті було так само. Тому Хмельницькі спакувалися вчергове і знову повернулися до Кам’янця, який на той час був під владою гетьмана Павла Скоропадського.

ТЕМНІ ЧАСИ В КАМ’ЯНЦІ

Рідне місто вразило бідою. Стефан Хмельницький писав у спогадах: «Цілі ешелони з цукром, зерном і худобою, навіть із жирним чорноземом йшли до німців, а багата Україна спустошувалась і біднішала. По відступу німців заволодів Кам’янцем отаман Симон Петлюра. Не дивлячись на такі неспокійні часи, навчання в кам’янецьких школах не переривалося. З’явився навіть новий навчальний заклад – український університет у Кам’янці. Тим часом моя сестра вийшла заміж та виїхала до Збаража, а брат перебрався до Станіславова (нині це Івано-Франківськ) і вступив до польського війська. Їм пощастило, що виїхали, бо невдовзі в Кам’янці спалахнула епідемія тифу. За привидом чуми йшов привид голоду, бо селяни боялися приїздити до зараженого міста і зупинили постачання продовольства. Голод і чума занурили місто в розпач і безнадію. Біда не оминула й наш дім. На початку березня 1919 року майже одночасно захворіли батько, молодший брат і я. Про смерть батька я дізнався лише через два тижні, коли прийшов до тями після того, як спала лихоманка. Братик також викарабкався, але від виснаження та втоми захворіла мама. Тягар утримання будинку ліг тоді на 14-річного мене. (…) Восени 1919 р. ми дочекалися приходу польських військ до Кам’янця».
У ті дні ненадовго було віднов­лено ліквідовану царем 1866 р. Кам’янецьку римо-католицьку дієцезію, а Папа Бенедикт XV призначив її головою єпископа Петра Маньковського (1866-1933), який у 1902-1911 рр. був парохом собору в Кам’янці. Стефан Хмельницький і його мати Чеслава знали єпископа осо­бисто. Коли священник помер 1933 р., Стефан залишив по ньому поетичну епітафію-верлібр: «Архипастир-мандрівник! / Знаю майже все твоє життя / з оповідань мами, / і з того, що бачив власними очима».
Коли в середині 1920 року більшовицька армія вигнала поляків із Кам’янця, єпископ Маньковський переїхав до Бучача. Туди ж потрапили і Хмельницькі.
У Бучачі Стефан почав від­відувати польську гімназію. Саме в цій гімназії він дебютував сатиричним віршем. Так творчо він виконав домашнє завдання з написання твору на тему «Хто під кого ями риє». Вчителю твір здався дуже «зграбним», і він був здивований, коли дізнався, що його написав 15-річний хлопець. Педагог звинуватив підлітка в плагіаті, та Стефан таки зумів переконати вчителя, що автором є саме він.

ІЗ ПОДІЛЛЯ НА ВОЛИНЬ, ІЗ ВОЛИНІ – У СІЛЕЗІЮ

Польсько-більшовицька війна змусила родину Хмельницьких знову збиратися в дорогу. Цього разу вони переїхали до польської Ченстохови. Стефан підробляв кельнером у кафе, а пізніше перебрався до Лодзі, де заробляв непогані гроші як офіціант дорогого ресторану. Це не подобалося набожній матері юнака. Під її впливом він 1924 р. кидає працю, щоб вступити до Вищої духовної семінарії в Луцьку. Та за день до висвячення Стефан поїхав до Львова, пішов там до театру, де мав випадкову, але бурхливу еротичну пригоду. Хоч мама і була розчарована, та в семінарії більше Стефана не бачили.
Він почав підробляти репетитором у Луцьку. У травні 1926 року у Варшаві відбувся війсь­ковий переворот. Під враженням від братовбивчої боротьби Хмель­ницький написав вірш, який опублікувала газета «Життя Волині». Псевдонімом взяв одне з імен свого знаменитого тезки. «За надрукування цього вірша лише амнезія врятувала головного редактора Юліана Подоського від в’язниці. Можливо, що військове начальство (луцькі прихильники Пілсудського) розшифрувало, хто ховається за псевдонімом Зиновій, і так мені за це відплатило, що обрита машинкою голова личила мені як хороброму солдату Швейку в старшинській школі 24-го піхотного полку в Луцьку».
Після двох років у старшинській школі він пішов працювати в місцеву податкову в Луцьку, водночас у 1929-1931 рр. навчався заочно на юридичному факультеті Варшавського університету.
Стефан одружився з Юзефою Вавжинською. В пари народився син Фаустин і донька Кшися, котра померла маленькою. Трагедія батька, що втратив дитину, відображена в декількох його віршах.
Мешкаючи в Луцьку, а з 1935 р. – в Рівному, Хмельницький був од­ним із дуже плідних співро­бітників волинського єпархіального тижневика «Католицьке життя» («Zycie Katolickie»), де пуб­лікував статті, вірші та колонки, а та­кож три романи. Головним редактором часопису був священник Зигмунд Хмельницький. І знову знамените прізвище!
Перший роман Стефана «Кавалер ордену Virtuti Militari» був присвячений боротьбі підлітків у польсько-більшовицькій війні. Наступними були «На заставі» (1933) та «Спогади пана Петра» (1937). Масштаб творчої палітри Хмельницького був надзвичайно широким: від глузливої сатири до зворушливих некрологів.
У Луцьку та Рівному Стефан знався з місцевою творчою інтелігенцією, дружив з поетами та журналістами, багато працював, та нова війна розвіяла його тихе мирне життя, не залишивши по ньому на Волині майже жодних спогадів. Після 1945 р. мешкав у польському Ополі. Цілком імовірно, що він і сам старався не афішувати своєї ранньої творчості в повоєнний час: коли сталінізм розпростер свої чорні крила і над Польщею, його романи могли сприйматися як крамольні. Продовжував писати байки, поеми, епіграми, лімерики і вірші. Мав гостре та лаконічне перо. Ось, наприклад, одна з його епіграм:
«Хоч це і людську гідність ображає, високо піде той, хто підпов­зає».
Багато років працював у Сілезькому інституті. Писав для театру, широко славилися його тексти для різдвяних шопок.
Був талановитим журналістом і редактором. Видав 12 томів своїх творів. Багато перекладав з української – власне, байок та сатиричних віршів львів’янина Івана Сварника.
Коли 1975 р. вийшов на пенсію, почав виступати на творчих зустрічах із публікою – таких відбулося понад тисяча. Помер 1982 р. До кінця життя в інтерв’ю та спогадах розповідав про Ка­м’янець свого дитинства. Востаннє він писав про рідне місто над Смотричем у циклі спогадів для журналу «Ополє» («Opole») 1971 р.
За матеріалами польського історика Станіслава Славомира НІЦЕЇ

підготувала Ірина ПУСТИННІКОВА.