Неділя, 14 Липня 2024 р.
3 Серпня 2023

КОРОЛІ ДЛЯ УКРАЇНИ – ЧУЖИНЦІ ЧИ СВОЇ?

Віталій Михайловський. Фото Андрія РезніченкаЗвідки таке дивне запитання? Адже всім ві­домо, що в історії Украї­ни однозначно «своїми» вважаються князі так зва­ної Київської Русі, а також віч­-но гноблені селяни-кріпаки і, звісно, наша гордість – славні козаки. Але аж ніяк не королі! Оскільки українські зем­лі століттями пере­бу­вали в складі інших держав, то й королі, очевидно, були «чужими»? Крім хіба що Данила Романовича, володаря Галицько-Волинської держави, котрий здобув-таки статус короля.

Однак зовсім іншої думки дотримується український історик і письменник, доктор історичних наук Віталій МИХАЙЛОВСЬКИЙ, автор книги із промовистою на­звою «НАШІ КОРОЛІ – REGES NOSTRI. Володарі та династії в історії України (1340-1795)», котра щойно ви­йшла друком у Київському видавництві «Темпора».

Віталій Михайловський – наш земляк, родом із Кам’янця, і його alma mater є історичний факультет Кам’янець-Подільського університету ім.Івана Огієнка. Викладач у Київському університеті ім.Бориса Грінченка. Спеціалізується на історії Подільського, Руського та Белзького воєводств. Автор книг «Еластична спільнота. Подільська шляхта
у другій половині XIV – 70-х роках XVI ст.», «Прикладом своїх предків…» (Вступ) // «Прикладом своїх предків…». Істо­рія парламентаризму на українсь­ких землях у 1386–1648 роках:

Польське королівство та Річ Пос­полита (у співавторстві); «Бібліогра­фія пар­ламентаризму на українських землях до 1648 року: Польське королівство, Велике князівство Литовське, Річ Посполита», «Euro­pean Expansion and the Con­tested Border­lands of Late Medieval Podillya», «Історія, мова, географія: топоніми середньовічного Поділля».

Книга «Наші королі» написана в легкій, популярній формі та включає розповіді про королів із династій П’ястів, Анжу і Ягеллонів, а також виборних королів, підданими яких були наші предки з 1340-х до 1790-х років. Видання на 436-ти сторінках щед­ро доповнене ілюстраціями.
Скориставшись короткою відпусткою пана Віталія до рідного Кам’янця, зустрілися на каву, щоб зануритися в часи середньовіччя і порозмовляти про королів, а заодно і з’ясувати, чому ж це слід вважати їх «нашими».

Стефан Баторій– Насамперед, розглядаючи події, що відбувалися 500, 600 чи 700 років тому, ми маємо відійти від сучасних уявлень і керуватися кон­текстом тієї епохи, – зазначає Віта­лій Михайловський. – У період з другої половини XIV – кінця XVIII століття жодної держави, яку би можна було назвати українською, не існувало. Наші землі входили до складу різних утворень-держав, але й вони не були національними державами в сучасному розумінні.

Ми з вами звикли до того, що держава – це територія, де проживає певний народ, об’єднаний у політичну націю. Але аж до ХІХ століття в більшості європейських країн так не було!
Жоден король, хоч у титулатурі зветься польський, угорський чи французький, не є людиною, яка представляє інтереси певного народу. Для нього люди, які проживають на території його володінь, є просто підданими, а головна мета будь-якого короля не національні інтереси, а стійкість і стабільність його династії. Розглядаючи середньовічну історію будь-якої з європейських країн, ми спостерігаємо поділ на панівні династії, що змі­нюються одна одною. Чому ж ми вважаємо, що українські землі є в цьому якимись унікальними, і що нас це не стосується?

– Ви хочете сказати, що, ос­кільки наші землі були під владою польської корони, маємо визнати польських королів свої­ми?
– Так, у нашому випадку володарем значної частини українських земель була особа з титулом «Король Польський». Але ви ще пошукайте серед них етнічних поляків після Казимира ІІІ! Наступним польським королем став Людовик Угорський, з Анжуйської династії, в якій намішано французької, італійської та угорської крові. Наступний – Владислав ІІ Ягайло, син литовсь­кого князя і тверської княжни.

А після 1569 року майже всі українські землі опиняються у складі Речі Посполитої, під владою виборних володарів. Тобто, політичний народ – шляхта – обирає королів так само, як ми сьогодні обираємо президента. І тоді на польському троні опинялися і французи, і шведи, і саксонці, котрі навіть не знали мови підданих!
І при цьому всі вони – частина нашої історії, тому не варто цього соромитися. Якщо ж ми викреслимо цих діячів, то будемо знову говорити про «бездержавний період», про якесь знедолення, про гноблення, про захоплення наших територій чужинцями, але найголовніше – втратимо логіку розуміння життя та історичних подій того часу.
– Але ж ці тези досі є у шкільній програмі з історії: що є княжа доба, є Галицько-Волинська держава, потім дуже коротко про «литовсько-польське панування», і далі вже – наші славні козаки в усіх деталях. Виходить, що і шкільну програму варто б дещо змінити?

Серед архітектурних пам’яток, що нагадують про наших королів: вежа Стефана Баторія (вона ж Кушнірська вежа)– Звичайно. Ми повинні відійти від того народницько-державницького наративу, який за останні 30 років забетонував, на мою думку, спокійне усвідомлення нашої іс­торії.
Я недавно долучався до перегляду програми для 7-го класу, і вона більше ставить складних завдань та перепон перед учнями, ніж дозволяє зрозуміти наше далеке минуле. А вже коли йдеться про період від XVI століття, історія починає обертатися виключно навколо єдиного явища – козацтва, відкидаючи повністю все інше.

Але ж не слід забувати, що ще до початку повстання Богдана Хмельницького козаки прагнули стати повноправним елементом політичної системи держави Річ Посполита, а сам він підписувався «Гетьман його королівської милості Богдан Хмельницький». Інша справа, що система виявилася негнучкою, і козакам не вдалося її змінити. Певні політичні події, власні гіперамбіції Хмельницького і потурання Київської митрополії призвели до того, що досягти порозуміння між ним і королем, на жаль, було неможливо. Зрозуміти феномен козацтва, відкидаючи специфіку державного устрою Речі Посполитої, її шляхту і королів, практично неможливо.

– Але ж возвеличувати королів, котрі не були українцями і не діяли на користь українського народу – це ж інша крайність?
– Тут ідеться не про прославляння монархії як явища. Але слід розуміти, що роль короля в державі була ключовою. Без його волі не збирався Сейм. Без Сейму не збиралися податки. Без погодження короля не призначалися урядники. Без його рішення не велися дипломатичні відносини чи війни, і так далі. Тобто, заберіть усе це – і про що ми тоді говоримо? Лише про спроби повстання на певній території та спроби створити якусь автономію? Чи далеко зайдемо з такими тезами?

Усі європейські народи пройшли через монархічний устрій, а деякі щасливо живуть і до сьогодні, залишаючись монархіями: Великобританія, Бельгія, Нідерланди, Швеція, Норвегія, Данія, Іспанія, Люксембург – найбільш «відсталі» країни у світі. Усі вони – монархії, де королі, королеви або герцог є головами держав, хоча й виконують радше церемоніальні функції.
– Гаразд, повернемося таки до «наших» королів. Хто з них, на Вашу думку, були найбільш знаковими для нашої історії?

– Якщо брати від самого початку, то слід згадати нашого першого короля – Данила Романовича, який прийняв корону з рук папського легата Опізо в Дорогочині. Хоча це був радше політичний крок, коли папа хотів залучити Данила до чергового хрестового походу, а той у свою чергу сподівався на папську допомогу у вирішенні політичних і військових проблем із монголами.

Далі, на мою думку, важливим королем був Казимир ІІІ, за панування якого почалася інкорпорація частини Галицько-Волинської держави до складу королівства Польського.
Наступним є Владислав ІІ Ягайло, адже важливим чинником для монархів є час перебування на престолі. І от Ягайло – це майже 50 років правління. Саме його політична активність, його політичний хист сконструювали власне ту держа­ву, в якій він уже зміг наприкінці свого життя проводити реформи, знову ж таки, в межах династичних інтересів.

Stanislaw Augustus PoniatowskiДалі – його молодший син Казимир IV, котрий правив при владі майже 45 років. Тут цікавий інший момент: він зумів зробити маловідому в Європі династію Ягеллонів однією з панівних династій Цент­ральної Європи. Ягеллони одночасно володіли Польським престолом, Чеським, Угорським, Великим Князівством Литовським, і шлюби його дітей охопили більшість тогочасних пануючих династій.

Якщо перейдемо в XVІ століття, то тут, звісно, варто говорити про Сигізмунда ІІ Августа. Розуміючи, що продовження династії є неможливим, його політична воля призвела до об’єднання Польського королівства і Великого князівства Литовського в єдину державу – Річ Пос­политу.

У XVII столітті українська історіографія любить одного короля – Владислава IV, як друга козаків. Але я би швидше відзначив його батька – Сигізмунда ІІІ Ваза, який 43 роки був на престолі. Чужинець зі шведської династії, він був майстром політичної боротьби і зміг поставити політичну систему Речі Посполитої собі на службу.

Ну, а у XVIII столітті важко вибрати якогось володаря, бо що Август ІІ, що Август ІІІ були далекими від реалій Речі Посполитої, а останній польський король Станіслав Август Понятовський був слабким королем, радше маріонеткою в руках російської імперії. Саме при ньому і припинила існування держава Річ Посполита.

– Пане Віталію, ми з Вами перебуваємо в Кам’янці, який був королівським містом. Чи залишилися бодай якість королівські «сліди» на землях Поділля і нашого міста?
– Ми можемо потішитися тим, що, починаючи з XV століття, королі в Кам’янці бували. Владислав ІІ Ягайло до Кам’янця доїжджав 1402 року і, можливо, 1410 р., перед переможною

Грюнвальдською битвою. Його син тут бував 1448 ро­ку. Ян Казимир був у цих краях у зв’язку із Жванецькою кампанією 1653 р. Із нашим містом пов’язана і його смерть 1762 р. через серцевий напад після звістки про те, що турки взяли Кам’янець. Бував тут і Ян ІІІ Собеський, хоча ще не в ролі короля.

У Старому місті є архітектурні пам’ятки, що нагадують про наших королів: вежа Стефана Баторія (вона ж Кушнірська вежа), а також Тріумфальна арка до Кафедрального костелу святих апостолів Пет­ра і Павла, встановлена 1781 р. на честь приїзду останнього польського короля Станіслава Августа Понятовського. Вона є свідченням того, як кам’янчани приймали свого короля наприкінці існування Речі Посполитої.

Тріумфальна арка, встановлена на честь приїзду Станіслава Августа– Усе ж таки чудернацько сприймати всіх цих Людовіків, Сигізмундів та Августів як час­­тину української історії. Чи ж були серед «наших» королів хоч якісь етнічні українці (чи на той час русини), якщо не рахувати короля Данила?
– Так запитання ставити не можна, бо якби ми запитали навіть найбільш «українського» короля Михайла Корибута Вишневецького, який походив із руського княжого роду, – «Чи ти українець?», він радше відповів би: «Я – Вишневецький, князь за походженням, обраний Король Польський, Великий Князь Литовський».

Але він народився на території сучасної України, в Олеську або в Підкамені. В Олеську також народився Ян ІІІ Собеський. Тобто, за географією народження королів, український слід є. Та вважати їх українцями складно.
– Фактично визнання королів «нашими» означає принципову зміну концепції нашої історії? Можливо, ми і культурну та історичну спадщину Речі Посполитої можемо вважати «своєю»?

– І не лише Речі Посполитої. Нас повинні цікавити всі держави, до складу яких входили території, які нині формують Україну, адже всі вони безпосередньо впливали на нас. Частиною нашої історії є Молдавське князівство, де й досі проживає значна частина українського населення. Нас цікавить Угорське королівство, до якого входило наше Закарпаття. Велике Князівство Литовське? Так, звісно! Князівство московське? Як би нам подобалася чи не подобалася російська імперія, ми повинні також і її вивчати, бо куди ж викреслимо її з нашого минулого?

Ідемо далі. Степові імперії, Крим­ський ханат, Османська імперія – нам треба досліджувати їхню присутність і їхній вплив на наших землях.
Історія нами дуже часто сприйма­ється так, що ось це історія українців – вона «наша», а це історія інших народів на наших землях – вона «не наша». Але історія – це завжди взаємопроникнення як на державному, так і на людському рівнях. Важко знайти нині в Україні чистокровних українців, бо на родинному рівні намішано багато різних народів. Тому варто відмовлятися від такого підходу і дивитися на події минулого як на складні, але цілком типові для Європи процеси.

Є такий гарний приклад: коли взяти циліндр і підсвітити його з одного боку, ми побачимо круг, підсвітити з іншого – прямокутник, і лише якщо поглянути на нього під певним кутом – побачимо реальну фігуру. Відповідно, ми так само маємо дивитися на події та явища з усіх боків, щоб скласти повноцінну й об’єктивну картинку нашого історичного минулого.

Наталія ЯРОВА.