НОТАТКИ ПРО МИНУЛУ ВІЙНУ

Почнемо не з війни, а пере­несемося в 1965 рік. Тим більше, що прізвища людей, про яких я тут повідомлю, сучасному читачеві більш-менш відо­мі, а про деякі речі варто пам’ятати доти, поки існує світ.

Отже, одного разу керівник молодіжної організації, до якої я належав, запропонував мені піти на зустріч із письменником Дмитром Міщенком, що мала відбутися в актовому залі будівельного технікуму на нинішній вулиці Соборній. Зал цей досить великий, у ньому часто відбувалися вагомі на той час імпрези. А мав цей захід відбутися 4 черв­ня того ж таки року. Після відповідного прохання я відвідав біб­ліотеку, напитав те, що стосувалося моєї теми, старанно перечитав усе й виклав майбутній виступ на папері.
На цей захід зі мною пого­дилася піти моя тітка – Галина Юріїв­на. Тож підійшли ми до входу в зал. Перед цим входом стояли столи, на них були розміщені книги. За одним столом сидів і Дмитро Олексійович, він ставив автографи на книгах, що їх купували люди. Мені він підписав збірочку оповідань під назвою «Шибеники», видану дитячим видавництвом «Веселка». Цю книжечку я зберіг як гарну па­м’ять про письменника і цікавий захід, що вже давно віді­йшов у минуле.
Оповідання ці написані чу­довою соковитою українською мовою, проте опис діяльності риболовецького радгоспу, про який там ішлося, не був зрозу­мілий кожному, бо потрібно було б жити там і знати термінологію, зрозумілу лише тамтешнім рибалкам. А Дмитро Олексійович там прожив не один рік.
Отже, я зупинився перед столами, розглядаючи виставку книг. У руки мені, пам’ятаю, потрапила книга Зінаїди Тулуб. «Так, це чудові речі, через які авторка постраждала в ті звірячі, нелюдські часи», – почув я голос чоловіка, який стояв поруч зі мною. Я подивився йому у вічі. Спокійний, приємний погляд запам’ятався мені надовго. Тим чоловіком був Микола Руденко – відомий шістдесятник, неодноразовий політв’язень, який через одинадцять років після цих подій заснує Українську гельсінську групу.
Ми ввійшли до залу. Я сів біля Петра Фаренюка, автора гарних віршів, багато з яких, на жаль, пізніше зникли. Він, до речі, перебував під пильним наглядом КДБ. Я показав йому заготовки мого виступу. Він уважно прочитав їх, виправив деякі філологічні неточності.
На сцені, в президії, серед інших був Микита Годованець, який відсидів роки в совітських таборах, і лише 1957 року був реабілітований. А ще Полікарп Свідер, якого я знав завдяки чу­довим лекціям, які він не раз виголошував у читальному залі міської бібліотеки. Цей зал я часто відвідував. На той час пан Свідер був уже старшим викладачем педагогічного інституту.
Отже, тривало обговорення відомих на той час творів Дмит­ра Міщенка. Дискусія була вільною, хто хотів, той і виступав. Микита Павлович як людина старша і досвідченіша давав
сувору характеристику деяким виступам. Відсидівши в таборах, він мав на це право. Але ніхто не ображався. Полікарп Іванович пропонував тоді молоді вступати до інституту на філологічний факультет, що я того ж року і зробив.
У той час мала бути опублікована повість Міщенка «Батальйон необмундированих», але про неї на цьому заході не йшлося. Чому? Не знаю. Може, вона до нашого міста тоді ще не дійшла, а автор не мав наміру про неї говорити тому, що для більшості тема була невідомою.
У повісті йшлося про те, як неозброєних і необмундированих українських сільських хлопців та дядьків кинули на форсування Дніпра. Їм, тобто цьому батальйону, вдалося закріпитися на плацдармі та в критичний момент викликати вогонь на себе. Їх із чотирьохсот залишилося дванадцять. А хто вони? Не знав ніхто, списки цих людей
були відсутні. Олесь Гончар про цю повість писав: «Це винятково чесний в українській літе­ратурі твір, у якому правдиво розкрито трагедію українського народу в Другій світовій війні, коли всіх, хто був на окупованих землях, тодішня державна система вважала за потенційних ворогів… То було схоже на ідеологічну помсту тим, кому в цивілізованому світі належало б співчувати».
Я добре пам’ятаю ті після­воєнні часи, я пам’ятаю, як у всіх випадках кожен повинен був вказувати у відповідних анкетах про своє перебування на окупованих територіях. Але тут випливає не одне запитання навіть без довгого обдумування. А чому ж ти, радянська владо, не евакуювала цих людей? А чому ж ти не запитала, як вони почуваються після жорстокої окупації? А чи потрібна їм, бідолахам, якась допомога, бо хтось із них втратив здоров’я, хтось залишився без даху над головою? Ні, цього не було. Виживали, як могли. Працювали від досвітку до смеркання, отримуючи мізерну платню. Покинути «рідний» колгосп не могли, бо не мали паспортів. Принагідно варто сказати, що німецька окупаційна влада колгоспи залишила як зразкову організацію рабської праці.
Ще потрібно було б додати, що за 100 років панування ро­сії в Україні через терор, голодомори і війни росіяни закатува­ли та вбили 28 мільйонів 663 тисячі українців. А це не 28 тисяч. Тож статистика давно відома і до того ж вражаюча. І цю цифру з нашої пам’яті москва не зітре.
Ось і вся подяка за численні жертви, за неймовірні страждання. І владі нібито невідомо, чим займалися люди на окупованих землях. Ще радянська, а точніше московська, влада доб­ре знала, що переважно це були українці, і цим усе сказано. І слово на захист знедолених в останній війні ви­голосив не георгій жуков, ні!.., а один лише з усіх радянських маршалів, у якого російський шовінізм не відібрав розум, – це Іван Конєв.
Безперечно, заслуга Дмитра Міщенка в порушенні цієї теми неоціненна. Тут варто сказати, що серед необмундированих був і його брат Михайло. Автор правдиво показав, що радянська військова еліта воювала не вмінням, а кількістю.
До кінця своїх днів Дмитро Олексійович невтомно працював над створенням нових творів, до яких належить історична трилогія «Синьоока Тивер», «Лихі літа ойкумени», «Розплата».
В українській літературі він займає почесне місце, і наше міс­то може пишатися тим, що колись він його відвідав, і був гарно прийнятий.

Едуард КРИЛОВ,
член Національної спілки журналістів України.