СЛАВНИЙ, АЛЕ МАЛОВІДОМИЙ ХОТИН 1673-го

Цього року припадає 350 років Хотинської битви 1673 року, одній із найбільш визначних воєнних подій другої половини XVII ст. Саме завдяки їй на польський трон зійшов коронний гетьман Ян ІІІ Собеський. Попередній рік був для Речі Посполитої, м’яко кажучи, невдалим. Турки розпочали похід і після облоги в серпні 1672 р. захопили Кам’янець-Подільський. 18 жовтня був підписаний Бучацький мирний договір. Ситуація Польської держави швидше нагадувала стан переможених країн, які повинні були сплачувати контрибуцію, ніж васальну залежність від Стамбулу. Тим більше умови договору були набагато ліберальнішими і толерант­нішими, ніж більшість угод, раніше нав’язаних Польщею Україні. Основним пунктом було визнання Польським урядом (принаймні на папері) незалежності Української Держави в «її давніх кордонах» і передача Поділля Туреччині, де мав бути створений ейялет із центром у місті над Смотричем.

Згідно з тогочасним законодавством Речі Посполитої, будь-яка угода набувала юридичної си­ли, коли проходила процедуру ратифікації Вальним Сеймом. Проте політична ситуація бажала кращого. Польське суспільство перебувало у стані глибокої національної кризи та було поділене на дві протилежні конфедерації: профранцузьку (примас Миколай Пражмовський, коронний гетьман Ян Собеський, коронний підскарбій Ян Андрій Мор­штин) та проавстрійську з чинним королем Міхалом Вишневецьким. Атмосфера була настільки напружена, що з великою ймовірністю могла призвести до громадянської війни. Проте спільний ворог усе ж консолідував політичних опонентів задля відновлення колишньої могутності Речі Посполитої та повернення втрачених земель. Задля виправдання в очах європейських держав була вироблена ідея «оборонної війни» на території Турецької імперії. І хоча Європою вже довгий час ширився привид антитурецької ліги, жодна держава, крім Ватикану, на ділі не підтримала військових планів польського уряду. У досить короткий час, хоча й не без труднощів, Варшава зуміла зібрати досить численну, як на той час, армію під керівництвом коронного гетьмана Яна Собеського. Натомість Бучацький мир так і не було ратифіковано, а польські сенатори взагалі не хотіли визнавати його законність.
Аналізуючи плани Османсь­кої імперії, можна з упевненістю сказати, що принаймні 1673 року турки не готувалися до нового походу на Польщу, що, втім, і було заборонено їхнім звичаєвим правом.
Підготовка польсько-литовської армії тривала все літо, а повноцінний похід розпочався в жовтні 1673 р. Попри внутрішні незгоди, на початку листопада військо Собеського перетнуло Дністер і розташувалося неподалік від турецького табору на чолі з Хусейном-пашею.
8 листопада військо вирушило з-під Боянів на північний схід.
І вже 9 листопада під Хотином на відстані «трьох пострілів із лу­ка» були загони чернігівського каштеляна Габріеля Сільниць­кого. Дослідники розходяться в думках щодо чисельності польського війська під Хотином. Цифри коливаються від 29-30 тис. до 34 тис. осіб. Із них 22 тисячі – це коронне польське військо. Ще 8 тис. воїнів скла­дали литовці на чолі з гетьманом Михайлом Пацом. Потрібно врахувати ще челядь (чисельність якої нам невідома), яка зазвичай безпосередньої участі в битві не брала. Щодо кількості турецьких військ, то це питання залишається відкритим. Більшість істориків вважають, що їх було від 25 до 30 тис., із них 8 тис. – яничарів, 10-12 тис. – кіннотників, 6-8 тис. – молдаван і валахів.
У ніч на 10 листопада в польсько-литовському таборі відбулася військова нарада. Литовський гетьман Пац піддав сумніву можливість захоплення турецького табору і пропонував відступити. Він зазначав, що більшість польських воїнів – це новобранці, які ніколи ще не брали участі в боях. Тим більше вони були виснажені місячним переходом у важких погодних умовах. На це Ян Собеський відповів, що відступ без розгрому противника означає те ж саме, що приректи власне військо на загибель, яке помре з голоду без продовольства і фуражу. Проте все ж таки дозволив литовському гетьману вступити в битву пізніше, коли останній буде вважати це доцільним.
Уранці 10 листопада польсько-литовські підрозділи залишили обоз і підступили до турецького табору, який оточили з трьох боків. Ян Собеський, спостерігаючи відсутність реакції турецьких воїнів, наказав наблизитися ще ближче до валів. Об 11 годині розпочався гарматний обстріл валаських позицій (це було продуманим кроком, про який уночі поляків просили посли від господаря Гіки. На це тільки й очікував валаський господар. Він послав гінця до Ху­сейна-паші й повідомив, що його сили занадто слабкі, щоб стримувати натиск поляків. Тому він разом із молдавським господарем Стапаном Петричайку та своїми загонами переходить на польський бік.
Близько тринадцятої години частина поляків почала наближатися до турецьких валів. Попереду йшли підрозділи генерала Яна Деннемарка і полковника Івана Мотовила. Спочатку, щоб розчистити місце, кинули гранати, а далі пішли на вали. Але, потрапивши під обстріл із рушниць яничарів і зазнавши великих втрат, були змушені відступати. Серед загиблих виявився й сам Мотовило, який, за свідченням учасника Хотинської битви, був «лицарським чоловіком». Напевно, і тоді загинув батько майбутнього гетьмана Пилипа Орлика Степан.
Увечері ціле польське військо ще більше наблизилося до турецьких валів, прихопивши із собою гармати. Ніч на 11 листопада виявилася холодною, вітряною та дощовою. Турки, які очікували нападу, також були змушені перебувати в готовнос­ті. Призвичаєні до теплого середземноморського клімату, ще більше від поляків потерпали від погоди. Декілька з них тієї ночі замерзли на смерть.
11 листопада, користуючись нагодою, що чимало турецьких воїнів залишили позиції й пішли грітися, Собеський наказав приготуватися до атаки. O 7.30 із 50 гармат відкрили вогонь по позиціях турків, а о восьмій пішли в наступ колони піхоти та обозної челяді, яких підтримували підрозділи кінноти. Поріділі лави турків були неспроможні витримати натиск. Протягом 10-15 хв. щонайменше у двох місцях полякам вдалося закріпитися на валах, відтісняючи слабкі загони яничарів, «розстрілявши неприятеля, вали опанували <…> і бердишами тих, які не втекли, безщадно сікли».
Захопивши артилерію османів, поляки відкрили з неї вогонь по турках. Але ті опанували себе, організували опір. Відбулася контратака турецької кавалерії на правому крилі, але польські командири відразу її відбили. Із заходу вдарили литовські вершники. Успіх був гарантований несподіваною атакою.
О 8.30 піхота і драгуни почали сходити з валів у табір, щоб підготувати місце для проходу кінноти. За цей час турецькі війська перегрупувалися і вдарили по поляках. Але це не перешкодило потрапити по табору полку підляського воєводи Вац­лава Лещинського, а за ним – 7-8 гусарських хоругвах Стані­слава Яблоновського. Та через занадто вузькі проходи кіннота мала йти в колонах. Цим скорис­тався противник, який напра­вив туди групу румейських сипахів. Поляки опинилися в безвиході та змушені були відступити. У той самий час жовнірам вдалося розкопати на краю вали біля Дністра, і з правого крила в наступ пішли польські полки та відкинули противника в табір. Захопивши територію табору біля річки, поляки направилися до мосту. Османи здійснили контрнаступ, але їм не вдалося скинути із круч усіх поляків. Ті, які залишилися разом з іншою кавалерією, поступово відтіснили турків у центр табору.
У цей важливий момент Ян Собеський віддав наказ атакува­ти сили противника всіма наявними силами кінноти. Близько 12-13.00 приблизно 1,2-1,3 тис. найкращих гусарів завдали потужного удару по турецьких сипахах. У районі яської брами вони прорвали оборону і ввірвалися в турецький табір. Наступ був настільки сильним, що списи польської кавалерії вдалося зупинити лише турецьким наметам. Турки почали хаотично відступати в напрямку мосту. Відбувся близько двогодинний затятий бій, адже сипахи вогнем і мечем захищали табір, зазнаю­чи чималих втрат серед людей і коней. Атаку ледь не зірвала відсутність дисципліни серед воїнів, адже частина піхотин­ців замість того, щоб битися, почали грабувати намети. І лише догана від Яблоновського їхнім воєначальникам зупинила цей процес.
Близько чотирнадцятої години боснійський бейербей Су­лейман-паша разом із 2-3 тис. кіннотників вирвався з оточення в районі дороги на Ясси, але на шляху він наштовхнувся на полки Дмитра Вишневецького та Анджея Потоцького, які змусили значну частину боснійців повернутися назад до табору. У результаті вони опинилися в тилу польських підрозділів Яна Собеського. Коронний гетьман опинився у смертельній небезпеці, адже ворог був «у половині пострілу з пістолета». Його врятувала лише контратака гусарських хоругов. Босняків було скинуто до «глибокої і вузької між скалами прірви, де разом із кіньми лоби поламали».
Після обіду турки почали масово відступати до мосту. У перших рядах втікачів виявився сам Хусейн-паша, якому вдалося пе­рейти Дністер. Через брак керівництва, навіть мови не було про впорядкований відступ. Очевидець це описав так: «Нападає на них литовська їзда, рубаючи від тилу неприятеля шеренги <…> попадали турки на міст і там затамували, a там їх з тилу рубають. Лягло чимало трупів турецьких над мостом». Почалися тиснява і хаос. У цей час із турецьких гармат коронна піхота відкривала вогонь по тих, хто відступав. Під артилерійським вогнем із боку поляків та під вагою воїнів міст розійшовся, і реш­та турків опинилася в холодній річковій воді. Дехто намагався врятувати собі життя, кидаючись зі скель берегової лінії, але зазвичай ці спроби закінчува­лися трагічно.
Польське керівництво намагалося заволодіти хотинським мостом, щоб відрізати шлях для втечі ворогам. Інших турків польські та литовські воїни систематично відтісняли до берегів Дністра, вбиваючи або беручи цілими групами в неволю. У той самий час турків зганяли на середину річки і сікли. Розповідали в народі, що того дня на декілька миль вода річки була червона від крові й наповнена трупами. Різанина тривала приблизно три години. Врятуватися вдалося лише декільком тисячам турків. Але й тих наздоганяла польсько-литовська кіннота і нищила по дорозі.
Трагічною виявилася і доля більшості тих, хто вцілів. Для них у Кам’янці-Подільському, крім Хусейна-паші, не знайш­лося ані місця, ані провізії. Комендант фортеці Галіль-паша не наважився впустити таку велику кількість людей, що могло б спричинити голод та хвороби серед місцевої турецької залоги. Галіль-паша, щоб задобрити Яна Собеського, аби той не йшов на Кам’янець, навіть надіслав йому в подарунок 100 польських полонених. Хоча одночасно й почав зміцнювати укріплення міста.
Коли ж залишки армії Ху­сейна-паші відступали до Молдавії, неподалік від с.Хрептіїв їх оточили загони опришків і місцевих селян на чолі з полков­ником Іваном Кияшком і майже всіх перебили. Хоча Хусейн-паша й дістався до Стамбулу, але там за наказом султана його повісили.
Під Хотином Османська ім­перія зазнала нищівної пораз­ки. Втрати яничарів і сипахів на­лі­чували 14-15 тис., із них 5 тис. потонули у Дністрі. Полько-­ли­тов­ське військо теж зазнало знач­­них втрат. Ян Собеський писав: «З нашого війська, в такому важкому часі, загинуло чимало добрих юнаків». Убитих та поранених, особливо серед піхоти і драгунів, виявилося 1,2-1,5 тисячі. Відразу після закінчення битви було відправлене подячне богослужіння в наметах Ху­сейна-паші. Наступного дня, 12 лис­топада, католицький священник відправив подячне бо­гослужіння та по-християнськи поховав загиблих литовських і польських жовнірів. Згідно з католицькою традицією, Папа Римський у знак вдячності Богу затвердив спеціальні богослужіння за одержану 11 листопада перемогу над турками.
Перемога відкривала для Яна Собеського перспективу продовження наступальних операцій у Молдавії та на території Кам’янецького ейялету. Але литовський гетьман Михайло Пац відмовився продовжува­ти участь у боротьбі, мотивуючи це закінченням терміну служби, і 19 листопада з більшою частиною вій­ська залишив поляків.
21 лис­топада Великий гетьман коронний отримав відомість про смерть 10 листопада у Львові короля Міхала Вишневецько­го. Тому Собеський наказав війську повернутися назад. Пе­ремога над турками ще більше зміцнила та утвердила авторитет гетьмана як талановитого воєначальника, здібного орга­нізатора та дипломата. А в очах простого населення він був «захисником християнської віри від нашестя невірних», тому вже на­ступного року йому вдалося посісти королівський престол.
У той час у Польщі обговорювали одну ситуацію, яка була пов’язана зі здобутими під Хотином скарбами, але, на жаль, закінчилася трагедією. Учасник битви вирішив пожартувати зі своєю родиною. Нарядився в дорогоцінний турецький одяг і на верблюді приїхав до влас­ного дому. Його батько, який був уже в похилому віці, побачивши це «страховище», так злякав­ся, що після цього захворів і невдовзі помер. Незважаючи на цей невтішний випадок, саме від часів Хотинської битви 1673 року в середовищі польських еліт пішла мода на все турецьке вбрання та прикраси. Відтоді 11 листопада стало днем тріумфу польської армії. Навіть класик польської літератури Генрик Сенкевич помістив детальний опис Хотинської битви у своїй славнозвісній праці «Пан Володиєвський». Поки цього дня 1918 року наш братній народ не здобув незалежність.

Ярослава ПЕТЕЛЬКО, екскурсоводка Кам’янець-Подільського державного
історичного музею-заповідника.