ПАЧКАРІ ТА КОРДОН: ПРЕСА МІЖВОЄННОГО ЧАСУ ПРО ПОДІЛЬСЬКИХ КОНТРАБАНДИСТІВ

ЖУРНАЛ «ВСЕСВІТ» №8, 1927: В.ВІКТОРОВ. ПАЧКАРІ (фрагменти)

Стиснена між індустріяльною Німеччиною і нашим Союзом Польща задихається в безнадійній кризі збуту. Закордонні її друзі й охоронці та безперес­танні авантури внутрішної політики не дають їй змоги запровадити більш-менш здорових торговельних зносин із нами. Потребуючи сировини й сталої валюти, задихаючись од зайвини фабрикатів, історично пристосованих до потреб руського ринку, польська промисловість мусить зараз шукати нові способи, аж до нелегальних включно, хоча б до кумедного обмежених, але наших ринків.
Звідси походить «пачкарст­во», професіональний промисел контрабандою, що захопила деякі шари людности прикордоння і залучила до цілої низки допоміжних пачкарству професій декласовані кадри мешканців міст і містечок, навіть селянський суто хліборобський елемент.
6228 справ за один тільки минулий рік з обвинуваченням у контрабанді та завала конфіскованого закордонного краму на складах наших прикордонних митниць теж свідчать, що прикордонна варта і органи митного догляду не сплять і на спроби організованої польської товарної «Інтервенції» відповідають невсипущою, самовідданою боротьбою.
Усе пачкарство легко можна поділити на дві головні части­ни: «хазяїнів» і «чорноробів». Перші дають засоби на «під­приємст­во», провадять масову купівлю і дуже спритно замітають свої сліди. Решта ж робить дуже небезпечну, тяжку робо­ту, перевозячи контрабандний крам.
«Пачкарі» здебільшого зайшлі люде. Це дезертири ще часів громадянської війни, колишні «торбарі», що осіли тут. Одного часу завзято «працювала» тут білогвардійська офіцерня. Тепер, коли вакханалію закордонних пересилок врегульовано суворими заходами, починають розвиватися так звані внутріш­ні пересилки з контрабандним крамом.
Із розподільників прикордонних міст, прихований всякими хитромудрими способами, пересилається дорогий контрабандний крам у пакунках у самий осередок нашого Союзу. На малюнках тут показано торти зі зворушливим написом «З новим роком», «Еля Ф.». У середині ж лежить по 24 коробки пудри «Коті» по 10 карб. Кожна. Ці «торти» ціною по 240 карб. кожний викрито під час внутрішньої ревізії прикордонного поштового відділу.
Пересилаються старі ватяні ковдри з клаптями чудового бостону, виношені муфти, підбиті чудовим французьким котиком. Багато всяких хитрощей. На малюнкові характерний момент митного огляду: пальто, покривою і спілкою в ньому – дорогий дамський котиковий сак, та подушка, що з неї витягли кілька дюжин тонких, мов павутина, шовкових панчох. На жаль, такі випадки таки трапляються.

ЖУРНАЛ «ГЛОБУС» №1, 1930: Б.РОЗЕНКРАНЦ: ЩО МОЖНА ПОБАЧИТИ
У ВАГОНІ КАМ’ЯНЕЦЬ – КИЇВ.

Вантаж усіх пасажирів на стан­ції Кам’янець ретельно огля­дають агенти митниці. Ось із кімнатки виходить напар­фумена, розчервоніла пані. На очах сльози, в очах благання… Та даремні істеричні вигуки. Кільканадцять пар фільдеперсових панчох і кілька флаконів «Коті» знайдено на цій, так звичайній на вигляд жінці.
На вашому чемоданові наклейка: «досмотрено Каменец­кой таможней», і ви сідаєте до вагону. Коли «пощастить», по­бачите багато цікавого. Напроти вас сидить невиразної професії особа чоловічої статі. Він охоче починає розмову, і ви довідуєтесь, що їде він у Київ до родичів. А в подарунок везе – в Ка­м’янці ж таки дешево – повидло. Ось воно там у діжці.
Не доїжджаючи до Дунаївець, у вагон входять агенти залізничного ДПУ і, ніби так собі зайшли, сідають. А ще через якийсь час ви здивовано спостерігаєте, як із розрізаного боханця випадають шкляночки з«марафетом», а в діжечці, загорненій в олив’яний папір, щоб повидлом не замастились, – светри, панчохи, пудра «Коті», духи. Ті самі, що в Кам’янці з третіх руки коштують 7-8 карбованців, а в Києві – 20.
Залізниця, особливо в прикордонних округах, – небезпечний шлях для пачкарів. Гужом легше провезти. І хто знає, який вантаж на деяких підводах, що їдуть грунтовими дорогами з при­кордоння аж до Вінниці?

Б.РОЗЕНКРАНЦ: «ЗЕЛЕНА ЖАБА»

Коли ви підходите купити мазі для черевиків, він пронизливо в вас вдивляється й запитує:
– Вам настоящу?
Це значить, що за 50 копійок він, витягнувши десь з-під мішка, продасть вам польський «Irdal» з маркою «зелена жаба». Ще вчора або позавчора крам принесено з-за Збруча.
У час, коли справжньою валютою був фунт хліба або солі, з-за Збруча носили мило, сіль, поганеньку «Вислу», лікери.
3 Басарабії – шкіру, спирт.
Вузенька, а місцями дуже не­глибока річка Збруч. Підкачавши штани, можна перейти.
А можна, влаштувавши з балії пором, тягнути з тамтого боку по кілька пудів краму. І важко з цифр про затриману контрабанду зробити якісь висновки. Невідомо, чи краще затримують пачкарів, чи пачкарі стали обережніші. А проте на багато тисяч карбованців щомісяця продає митниця пачкарського краму, а це значить, що ще більша сума валюти, золота уплила за кордон. І коли ще рік-два тому ко­оперативи прикордонних сіл скаржились, що їх «забиває» контрабанда, то не лише в цьому було лихо й небезпека. Аджеж на тамтій стороні, як це ви явили численні судові процеси, влаштовано офензивою спе­ціяльні кооперативи, де доларами й шпигунськими відомостями платять пачкарі за крам…
Ніби жартуючи, проходячи понад Дністер, стукає камінцем до камінця який-небудь парубчак. Через кілька хвилин з Басарабського берега чути такі ж удари. Це своєрідний пачкарський телеграф. Пачкарі вмовляються, де й коли перевозити. Через Дністер перепровадити крам – важка справа. Річка широка й бистра. Вартують. Та хіба може помітити вартовий прикордонник, як з того боку летить пущена вправною рукою стрі­ла, за якою тягнеться тоненький мотузочок! А коли потягнути його, поповзе гадючкою по дні річки грубший, а за ним, у міцно за­в’язаному брезентовому мішкові, шевро, чи щось інше.

ЖУРНАЛ «ЗАХІДНЯ УКРАЇНА» №9 (1930). ФРАГМЕНТ СТАТТІ
«З КУЛЬТБРИГАДОЮ ПО КАМ’ЯНЕЧЧИНІ» ЛЮБОМИРА ДМИТЕРКА

Кордон. Ось він красунь Дністер, солідно котить свої хвилі до Чорного моря, ніби наслідуючи свого дужчого товариша Дніпро. Як і Дніпро, Дністер улітку міліє, а навесні розливається широкою повінню. Потойбіч ріки толочить пісок румунський вартовий. На цьому березі вартовий червоноармієць. Кордон…
Од Дністра ліворуч вузень­ка смужка вгору. Це Збруч. В’єть­ся між городами, то поширюючись, то звужуючись до ледве по­мітного рівчака, покритий сумними плакучими вербами. Обабіч річки туляться хатини, і гос­подарі та господині могли б віль­но розмовляти через річку, ко­ли б не кордон. Ось і тепер пораються галичанки на городі, ходить понад саму річку польсь­кий жовнір, і ледве стримуєшся, щоб не заговорити з ними. Поля радянські та галицькі сходяться біля річки, а буває й так, що галицький селянин має поле на радянському боці… В останні роки, правда, ці поля обміняли на поля в Волині, де сухопутній кордон.
Вечоріє. Сонце склоняється ген десь над Карпатами, кидаючи багряне проміння на похмурі мури старої Жванецької фортеці, що біля неї розташувалося невеличке містечко Жванець та село Ісаківці. На другому березі Дністра румунське село Отаки та на горбі місто Хотин.
Надходить ніч. Вночі особливо напружується прикордонна варта. Ніч – мати шпигуна і пачкаря. І треба сказати, що наш кордон охороняється добре. Дуже розповсюджене раніше пачкарство майже зліквідовано.
А як важко боротись з пачкарями! До яких тільки способів вони не вдаються. Від найпримітивнішого переходу річки вбрід до цілої системи умовних знаків та таємної передачі пачкарського краму. Ну, хто зверне увагу, коли темної ночі пливе, скажемо, Збручем здохла собака? Хай собі пливе! Але в певному місці ця собака пристає до берега, з кущів виповзає невідома людина і разом із мертвою собакою знову в кущах щезає. Вас дивує, навіщо людині собачий труп? Дуже просто: в здертій з собаки шкірі зашито найцінніший пачкарський крам та часом і шпигунські папери. До шкіри прив’язують довжезний шнурок і в умовлений час пускають її на воду…
Буває так: іде собі, приміром, понад Дністром людина і стукає собі камінцями, що їх тримає в руках. Що тут надзвичайного? Але через деякий час такий же стукіт чути й на протилежному березі. Через хвилину біля людини падає камінець. Людина підіймає його. До камінця при­в’язана нитка, що тягнеться аж до води. Коли витягнути нитку, до неї прив’язано трохи грубший шнурок, а там – ще грубший, і так поступово аж до каната, за яким із води витягається брезентовий мішок із крамом.
Взагалі таких найрізноманітніших способів у місцевих пачкарів десятки. Ці всі способи доб­ре знають, вивчають прикордонники і не раз ловлять пачкарів. У цьому багато допомагають їм собаки-шукачки.

ЛЬВІВСЬКА ГАЗЕТА «ДІЛО», 14.01.1938.АНДРІЙ ЖУК

В останніх днях вересня передісталися ми щасливо через Збруч, при помочі професійних пачкарів, я на відтинку Залуччя, а Винниченко і Степанківський – десь в іншому місці.
Була холодна осіння ніч, коли один господар із «російського» Залуччя переніс мене на своїх плечах вбрід через Збруч до «австрійського» Залуччя, а другий господар переніс мій клунок із подорожніми речами. Діставшись на галицький бік Збруча, в мене наче гора з плечей упала. Завели мене пачкарі до хати якогось господа­ря галичанина, зараз над рікою, де відбувся перехід. Трусилися вони від холоду, а я – від радос­ти, що знайшовся поза межами «тюрми народів». Наш господар подбав за горілку. Господиня знайшла щось перекусити. Випили ми добре, огрілись, порахувались.
Я весело чекав ранку, щоб рушити в дальшу дорогу, пачкарі трохи заклопотано міркували, як їм передістатись назад до­дому.

Ірина ПУСТИННІКОВА.