КАМ’ЯНЕЦЬ І ЙОГО ПАМ’ЯТКИ: ПОГЛЯД ІЗ 1835 РОКУ

18 квітня – День пам’яток історії та культури

Писати щось актуальне до Дня пам’яток історії та культури в Кам’янці-2024 не випадає. Все про ставлення містян до них скаже будівельний паркан навколо знищеного тюрем­ного замку на Нігинському шосе і трагікомічні спроби той замок урятувати. В ті самі березневі хвилини, в котрі бульдозери рівняли стару споруду із землею, на сесії обласної ради у Хмельницькому намагалися якомога швидше надати тюремному замку статус пам’ятки.
Та не змогли: подана НІАЗом довідка на будівлю не витримувала жодної критики і не відповідала нормам. Поки документи відправили назад у місто на доопрацювання, доопрацьовувати вже було нічого: від тюремного замку залишилося хіба будівельне сміття.
Тому давайте заплющимо очі на сумну сучасність і подивимося, як описували пам’ятки нашого міста в часи, коли туризм лише починав зароджуватися, – у 1830-х рр., в епоху романтизму.
Саме тоді по всій Європі старі руїни з непотрібних розвалин, котрі зносили без жалю і сентиментів, перетворилися на об’єкти зацікавлення меланхолійно налаштованої аристократії. Це знайшло своє відображення і в літературі: готичні романи про привидів, які калатають старими кандалами в темних покоях покинутих замків – теж з того часу. Почалося все з рейнських фортечних розвалин, але тренд швидко поширився Європою.
Один із найстаріших власне ту­рис­тичних описів Кам’янця та його па­м’я­ток зустрічається в липні 1835 р. в польському часописі «Muzeum do­mo­wy, albo Czytelnia Wieczorna» («Домашній музей, або Вечірня читальня»). На обкладинці №29 красувалася гравюра Старої фортеці, а до неї йшов великий текст на декількох сторінках, присвячений нашому місту.
У цій статті чимало історичних помилок, але пам’ятаймо, що її писали майже 200 років тому, коли багато фактів із кам’янецького минулого були ще маловивчені. Текст щедро насичений байками та переказами, які в наші дні вже й забулися (наприклад, про спробу турків підірвати фортецю 1699 р., або наївне народне пояснення назви Клепідава тим, що в нашому місті жили злодії.
Принагідно відзначимо, що вчені довели: Клепідава розташовувалася в північний частині сучасної Румунії, а не на Поділлі).
Незважаючи на фактичні помилки, це цікавий документ епохи, коли люди почали усвідомлювати цінність архітектури для вивчення минулого та й просто для відпочинку.
Перекладаємо для читачів «Подолянина» найцікавіші фрагменти цього матеріалу.

Поки Російська імперія оста­точно не припинила набігів турків і татар, Кам’янець-Поділь­сь­кий був оплотом не лише Поль­щі, а й усієї Центральної Євро­пи. Нині це місто розташоване в Подільській губернії. Свецький (очевидно, історик того часу) у своїй праці подає відомості про його колишній стан та історію.
Кам’янець-Подільський, обіл­ляний річкою Смотрич, на скелі місто і фортеця, стрімкі скельні урвиська загороджують будь-який підступ до нього. Замок, котрий називають зем­ляним, затуляє його із заходу (йдеться про вали Нової фортеці). Вершину скелі, на котрій збу­довано Ка­м’янець, займає ринок, поряд­но забудований: більшість будинків муровані, вулиці забруковані, костели прегарні, а саме: Катедра латинського єпис­копа (Пет­ропавлівський костел), монастирі кармелітів босих, тринітаріїв, єзуїтів, домініка­нок, а також декілька русинсь­ких церков і вірменський костел прикрашають місто.
Над верхами твердині піднімається мечеть, пам’ятка останнього панування турків (очевидно, автор намагався згадати мінарет і щось переплутав).
Коли за часів Августа ІІ, згідно з Карловицьким трактатом, турки повертали Кам’янець-Подільський полякам, то поставили умову – будинку з мечеттю не руйнувати. Побожний винахід зумів упоратися з їхнім завданням, поставивши на верхівці виготовлений із міді образ Найсвітлішої Панни (мається на увазі Мадонна на мінареті).
(Історики) Коялович і Стрий­ковсь­кий свідчать, що приблизно 1331 р., після завоювання Поділля Ольгердом, Великим князем литовським, князями Коріа­товичами, котрі над цими землями мали владу, були збудовані Кам’янець та його твердиня.
(…)
29 серпня 1672 р. (…) комендант-генерал Подільської землі, не прийнявши залоги від Потоцького, здав місто туркам, бо через його необережність склад пороху на першому поверсі вибухнув, а шляхті, яка ховалася з жінками та дітьми, турецьке бом­бардування дуже набрид­ло. Гарнізону було дозволено залишити фортецю, а знаті – виїхати від фортеці. L’Abbe Coyer у томі I, сторінка 362, каже, що Магомет I святково в’їхав верхи на коні до Кафедрального костелу в Кам’янці, як і Магомет II до церкви Св. Софії після завоювання Константинополя.
Король Ян Казимир, який після зречення мирно жив у Франції, дізнавшись про взяття Ка­м’янця-Подільського, від суму покінчив із собою.
Відтоді Кам’янець залишав­ся під владою турків до 1699 року. Коли за умовами Карловицького трактату турецький комендант передав його генералу артилерії Мартину Концькому, він склав порох у підземну порохівню, вже запалив гніт і хотів польського генерала та всю фортецю висадити в повітря. Та Концький із небаченою сміливістю схопив рукою за гніт, загасив його, вдарив мусульманина, котрий остовпів від здивування, а перервавши його невдалий замах, і себе, і місто врятував.
(…)
Те місто спочатку мало назву, згідно зі старою географією, Клепідава та Петридава. Кле­підавою його могли називати греки, які іноді відвідували ці краї, бо ті заросли колись лісами. З одного лише боку і то з труднощами доступні місця могли бути схроном злих і шкідливих людей, від грецького слова kleptis, що означає «злодій». Петридавою натомість могли називати римські вигнанці, жителі Волощини та Мунтяна за Дністром, від латинського слова petra, що означає камінь, скеля. Бо, оглядаючи його та навколо, здається, що вся та околиця є скелястою.
(…)
Усе місто оточене баштами та фортечними ронделями, на котрих є батареї. Від сторони північної та східної біля самого Кам’янця є гори, які вищі за міс­то (маються на увазі Товтри), на котрих видно сліди, що були вони колись земляними валами та шанцевими батареями. Ті високі пагорби, безперечно, є віддаленими частинами Карпатських гір, які ширяться вздовж околиць Кам’янця-Подільського до північного боку – аж до гірського пасма, котре називають Медоборськими горами. Пагорби ті, неоднакової висоти, вкриті часом лісками, які тягнуться в бік села Гуменці та Колубаївці. Ліски Пудловецькі, Жварницькі (маються на увазі Жванецькі), Кубачівські та інші оточують це місце із західного, південного та східного боків. Деякі з них, які виглядають мило, є також для мешканців місцем веселих літніх забав.
Обходячи долом місто понад річкою, неможливо не відчути піднесення в душі та не замислитися на хвилину про створення віки тому цих скель, де високих та урвистих, де таких, що похило знижуються, а де зачеп­лених величезними брилами. Нарешті розвалини або башти, що близькі до руйнації, які розташовані на високих скелях, розчулюють душу людини. Архітектура нічого не додала до такого чарівного місця, хоча в прір­ві скель на берегах ріки Смот­рич, в межах міста, стоять прос­ті сільські хати. Але на околицях міста вони створюють милий краєвид для того, хто їх споглядає. Особливо зі східного боку, де є Віттовий сад, що дозволяє влітку мило прогулятися. А із західного боку – обсаджені деревами вали, які інколи відвідує багато люду.
Із заходу, біля середньої дороги, як іти ліворуч із Кам’ян­ця, є замок, розділений довгим і вузьким мостом, який розміще­ний під землею, з бастіонами, валами та батареями, метою яких було захистити гори, що оточують Кам’янець. До цього замку треба їхати вздовж му­рів досить високою дорогою, збудо­ваною частково поляками, частково турками на місці, яке з’єднує міські землі з рештою околиць, під котрим зроблений не­великий отвір, через який пус­тили частину води з річки Смот­рич для млинів зі східного боку в передмісті Карвасари.
(…)
(Алессандро) Гваньїні згадує, що Кам’янець при румунському кордоні практично божою рукою між стрімкими скелями збудований. Брами тільки дві має, замок теж на місці, на диво, могутній, скелями зусібіч оточений. Річка Смот­рич обпливає замок і місто у глибокому природному яру. (…) Часто з цього місця турки, татари та волохи з великою поразкою та соромом мусили повертатися.
Це місто та його околиці заслу­говують на увагу не тільки з історичного, а й із геологічного погляду. Там можна побачити дію води, вічні наслідки всесвітнього потопу. Його основу складають скелі, вкриті чорноземом, змішаним із мергелем, який тому надзвичайно родючий. Русло річки Смотрич, що протікає навколо Кам’янця, і ост­рів, на якому височіє місто, є нагромадженням затверділої глини та вапняку, який розбивається на плити і використовується для мощення та зведення будинків, тому всі будинки з нього зведені. Часом натрапити можна на алебастр, різноманітні скам’янілості та на тесовий камінь.
(…)
Будинків є понад 600, мешканців-християн – понад 8000, жидів – майже стільки ж. Місто вимуроване, особливо у квад­ратному ринку, веселому та чис­тому. Структура забудови переважно азіатська. Вулиці прості, ясні та бруковані, а через місцеві грунти завжди вільні від болота (!!!).

Ірина ПУСТИННІКОВА.