МІЦНІ ГОСПОДАРНИКИ: ПІДВАЛИНИ РАДЯНСЬКОГО БАГАТСТВА

Наша постійна авторка Ірина Пустиннікова готує для київського видавництва «Портал» книгу «Забуті парки, старі фільварки: мандрівка палацами Украї­ни». Акцент у книзі буде зроблено не стільки на відомих палацових ансамблях, скільки на резиденціях, котрих убивають байдужість і недофінансування.
У «Подолянині» від 15 та 22 серпня 2024 р. ми надрукували один із розділів книги про маєток у селі Верхівня. Сьогодні увазі читачів представимо інший розділ.

Частина І

Дивно вірити, що в радянському союзі не було мільйонерів. Лише в подільській частині Хмельницької області було відразу два. Називалися однаково – «Українами», і були колгоспами. Один – у колишньому Дунаєвецькому районі, нині це Кам’янеччина. Інший – під Городком, тепер Хмельницький район. Навіщо ми про колгоспи у книзі про палаци? А це вже діа­лектика матеріалізму, все за вченням Карла Маркса та Фрідріха Енгельса, без філософських роздумів котрих і колгоспів би не було. Марксисти стверджували, що щось не береться з нічого, взаємозв’язок предметів та явищ є загальним. От і доказ: чимало взірцево-показових колгоспів УРСР виросли із взірцево-показових маєтків, де господарі мали не лише витончений смак, а й підприємницьку жилку. Я б навіть замінила слово «чимало» на «практично всі», але обережно обійду пастку аж настільки радикального марксизму. Бо щось не бралося з нічого, але нині зникає в нікуди. Біль від неминучості втрат примушує включити у книгу не лише розкішні музеїфіковані садиби, а й палаци, від котрих залишилися лише привиди їхньої колишньої величі. А було ж колись…

ЛІСОВОДИ: КОЛИСКА БАГАТОДІТНОЇ РОДИНИ

У сьогоднішні Лісоводи туристи не приїжджають. Багате село Лісоводи, велике, але власне що село. І багатоповерхівки тут є, і скляні акваріуми-­магазини, і чисті освітлені ву­лиці, і окремі контейнери для пластикових відходів, та Лісо­води залишаються селом, і міс­том їм не стати. Головний місцевий self-made man Григорій Ткачук (1918-1989), батрацький син і колишній наймит, невпинним локомотивом тягнув Лісоводи і колгосп «Україна» в комунізм – і в нього майже вийшло. Недарма тепер дивиться бронзовими очима на дорожнє коло біля експалацу піонерів: Чемерівці туди, Городок сюди, до Сатанова ліворуч. Всесоюзної слави Лісоводам було мало: сільськогос­подарські виставки Індії, США, Угорщини, Німеччини не обходилися без продукції «України».
Із 1945 р. в цьому куточку Городоччини царював культ праці. Про естетику теж думали, але по-селянському: чисто щоб, побілено, вимито, охайно. Тут і нині катастрофічно чисто (двічі Герой соціалістичної праці був би втішений), хоча дороги биті-перебиті. Охайність – найгірша з українських вад, причина втрати десятків пам’яток архітектури, але зараз ми не про це. Ми про підгрунтя лісоводської слави.
Усе було в соціалістичних Лісоводах: бібліотека і стадіон, будинок піонерів і лікарня, зерносклади і корівники, прохолодні ставки (цілих шість!) і соснові ліси. Дітей з обласного центру на екскурсії привозили – на комунізм в мініатюрі подивитися. Інших туристів не було – не на палац піонерів же їм дивитися, а про інші цікавинки нічого не було відомо.
І нині невідомо. І за десять років буде невідомо. Тільки сьогодні архітектурна цікавинка в селі є (вона й у ткачуковські часи була), а за десять може й не бути. Валиться.
Важко зрозуміти, як у зразковому господарстві, де щороку в будівництво вкладали мільйон двісті тисяч карбованців, де працювали 15 будівельних бригад, довели до катастрофічного стану найціннішу в історичному плані споруду села – палац Раціборовських-Журовських. Хіба класова ненависть учорашніх батраків перемогла всі раціональні аргументи. Нещасний палац постаралися заховати від сторонніх очей: від траси його ховають сучасніші корпуси аг­рарного ліцею. Вони взяли немічний палац в облогу і не дають продихнути, вирватися із заклятого кола забуття.
Те, що будівля хоч якось дотягнула до ХХІ ст., – заслуга не Журовських і не Ткачука, а старшого лейтенанта і командира роти 129-ї танкової бригади, уродженця сусідніх із Кам’янцем Ходорівців Бориса Сугери (1921-1943, пізніше прізвище русифікували як Сугеров). Сирота, який рано втратив обох батьків, у 1937-1939 роках навчався в лісоводській школі колгоспної молоді, а звідти потрапив до Червоної армії. Юнак посмертно став Героєм Радянсь­кого Союзу за декілька героїчних боїв у січні-лютому 1943 р. На палаці, котрий слугував у 1930-ті гуртожитком для отієї колгоспної молоді, ще й дошка є меморіальна.
Із 1944 р. принаймні до 1950-х у палаці був спальний корпус сиротинця, де виховували ді­тей, що втратили батьків у війну. Тут зростав Михайло Савенко (1937-2011), який зводив більшість київських мостів і прекрасну, хоча й сплагіачену з Люк­сембургу «Стрімку лань» у Ка­м’янці-Подільському.
Нині палац не слугує нічим. Це руїна із забитими вікнами, ледве живим портиком і з тріщинами на стінах. Всередині не краще.
Іронія селянської долі: старий дуб біля палацу має охайну огорожу – дбають, бережуть. Табличку встановили: «Дуб звичайний, посаджений 1588 р.». Дерево доглянуте, бо його цінність селянам зрозуміла. Цінність архітектури – з цим важче. Набагато. Природу цінувати нас усіх у школі вчили. А палаци?
Колись Лісоводи належали Гербуртам – славетному роду будівельників замків на Гали­чині та Поділлі. Уродженка Фельштина Сюзанна Гербурт вийшла заміж 1675 р. за Францішка Стадницького. Так маєтність перейшла до цього роду. Потім були ще Ліпинські. Багата наречена Домініка Ліпинська 5 лютого 1758 р. виходить заміж за Войцеха Раціборовського (1 травня 1734 – 4 грудня 1798) гербу Єліта.
Летичівський хорунжий 23-річ­ний Войцех – наречений видний, багатий. Шлюб цей для нього вже другий: ще 16-річним підлітком його одружили з на декілька років старшою Агнєшкою з помітного роду Грохольських. Швидше за все, перша дружина невдовзі померла. Юнак одружується вдруге. З Домінікою матиме трьох дітей: Людвіка, майбутнього старосту червоногрудського та маршалка шляхти Ка­м’янецького повіту (1762-?), бравого вояку Піуса (1767-1821) та доньку Гелену (1770-?).
Є діти – треба землі, потрібно маєтки. Войцех Раціборовсь­кий докуповує в полковника Гри­бовського подільські села Вишнівчик і Завадівку. Лісоводи дістаються старшому сину, Люд­віку. Дружиною в нього графиня Олександра з роду Бр(ж)остовських (близько 1780 – 21 січня 1864). (Є непідтверджені дані, що графиня була другою дружиною, а перший шлюб Людвік брав з Анною Граб’янкою). Пара матиме двох доньок – волооку красуню Наталію (1810-?), яка так і не вийшла заміж, та на п’ять років старшу Людвіку (1805-1866), дружину колекціонера і мецената Марцелія Журовського (1 липня 1796 – 19 жовтня 1872). Марцелій розводив породистих коней і мав у тому успіх. Правда, мешкати волів не у Лісоводах, а у Іванківцях під Бердичевом.
Десь у часи Людвіка Раціборовського, наприкінці XVIII ст.,
в Лісоводах і зводять суворий у своїй простоті та не дуже пропорційний палац. Класицизм як він є: портик із чотирма колонами, два поверхи, парковий фасад – на високому підмурку, бо палац розміщений на горбку.
Про інтер’єри садиби відомо мало. Всі репрезентаційні (призначені для прийому гостей) приміщення – салони, бальна зала – були досить великими. Підлога була паркетна. Праворуч від холу-вестибюлю розміщувалася бібліотека, далі були спальня та вбиральня. Ліворуч – малий салон і ще одна спальня. Великий салон був цікавим у пла­ні: восьмикутним, з дубовим паркетом і білими стінами. Далі розташовувалися житлові кімнати господарів, а з іншого боку – велика їдальня. В північно-східному крилі була лише велика бальна зала. Там і нині якесь велике приміщення, хтозна яке – колишній спортзал?
Що за класицистична резиденція без парку? Парк у Лісоводах був площею в кілька га. Нині на більшій його території стоять корпуси аграрного ліцею. Ані липової, ані каштанової алеї навколо палацу не збереглося. Найбільша частина парку тягнулася на південь від панського будинку до ставка. До невеличкого острова на ньому вів легкий місток. На острові вирощували квіти.
Серед колег-шляхтичів Раціборовські мали славу добрих господарників. Їхні маєтки приносили дохід, тут грамотно розвивали сільське господарство. Польський дослідник садиб Роман Афтаназі припускає: оскільки палац весь час перебував у руках однієї дуже заможної родини, в Лісоводах мало б бути багато старовинних меблів і кар­тин італійських та фламандсь­ких майстрів. Стару картинну галерею в Іванківцях, де мешкав Марцелій, після його смерті роз­ділили на дві частини. Половина потрапила в Лісоводи, інша – у Маків, про який невдовзі. А самі Лісоводи дістаються синові Марцелія та Людвіки – Євгеніушу Журовському (7 листопада 1826 – 2 травня 1913). Він рано бере шлюб із заледве 16-річною Цецилією з Стемпковських на Несвіжу (1835-1924) гербу Сухекомнати. У Лісоводах народжуються їхні діти: доньки Людвіка (1858-1907), Марія (1870-1927) й сини Ігнацій Марцелій Олександр (1859-1943) і Альфред (1869-1949). Всі вони теж стають багатодітними батьками.
Головними реліквіями пала­цу вважалися кришталевий келих, подарований останнім польсь­ким королем Станіславом Августом Понятовським київському воєводі Юзефу Стемпковському, та золотий кубок авторства данцігського майстра Йоганна Готфріда Шляубітца. Вони дісталися у спадщину Цецилії Журовській. 1987 р. келих було подаровано музею в польському місті Ясна Гура. Кубок же нині в Оттаві у спадкоємців Жу­ровських.
Останнім власником садиби в Лісоводах був випускник Ягеллонського університету Альф­ред Журовський, який купив також маєтки в Макові та Шатаві й став одним із найбільших подільських землевласників. На початку ХХ ст. життя родини Жу­ровських сконцентрувалося навколо Макова. У Лісоводи родина приїжджала лише час від часу. Для нас сьогодні відстань 62 км здається невеликою, а 120 років тому це був день, якщо не два, у дорозі. Ніби й недалеко, але часто туди-сюди не пока­таєшся.
Що ж, час поглянути і на Маків.

МАКІВ І ШАТАВА: ФАНТОМНІ БОЛІ СТУПИНЦІВ

Тисячі туристів проїжджають через Маків та Шатаву без зупинки – вони при трасі Н03, неподалік від Кам’янця-Подільського, і переплелися так, що не роз’єднати – де там Маків, де Шатава? Хіба от церква-ротонда (1839-1862) зацікавить ви­тонченими готичними вікнами, але відлякає неоковирною новою дзвіницею та лискучим дешевим булатом куполів. А так – села як села, тільки от Медобори налізають на хатки, збурюють рельєф, обіцяють передчасні Карпати.
Sic transit gloria mundi. Колись Маків знали всі подільські шляхтичі. В долі химерні жарти, і її почуття гумору часом на межі з чорним. В радянський час у Макові був зразково-показовий колгосп-мільйонер «Україна». Село мало статус експериментального. Благоустрій радянського центру вражав, а нині маємо порожній бетонний плац поблизу сільради та сумну руїну красивенного дитячого садочка «Білочка», прикрашеного модерністськими мозаїками.
Людям середнього віку, можливо, пригадається колись відомий на всю країну санаторій. Краєзнавці з досвідом згадають, що десь тут є палацовий флігель, але оскільки то «десь» лежить не при трасі, швидко заспокояться: ну, не бачили флігель, що з того? Флігель не палац, так, додаток до головної страви. Колись, може, і побачимо. І авто штурмує наступний пагорб, і Шатава з Маковим зникають десь унизу. І з пам’яті зникають теж.
Заболить за Маковим лише тоді, коли захворієш історією не на жарт, коли дізнаєшся, ЩО САМЕ втратило Поділля в роки Першої світової та революційних пертурбацій. Залишається тільки домальовувати в уяві, як то все було, підміняючи радянсь­кий центр села на легкий казковий силует втраченого палацу.

Ірина ПУСТИННІКОВА.
(Далі буде).